У мільйонів українців війна вкрала спокій і стабільність. Людям довелося кидати свої домівки, майно, часто – родичів та друзів, і їхати у невідомість. Щоб зберегти найдорожче – життя. Багато переселенців оселилися у Фастівській громаді. Ми поспілкувалися з трьома родинами з Донеччини та Луганщини, які розказали ФастівNews.City, як дізналися про Фастів, в яких умовах живуть, яку допомогу отримують та чи планують повернутися додому після закінчення війни.
Любов Василівну з онуком прихистив Центр Святого Мартіна
Любов Василівна приїхала до Фастова з Покровська
6 квітня Любов Василівна з онуком - 16-річним Олегом, приїхала до Фастова з Покровська. Місто розташоване за 60 км від Донецька. Це підконтрольна Україні територія. Бойових дій там немає і зараз, але були «прильоти» і жертви. У будинках почало часто зникати світло, немає газу, воду дають по годинах. Більшість знайомих і сусідів жінки виїхали. Місцева влада радить евакуюватися всім.
Онук 68-річної Любові Василівни – під її опікою. Хлопець має інвалідність. Він вчиться у спеціалізованій школі-інтернаті в Константинівці. Поки навчання було офлайн, п’ять днів Олег перебував у закладі. А бабуся забирала його на вихідні.
Коли почалася повномасштабна війна, служба у справах дітей наполягла, щоб вони евакуювалися до безпечного місця. Пропонували виїхати за кордон, але жінка відмовилася. Каже, з її проблемами зі здоров’ям, інвалідністю онука та без знання іноземної мови там буде складно.
Знайомий Любові Василівни знає отця Михайла Романіва, настоятеля римо-католицької Парафії Воздвиження Святого Хреста, тому порадив їхати у Фастів.
«Нас тут зустріли на вокзалі, поселили, – каже жінка. – Ми як вдома. У нас окрема кімната. Кухня, вбиральня, ванна - спільні, але з цим немає проблем. На поверсі живуть інші переселенці з дітьми. Зараз вони поїхали на відпочинок, і ми залишилися вдвох з онуком. Олег допомагає волонтерам (римо-католицької громади – ред.). Йому тут дуже подобається. А для мене це головне - щоб він себе не почував чужим. Він не хоче додому. І в мене зараз немає такого бажання. Як згадаю, що ми постійно бігали в сховище, це відчуття, коли не знаєш, що буде через п’ять хвилин… Повсякчасна напруга – найгірше. У Фастові теж є тривоги, але тут легше, спокійніше. І спілкування з людьми відволікає».
Отець Михайло сказав жінці, що вони можуть і далі жити у Центрі. Адже вертатися додому їм не можна.
У Покровську залишилася дочка Любові Василівни, мама Олега. Вона поки що не хоче виїжджати з міста. Щодня Олег говорить з нею по телефону.
Хлопець з вересня продовжить онлайн навчання у своїй школі. Він перейшов у 10-ий клас. У Центрі Святого Мартіна є спеціалісти, які допоможуть йому розібратися з дистанційними завданнями.
У травні переселенці оформили документи на допомогу для внутрішньо переміщених осіб, але ще не отримували її. Проте Любов Василівна каже, що вони нічого не потребують. Онуку раз на місяць дають допомогу у Центрі Святого Мартіна, як волонтеру. Щодня його годують обідом разом з іншими волонтерами. Родина отримувала продукти і засоби гігієни у Гуманітарному штабі в Палаці культури і Церкві адвентистів сьомого дня.
Живучи у Центрі Святого Мартіна, жінка не може сидіти склавши руки. Тому знайшла собі заняття. Приглядає за дітьми інших переселенців, поки вони на роботі. Прибирає на спільній кухні, миє там підлогу і посуд. «Мені кажуть, що я не повинна цього робити. Але мені потрібно рухатися, а не сидіти. Це корисно для здоров’я», - говорить Любов Василівна.
Їй подобається Фастів. Хоча після закінчення війни Любов Василівна, звісно, хоче повернутися додому. «Коли ми приїхали, я відразу відчула, як повіяло чимось рідним, таким спокоєм, - згадує вона. - Я включаю місцеве радіо, і диктор каже: «Місто спокійне» і «Фастів - місто щасливих людей». Я хочу, щоб ці люди завжди були щасливі, щоб війна сюди не дійшла», - ділиться наболілим жінка, і на її очах вперше під час розмови з’являються сльози.
«Ми дуже вдячні всім працівникам Центру Святого Мартіна, особливо отцю Михайлу, пані Вірі, Каті, - каже Любов Василівна. - За те, що вони піклуються про нас і всіх, хто до них приїжджає чи звертається за допомогою. Це дуже добрі і чуйні люди з великим серцем».
