Оксана Ганошенко з чоловіком та двома доньками жили на Херсонщині, у селищі Калинівське Бериславського району. Однак мирне та спокійне життя закінчилося 24 лютого. Ці території окупували російські війська. Після прильотів по селищу, під час яких загинули односельчани, жінка зрозуміла, що треба рятувати дітей. Тому сім’я відважилася на рішучий крок – покинути рідну домівку. 2 квітня вони приїхали до Фастова, де проживають їхні родичі. Небайдужі люди надали сім'ї житло та частково допомогли з меблями. Згодом до них перебралися батьки та бабуся Оксани. Зараз їхні будинки у Калинівському вже частково зруйновані, і повертатися більше нікуди.
До річниці визволення Херсона від російсько-фашистських загарбників ми хочемо нагадати вам про жахіття, яке пережили люди під час окупації, та облаштування нового життя у Фастові. Оксана Ганошенко розповіла свою історію журналістам ФастівNews.City.
Початок окупації. Нові «сусіди»
Російські війська окупували наше селище з другого тижня війни. Спочатку ми почули гул - велика колона йшла по нашому селищу хвилин 40. Там були БТРи, «Гради», зверху сиділи військові. Ми дуже злякалися. Вони робили попереджальні вистріли, щоб місцеві авто, що їхали назустріч, не заважали їм проїжджати. Але тоді ворожа техніка вирушила в сторону Миколаєва.
Через кілька днів ми дізналися, що російські війська заїхали на ток у нашому селищі. Першого дня люди взагалі боялися виходити з будинків. Всі були розгублені, не знали, що робити. Росіяни з автоматами ходили по будинках. Вони стукали у хвіртку чи ворота. Якщо було зачинено, перестрибували через паркан. Казали, що прийшли знайомитися, що вони - наші нові сусіди.
Спочатку солдати нам посміхалися, казали, що прийшли нас звільняти. А коли ми питали: «Від кого?», відповідали, що «від бандерівців».
Перші, хто нас окупував, були з ДНР. Вони казали: «Мы ж свои, не бойтесь. Мы так жили 8 лет». Я їм пояснювала, що у нас не було війни, ми спокійно жили і прийняли б їх, якби вони тікали від воєнних дій. Але за що нам це все?
Моя бабуся живе на нашій вулиці, тільки нижче, далі від траси. Вирішивши, що там безпечніше, ми перебралися до неї. Доньок – їм на той момент було 9 і 7 років - я боялася випускати з дому.
Російський солдат сказав нам: «Бегите»
Російські солдати заселялися у порожні будинки. Хотіли заїхати і в наш, але їх зупинили сусіди. Сказали, що тут проживає жінка з двома дітьми. У сусідній будинок заселилися близько 40 людей, там стояв міномет.
Ми з чоловіком ходили додому, щоб годувати курей, собаку і котів, протоплювати хату. Першого разу нас зупинили, запитали, хто ми і куди йдемо. Ми пояснили, що тут живемо. Тоді нас пропустили. Другого дня перед нами впали снайпери і почали в нас цілитися. Я злякалася, просила чоловіка повернутися назад, але він переконав мене йти далі. Я відчувала якийсь запах – хімічний із спиртом. Мені здається, що вони щось вживали. У них були такі неадекватні очі. Солдати були ніби в прострації, не розуміли, де вони. Нас знову запитали, куди ми йдемо і цього разу не пропустили.
Ми підійшли до одного військового. Я його запитала, що мені робити далі, у мене двоє дітей. Він відповів: «Мой вам совет – бегите, едьте отсюда». Я не розуміла тоді, наскільки це серйозно, і вирішила поїхати до батьків у сусіднє селище, яке ще не було окуповане.
Пам’ятаю, подзвонила до мами, розплакалася. Вона сказала, що батько забере нас. У них навіть дихалося спокійніше. Але все одно було страшно, бо недалеко чутно постріли. А на наступний день почалося: постійно десь стріляли. Через два дні заїхала важка техніка: танки і «Гради». Кожну ніч «Гради» стріляли в сторону Миколаєва і Кривого Рогу.
Одного ранку ми прокинулися від звуків авіації – бомбили військкомат на Миколаївщині. Бабуся часто плакала і хотіла додому, тому що у нашому селі хоча б не було «Градів». І ми повернулися назад.
Коли ми з чоловіком знову пішли до свого будинку, побачили, що поруч помінялися солдати. Один розповів нам, що навіть не знав куди їде, був впевнений, що захищатиме Донецьк. Перед від’їздом у них забрали паспорти. Він не хотів війни, але вважав, якщо наші президенти не домовляться, це триватиме ще довго.
