Фастівчани Наталія і Юрій Гутевич, крім біологічних, виховують ще й дітей, які залишилися без батьківського піклування. На початку повномасштабного вторгнення у родині жили четверо прийомних синів віком від 9 до 14 років. Дві доньки пари теж ще не досягли повноліття. Розуміючи всю відповідальність за їхні життя, після того як сім’я потрапила під обстріл в Бородянці, Наталія вирішила виїхати з п’ятьма молодшими дітьми за кордон.
Про їхнє життя у Румунії та Португалії, маму і середню дочку, які випадково опинилися в Європі, та доброту місцевих жителів до українців Наталія Гутевич розповіла ФастівNews.City.
Обстріли у Бородянці і рішення виїжджати
Коли почалася війна, один із прийомних синів родини Гутевичів лежав в лікарні у Ворзелі. Його мали виписати через тиждень. Після невтішних новин про просування російських військ з півночі у напрямку Києва, сім’я зрозуміла, що дитину треба терміново забирати. Ввечері лікарка повідомила, що пацієнтів евакуювали в інтернат, розташований в Бородянці. Тож вранці 26 лютого Наталія і Юрій виїхали у цьому напрямку.
– Бензину було обмаль, – згадує Наталія. – Але чоловік сказав: «Якщо не вистачить на зворотній дорозі, кинемо машину під Фастовом, дійдемо пішки. Головне – забрати дитину». Коли ми приїхали під інтернат і вийшли з машини, якийсь чоловік закричав: «Біжіть!». І по нас пішла черга з автомата. Нам дуже пощастило, що ми змогли забрати сина і виїхати.
Коли родина перебувала у Бородянці, селище почали обстрілювати з БМП. Їм запропонували залишитися, але Юрій вирішив, що краще виїхати разом з іншими цивільними машинами, які на свій страх і ризик намагалися покинути населений пункт.
– Це нас врятувало – що ми тоді поїхали, – впевнена Наталія. – Лікарка з пацієнтами залишилися там, не всі могли забрати дітей. Те, що відбувалося, коли захопили Бородянку і сам інтернат, – це страшно.
По дорозі назад сім’ї пощастило ще раз – вони заблукали і наткнулися на АЗС, де змогли дозаправити авто.
– Ми поїхали трохи в об’їзд, - розповідає жінка. - На той час окружну, по якій ми тільки недавно проїжджали, вже розбили. Пересуватися тим шляхом було дуже небезпечно. Ми верталися іншою дорогою.
Після пережитого стресу Наталія задумалася про виїзд з дітьми за кордон. Вона розуміла, що автомобіль родини невеликий, і не вмістить всіх, якщо треба буде евакуюватися швидко.
– Мені подзвонив знайомий військовий і сказав, що стоїть під Макаровим. І якщо росіяни пройдуть Макарів, будуть у Фастові. А у нас малі хлопці і дівчата, велика сім’я. Я розуміла, якщо вивезу дітей, лишаю їм шанс на евакуацію.
Чоловік Наталії їхати відмовився. Крім того, комусь треба було доглядати за котами, собаками і господарством. Залишилися у Фастові й старший син, зять та сестра.
Друзі запропонували родині евакуюватися у Францію, де були знайомі. І 7 березня Наталія з 24-річною донькою Тонею, 14-річними синами Іваном і Валентином, 9-річними Богданом і Миколою та 12-річною Оленою сіли в евакуаційний потяг, який прямував через Фастів до Львова.
На вокзалі у Фастові вони познайомилася з 22-річною Настею, яка теж покидала місто з молодшими п’ятьма братами і сестрами. Дівчина трохи знала старших дочок Наталії і чула про їхню прийомну сім’ю. Далі вони вирушили разом.
- Хлопці спали на сумках. Потрапили під обстріл в районі Вінниці. Просто чорний потяг, і ми всі їдемо і молимося, – згадує той шлях Наталія.
