44-річний фастівчанин Дмитро Коваленко, військовослужбовець з 208 батальйону 114 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ, втратив ногу та 3 дні чекав на порятунок на бойовій позиції під Бахмутом. Він поспішав вночі на допомогу побратиму, але наступив на міну. Як Дмитру вдалось врятуватися, що наразі відомо про його стан здоров'я та як чоловік стійко тримається і не падає духом читайте у нашому матеріалі.
У 2014-2015 роках Дмитро воював в АТО та набрався там бойового досвіду. Пізніше чоловік виїхав за кордон та працював у Голландії. Коли розпочалось повномаштабне вторгнення, Дмитро повернувся, щоб захищати рідну землю. Він розповідає, що 24 лютого він найперше вирішив подбати про свою сім'ю, для того щоб знайти для них воду, паливо, акумулятори та гроші. Після цього одразу побіг до військкомату. "Я не встиг потрапити до своєї бригади у зв'язку з тим, що у ті дні були наступи на Макарів, тому я пішов у ТРО. 25 лютого я вже стояв зі своїм бронежилетом та у своїй формі, яка залишилась у мене ще з часів АТО. Тоді важко було записатися", - розповідає Дмитро.
Спершу Дмитро ніс службу на блокпостах, а пізніше була перша ротація у Бахмут. Там з побратимами мав завдання рити окопи та робити укріплення. Далі була робота на Київщині, а цього року восени підрозділ Дмитра знову повернувся під Бахмут, під цілодобові обстріли.
Дмитро був командиром відділення. Він займався спостереженнями за ворожими позиціями, які були на відстані 400 м. 2 листопада він мав забрати пораненого бійця з іншої позиції. Як розповідає Дмитро, на позиціях була команда пораненого, двоє з якої вже лежали непритомними. Ці тіла вони не могли дістати, адже під обстрілами це робити дуже небезпечно.
Дмитро розповідає, що вийшов з побратимом уночі, бо добре орієнтувався на місцевості. Але перед цим там був бій, тому він у пітьмі наступив на міну. "Як тільки міна розірвалася, я зрозумів, що у мене немає п'ятки та немає стопи", - згадує захисник.
Напарнику Дмитро наказав залишити рацію та відходити, а сам став накладати турнікет. Перший виявився неякісним. "Перший раз я поцепив його одразу біля самої п'ятки, де знаходяться чашечки. Але він мені різав ногу" ,- додає Дмитро. Але у бійця, на щастя, було ще 4 турнікети, тому він зумів правильно перетиснути ногу та зупинити кров. Потім він відповз до найближчого окопу і став чекати на допомогу. "Я почав втрачати свідомість. Мене сильно смикнуло і я заснув. Проснувся - йде дощ. Поруч вже були хлопці. Я попросив дати мені знеболюючі, тому що мені було дуже боляче. Хлопці відповіли, що скоро привезуть" ,- розповідає Дмитро Коваленко.
Медикаменти, воду та їжу до пораненого Дмитра відправляли квадрокоптером. Але забрати Дмитра через щільні ворожі обстріли змоги не було. "Я вже морально був готовий до того, що залишусь тут. На ногу я вже не звертав уваги, вона періодично то боліла, то не боліла. Але я вірив, що по мене все-таки прийдуть. Бо не можуть не прийти. Був навіть такий момент, що вголос сказав: "Мамо, помолись, бо я сам не можу", - з сумом пригадує чоловік.
На щастя, третього дня за Дмитром прийшов його командир із підлеглим. Але тягнути дужого бійця, вагою 120 кг та зростом 1.90 було важко. "Вони впирались, як буйволи, навіть плакали, психували, руками гребли землю, щоб витягнути мене. Тягнули кравчучкою мене. Знаєте, як на оптових ринках вантажать великі ящики", - жартома роз'яснює Дмитро Коваленко.
Першу допомогу Дмитрові надали вже в медпункті, а опритомнів він уже у лікарні Дніпра.
Сергій Риженко, генеральний директор Дніпропетровської обласної клінічної лікарні ім. І.І. Мечникова розповів, що Дмитро був доставлений у край важкому стані з великою крововтратою, на апараті ШВЛ. Йому зробили операцію і на сьогодні залишилося дочекатись лише одного - поставити воїну протез.
Дмитро з генеральним директором лікарні Сергієм Риженком
Як тільки Дмитро стане на протез, найперше що хоче зробити - зіграти у футбол. А потім повернутися до побратимів на передову.
Дмитро посміхається та каже: "Весною я обов’язково пограю у футбол з сином Матвієм, йому зараз 12. Для футболу мені і однієї ноги досить". Прагнення жити вільно та оптимізм зашкалюють. Він жартує: "Добре, що вище не зачепило, дружина б засмутилася".
Дмитро зі своїми побратимами
Оптимізму та силі волі у Дмитра може повчитися кожен. Чоловік лише посміхається у відповідь своїй долі. Він висловлює подяку тим, хто врятував його життя та досі промовляє, що герой не він, а його побратими: "Всім дякую за побажання! Чесно, мені аж незручно якось. Вже такого з мене героя зробили. Я звичайний, який був, таким і залишився. А те, що я вижив, то й досі думаю, що я везунчик. Особливе дякую я хочу сказати своїм побратимам, які мене тягнули по окопах вночі, але не кинули наодинці. Це мій командир Удав і друг тепер вже навіки - Василь Ференс. Хлопці, якби не ви, я б там залишився назавжди. Також дякую Ігору Костючку та Мурому. І хлопцям, які чекали при виході з окопів та змінили тих, хто тягнув першими. Повірте, це дуже важко і небезпечно було. Отже тут герой не тільки я, а й команда бійців, які змогли мене витягнути. Особливе дякую за підтримку братам, які стояли поруч у чергуванні - вони підносили ліки та воду, які мені доставляли квадріком, і підтримували мене морально. Куба і Кент - ви красунчики! Малий, який був з Кубою, я тебе не забуду ніколи. Під обстрілом підносив мені теж їжу і воду".