В окупації я перестала спати вночі, тому що з восьмої вечора і до першої-другої години ночі стріляли танки. З другої до четвертої була перерва, потім починалося все знову - до восьмої ранку. Вони називали це «учєніями». А нам казали ховатися в погріб і брати з собою лом, лопату і сокиру - на випадок, якщо нас засипле. Тоді вони прийдуть і відкопають нас. Вночі, коли чулися дуже гучні вистріли, ми дійсно спускалися в погріб.
Порожні полиці у магазинах і аскорбінки замість цукерок
Спочатку російські солдати скуплялися в магазині самі, потім вже пускали нас. Бувало, вони просто забирали у продавців товари, або купляли за російські рублі.
У магазинах майже нічого не було. Ми навіть прострочений чай купляли, бо не знали що буде далі. Раділи, коли привозили «собачу» кашу чи картоплю, якої на сім’ю продавали не більше 5 кг. Адже поки власниця магазину доїжджала до селища, на пропускних пунктах у неї могли забрати 5 чи 10 сіток овочів. Якось вона казала, що забрали 150 буханок хліба.
Крім цього, у магазин було страшно ходити - на вулиці зустрічалися солдати зі зброєю. Вони перевіряли у нас документи, дивилися прописку, чіплялися, якщо прописка не в цьому селі. Могли підійти, попросити телефон, щоб подзвонити рідним. І ти даси телефон, коли людина з автоматом. Взагалі, коли ще був зв'язок, нам забороняли говорити по мобільному на вулиці. Казали, можна це робити тільки вдома.
Раз на тиждень вони приносили сім’ям з дітьми по маленькому сочку, печиво, бувало, вафельку і кілька цукерок «Дюшес». Я мусила брати, тому що діти просили щось солодке. У мене були гроші, але я не могла нічого їм купити, бо магазини стояли порожні. Доводилося купляти в аптеці аскорбінки, щоб дітям давати поштучно замість цукерок.
Декому в селищі видавали гуманітарну допомогу – борошно, яке було змолоте на нашому току. Росіяни не дозволили роздати його власникам, а забрали собі.
Перші прильоти, загиблі односельчани і рішення виїхати з селища
Однієї ночі ми збиралися спати. Я стояла біля грубки, грілася, і почула два гучні вибухи. Відчула, що разом з грубкою від’їхала і під’їхала назад. Виявилося, недалеко від будинку бабусі прилетіли «Гради».
Росіяни самі стріляли по нам. Вони знали, куди прилітає, бігли знімати і казали, що це стріляють наші.
Це був перший прильот. Я вже задумувалася, що треба кудись виїжджати. Але бабуся не хотіла. Казала: «Кому ми потрібні?» І у нас не було машини. Проте я розуміла, що треба думати насамперед про дітей.
Одного разу, в день завозу, ми пішли в магазин. На вулиці було так тихо, що аж ставало моторошно. Купили п’ять кілограмів картоплі, муки, крупи, верталися щасливі. І тут почався обстріл. Того дня загинула сестра моєї сусідки - вона накрила собою дитину, і хлопець, який обпилював біля свого будинку дерева. Люди почали масово виїжджати. Я стояла на городі, проводжала поглядом колони машин і плакала, що не можу вивезти своїх дітей з окупації.
Третього разу ми почули потужні вибухи о 16 годині вечора. Відразу закрили вікна і попадали під стіни, дітей я накрила ковдрою. Тоді людям поприлітало в будинки, дехто залишився без домівок. Ті, в кого були машини, масово виїжджали.
Я подзвонила батюшці, який вивозив людей до Кривого Рогу. Три рази нам не вистачало місця, адже у нього був звичайний легковий автомобіль, в який він садив по 8-10 людей. Коли нам не знайшлося місця втретє, моя менша донька запитала: «Мамо, чому ми не поїдемо на даху?»
Пам’ятаю, у неділю я якраз приготувала їсти, коли зайшов батюшка і сказав: «Збирайтеся». Мені довелося залишити бабусю, яку ми так і не переконали поїхати з нами. Я не знала, чи живі мої батьки. Адже перед цим у нас зник мобільний зв'язок. Я написала їм листа і передала знайомим.
В дорозі було страшно, батюшка казав молитися. Він садив на переднє сидіння мам з дітьми, щоб по нас не стріляли. Єдиною думкою було - хоча би вирватися. Нас зупиняли на постах, перевіряли документи, але їхати не перешкоджали. І розслабилися ми лише, коли побачили наших солдат.
У Фастові люди надали житло, допомогли з меблями
Коли ми виїхали, я зрозуміла, що в окупації навіть небо інше – воно завжди темне і сіре, як перед дощем. Навіть, здавалося, рослини не так росли, ніби й природа була пригнічена. Лише тут, на українській території, ти починаєш дихати повними грудьми, розуміючи, що все позаду.
У Кривому Розі ми відразу приїхали на вокзал і взяли квитки до Києва, а потім – до Фастова.