Замість Польщі і Франції опинилися в Румунії
У Львові їх чекала пересадка, необхідна, щоб рухатися далі – у Польщу. Але для цього треба було простояти у величезній черзі, можливо, навіть добу. Це виявилося складною задачею, тому що з Настею були малі діти, каже Наталія. Виходити з черги не можна, а діти, ясна справа, хочуть їсти, пити і в туалет.
Жінки дзвонили волонтерам, але ті не змогли знайти місця для 13 людей. Тому вирішили їхати найближчим потягом в Мукачево. Більшість провідників відмовилися брати їх без квитків, але в один із вагонів все ж впустили.
У Мукачеві намагалися знайти тимчасовий прихисток чимало біженців із різних міст України. Але сім’я Гутевичів 15 років тому жила в цьому місті. Тому Наталія і Юрій почали обдзвонювати старих друзів і знайомих, щоб у когось зупинитися. До друзів відправили двох доньок – Тоню і Олену. А всім іншим знайшли місця у військовому училищі, яке теж було переповнене, як і все місто. Там можна було жити протягом місяця. Але жінки хотіли їхати далі, тому пробули в закладі лише добу.
У цей час родичка Насті знайшла в Румунії господарів, які готові були прийняти таку кількість людей. Так вони опинилися у місті Бая-Маре.
- Перейти кордон було непросто, - каже Наталія. - Хоча наші прикордонники в той час закривали очі на багато нюансів: що не всі мали закордонні паспорти, а дозвіл від мого чоловіка був написаний від руки. Але якщо я ще схожа на маму, то Настя - ні. Тому мене з дітьми пропустили, а їх - не відразу. Навіть дзвонили Настиним батькам.
У Румунії фастівчан зустріли, поселили на першому поверсі приватного будинку, де раніше був офіс, який терміново переобладнали для перебування біженців. Вони мали свою кухню, душ, вбиральню, замість ліжок - піддони і матраци. Раз на день приносили готову їжу. Діти пішли в школу. На умови не жалілися, кажуть, все було непогано.
Жінка, дівчина і десять дітей у Португалії
Але прожили фастівчани в Румунії лише місяць.
– Коли почалися розмови про Придністров’я, Аліна – жінка, яка нас поселила в своєму будинку, вирішила їхати з трьома дітьми в Португалію. І запропонувала нам поїхати з нею. Адже місто Бая-Маре – досить близько до українського кордону. Румуни переживали за свою безпеку.
Поїздка була важкою. Дві доби фастівчани добиралися в Португалію на евакуаційному автобусі.
- Ми весь час перебували в невідомості. Не знали, де будемо жити. Аліна сказала нам, що у Португалії нас зустріне її друг дитинства, якого звали майже як її – Алін, - розповідає Наталія. - А виявилося, вона познайомилася з ним в інтернеті за два тижні до поїздки. Тобто нам пощастило, що це були дійсно відкриті, доброзичливі люди, які хотіли допомогти.
Алін зустрів фастівчан вночі на дорозі, де їх висадив водій автобуса, привіз у селище Созел і поселив у 4-кімнатній квартирі, яку недавно придбав. Сам жив окремо. В оселі було все необхідне – ліжка, шафи, кухня.
- У Португалії всі дуже дивувалися, що нас двоє дорослих і десятеро дітей, - з усмішкою згадує фастівчанка. - Вони такого ще не бачили. Для цієї країни двоє дітей в сім’ї – це вже багато, важко і незрозуміло. До нас відразу приїхала поліція, фотографувала, в яких умовах ми живемо. Поліцейські дивилися, чи спокійно себе поводять діти. Добре, що мій син Іван, який з першого класу навчався у фастівській четвертій школі (з поглибленим вивченням іноземних мов – ред.), як виявилося, досить непогано розмовляє англійською. Адже Настя якраз була на реєстрації і не могла перекладати. А взагалі вона - велика розумниця, знає англійську, і це нам не раз допомагало.