У Фастові проживають наші родичі. Нам сказали, що тут тихо і спокійно, а волонтери допоможуть.
Коли ми ще були в дорозі, до мене додзвонилися батьки. Перед виїздом ми дізналися, що солдат мінятимуть, і до нас пришлють кадирівців. Я просила маму все кидати і їхати. Цієї ж ночі росіяни гранатами закидали будинок їхніх сусідів. Мої батьки всю ніч боялися встати з підлоги. Наступного дня вони виїхали до нас і забрали бабусю.
Ми звернулися у Фастові в Палац культури, і нам допомогли знайти житло – новий двоповерховий будинок з ремонтом. Оплачуємо лише комунальні послуги. Ми дуже вдячні власникам, які надали нам це житло. Але розуміємо, що дім побудований під продаж, і якщо знайдуться покупці, нам треба буде виселитися.
Люди допомогли нам з меблями, адже будинок новий і майже не вмебльований. Був лише один диван, на якому сплять діти. Нам дали ліжко для батьків, два ортопедичні матраци - для бабусі (ми їх поставили один на один), письмові столи для дітей, комод, щоб скласти речі. Ми з чоловіком спимо на підлозі на матрацах. Але дякуємо і за це.
Сусіди добре до нас ставляться, приносять овочі, пригощають випічкою.
Чоловік і батько працюють на будівництві, постійної роботи поки знайти не можуть, тому що її немає.
Але головне, що ми всі – живі. І дітям тут сподобалося. Вони не хочуть їхати назад. Нам полюбилася фастівська «роща», туди завжди приємно прийти і прогулятися. Відразу помітно, що у цей парк вкладена титанічна праця.
Участь у проекті «Моє серденько» - спочатку як мама, потім як фахівець
Я розуміла, що моїм дітям потрібна психологічна допомога. Вдома вони гралися в погребі. У них там були ляльки, візочки для них, іграшковий посуд. Тільки починали бомбити, вони аж злітали туди зі сходів.
Тоді я прочитала про проект «Моє серденько» і почала водити доньок на заняття. Я дуже вдячна за допомогу фахівцям, які беруть участь у проекті. Моїй старшій дитині допомогли. Спочатку вона не спала вночі і боялася тривог. А зараз почалися проблеми з молодшою - вона спочатку тримала все в собі, тепер це виплескується.
Мені запропонували працювати у проекті соціальним педагогом. Адже за освітою я - вчитель молодших класів, до декретної відпустки була вихователем в школі-інтернаті.
У рамках проекту «Моє серденько» в дитячому відділенні лікарні створене безпечне середовище для дітей, де вони можуть гратися і відволіктися від своїх переживань. Ми з ними проводимо творчі і розвиваючі заняття, робимо руханки. Там є сенсорна кімната. З дітьми, батьками і вагітними проводять арт-терапію.
Двері у будинку виламали російські солдати
Коли ми виїхали, то закрили свій будинок. За наводкою наших місцевих дівчат росіяни дізналися, що ми покинули селище. Вибили у будинку двері. Мені здається, вони шукали ліки (їх я забрала) чи алкоголь (а в нас він був і різний, тримали для гостей). Одна моя знайома винесла з будинку всі речі доньок. Якийсь час вона там і проживала. Потім у мій будинок заселилися російські солдати.
Я знаю, що у селі є колаборанти. Деякі наші сільські дівчата повиходили заміж за російських офіцерів. Деякі жінки під час референдуму їздили в Херсон і розказували, як українські війська бомблять мирне село, у якому не було ніякої російської техніки. Хоча танк стояв навіть біля церкви!
Інколи я зідзвонююся зі знайомими з селища. Люди постійно сидять у погребах, світла і води немає. Школу спалили, лікарню теж зруйнували. Дехто тікає навіть в окупований Херсон.
Найбільше шкода залишених дитячих фото
Згодом ми дізналися, що наш дім частково зруйнований, бабусин також. У наш прилетіла міна. Вилетіли вікна, пошкоджений дах, залишився один каркас. А через кілька тижнів прилетіло біля бабусі, теж вилетіли вікна, а мародери все винесли.
У нас більше немає дому. Я не скажу, що раніше жила багато, але в мене було все необхідне: духовки, мультиварки, мікрохвильовка. Я дітям ні в чому не відмовляла, у них було багато одягу. Тому коли ми приїхали сюди, було дуже важко, адже ми взяли з собою лише кілька речей. За що особливо болить – там залишилися дитячі фотографії. Але я сподіваюся, що наше селище звільнять, і ми зможемо поїхати на руїни, щоб забрати ці дитячі фотокартки, які для нас дуже дорогі і цінні.
Житло ми вже не повернемо, але треба вірити, що попереду буде тільки краще, що ми йдемо до Перемоги і ближче до неї з кожним днем.