Жінки боялися, щоб не забрали дітей. У Португалії з цим все суворо - спочатку роблять попередження, потім дитину вилучають, каже Наталія. Це все відбувається досить швидко. Тому вони вивчили вимоги, які діють в країні, щоб не порушувати їх. Адже це можна зробити випадково, через незнання, оскільки норми відрізняються від українських. Наприклад, діти до 12 років не повинні ходити без дорослих, на дитину не можна підвищувати голос і т. д.
Крім цього, Алін запевнив владу і поліцію, що всі допомагають фастівчанам – і він, і його батьки, і інші мешканці селища.
- Португальці - дуже відкриті люди. Ми були вражені їхньою добротою, - каже Наталія. - Вони слідкували за новинами з України, дуже переживали, співчували. Хоча місцеві мешканці зовсім небагаті, але всі намагалися нам допомогти, навіть пенсіонери. Могли просто принести упаковку молока і печиво. Пізніше нам допомагав Червоний Хрест - раз на місяць ми отримували продукти. Спочатку сміялися, що це багато, коли тобі дають 50 літрів молока, але виявилося, наші діти випивають їх дуже швидко.
Наталію і Настю поставили на облік у місцевий Центр зайнятості. Видали ноутбуки, щоб вони вчили португальську мову. За це навіть платили невеликі кошти.
Діти пішли в місцеву школу. Спочатку всі відвідували один клас і вчили португальську.
У Португалії чудово, але це не дім
Португальці намагалися створити для фастівчан максимально комфортні умови для життя. Навіть поліцейські запитували, чим допомогти, і потім подарували сім’ї мікрохвильовку. Алін возив їх у магазин. Кілька разів відвідували аквапарк, були в Лісабоні і навіть один раз їздили до океану.
- Для Португалії ми жили в дуже гарних умовах, все було чудово. Але це - не наше, - підсумовує Наталія. - Я хотіла додому і діти теж. В мене залишився у Фастові чоловік, донька, сини. Одна з основних причин, чому я поїхала, - загроза окупації. Я бачила, що небезпека минула. І планувала повернутися саме влітку, щоб встигнути підготуватися до зими – закрити консервацію.
Тому коли родина отримала першу фінансову допомогу, витратила її на повернення додому - 9 липня виїхали в Україну.
Настя, з якою Наталія з дітьми прожили чотири місяці, залишилася в Португалії. Її батьки приїхали, щоб забрати молодших дітей в Україну. Вони не хотіли ризикувати на кордонах - на той час умови їх перетину стали жорсткішими.
Війна розкидала родину по світу
У той час, коли Наталія з молодшими дітьми перебувала у Румунії та Португалії, її 72-річна мама та середня дочка застрягли в Єгипті.
- Моя мама все життя мріяла поїхати відпочивати за кордон. Зібрала кошти і 20 лютого вилетіла в Єгипет з нашою 17-річною донькою Олею. Війна застала їх там. Близько місяця вони жили в Єгипті, потім полетіли в Будапешт, а звідти - у Варну в Болгарії, де живуть наші друзі. Проте у друзів вже не було місця. І маму з Олею поселили в готелі. 25 травня вони виїхали додому.
Дуже жалкує Наталія, що не потрапила на дві важливі події в їхній родині - 15 квітня у Фастові одружився прийомний син. Весілля планували відгуляти у вересні, але через війну пара розписалася раніше. Того ж дня другий син Наталії, привітавши брата з одруженням, пішов захищати Україну в складі ЗСУ.
Ми бачили європейські країни з іншої сторони
Після життя за кордоном Наталія Гутевич зрозуміла, що хоче жити тільки в Україні. А за кордон – лише їздити у відпустку. Вона вирішила це для себе ще раніше, але тепер впевнилася остаточно. Про це ж заявили й діти.
- Ми бачили європейські країни з іншої, зворотної сторони, - каже вона. - Не тільки красиві, презентабельні місця, а й як живуть звичайні люди, наскільки їм важко. Хочу сказати, що ми живемо краще, багатше, порівняно з ними, принаймні так було до війни. У нас вище якість сфери послуг, краща медицина, швидша банківська система. Ми просто ніколи це не розуміли.