Анастасія з синами приїхала у Мотовилівку з Бахмута
Анастасія з дітьми переїхала до Фастівської громади з Бахмута
32-річна Анастасія Автаєва з дітьми переїхала до Фастівської громади 2 квітня. Вони - з Бахмута, що на Донеччині. Її старшому сину Тимофію – дев’ять років, молодшому Олександру – сім. Вони поселилися у Мотовилівці. Родичі родини мешкають у столиці, тому порадили переїхати сюди і допомогли знайти житло. Анастасія платить лише за комунальні послуги. Будинок великий, проте без умов. Туалет, колодязь – все на вулиці.
До вересня жінка хоче знайти житло у Фастові, планує щось зняти. Вона працює вчителькою початкових класів і продовжуватиме проводити уроки зі своїми учнями дистанційно. А у селі дуже поганий Інтернет.
Анастасія переживає за учнів. І хоча вони зараз роз’їхалися по різних куточках України, продовжує підтримувати з ними зв'язок і з нетерпінням чекає занять. Її сини теж дистанційно займатимуться зі своїми вчителями.
«Коли ми виїжджали, у Бахмуті все тільки розпочиналося, - згадує вона. - Але мій чоловік служить в ЗСУ, він сказав, що треба виїжджати. Вже тоді дві інфраструктури було зруйновано. Наша школа постраждала першою, там зруйнований дах і повибивало вікна. Мої діти чули вибухи. Довелося кілька разів посидіти у підвалі. Тоді ми вирішили, що діти не повинні такого бачити, це надто жахливо».
У Бахмуті залишилися батьки чоловіка Анастасії. Можливо, найближчим часом вони звідти евакуюються. Принаймні син і невістка вмовляють їх це зробити. А ще у рідному домі лишився улюбленець сім’ї – рудий кіт, за яким вони сумують. Його годує свекруха Анастасії.
Дорога до Фастівської громади була непростою. До Дніпра родина доїхала маршруткою, а потім сіла на потяг. Проте квитків не було, і жінці разом з двома дітьми довелося розміститися на одній верхній полиці.
На Фастівщині Анастасії спокійніше. Вона каже, люди тут привітні і завжди допоможуть. У сільській раді чуйні працівниці, які підкажуть і пояснять все, що треба.
Жінка розповідає, що почала звикати до нового життя. Дітям взагалі подобається Київ, куди вони їздили гуляти.
«Коли я приїхала, то була розгублена, бо я нічого не знала. Так буває, коли виріс у своєму рідному містечку, а потім стикаєшся з новим місцем і оточенням, - пояснює Анастасія. - Але швидко перелаштувалася, почала спілкуватися з людьми і зрозуміла, що нічого страшного нема. Треба звідти (з небезпечних територій – ред.) виїжджати. Сусіди у нас привітні. Діти знайшли друзів. Недалеко від нашого дому є озеро, ми ходимо туди відпочивати».
Родина отримує гуманітарну допомогу: продукти і речі. «Коли ми приїхали, тут було значно холодніше, ніж у нас вдома. Тому я взяла деякі речі у Палаці культури (у Фастові – ред.). Періодично мені телефонують і говорять, якщо є якась допомога. Мій номер дають у сільській раді».
Анастасії подобається Фастівська громада. Вона говорить, що хоча Фастів менший, ніж Бахмут, але дуже зручний – все поруч. Єдине – тут немає де погуляти з дітьми.
Коли закінчиться війна, жінка хоче повернутися додому, незважаючи на руйнування, завдані ворогом. «Я б власноруч відбудовувала наші школи, нашу громаду», - каже вона.
Оксана з донькою виїхали з Кремінної за тиждень до окупації міста
Оксана з донькою Дариною приїхали до Фастова з Кремінної Луганської області
35-річна Оксана Іващенко жила у місті Кремінна Луганської області. Після повномасштабного вторгнення її чоловік, як і у 2014 році, пішов захищати Батьківщину. А жінка з 8-річною донькою Дариною виїхали спочатку до Львова, а потім - до Фастова.
«Ми виїхали 15 березня, - згадує вона. - Російські війська тоді були у селі Попівка, поряд з Кремінною. Вони почали бити градами по місту. Було багато руйнувань приватних будинків. На той момент ще їздили евакуаційні автобуси, і нас відвезли до Слов'янська. А звідти евакуаційним поїздом - до Львова. Ми місяць жили у гарної знайомої».
Після цього Оксана з донькою приїхали до Києва, де тоді перебував її чоловік. У мирному житті від був адвокатом і знайомий з багатьма людьми з різних міст України. У тому числі з міським головою Фастівської громади. Завдяки йому, вони й дізналися про Центр «Мати і дитина разом» у Фастові, де живуть і зараз. «Я дуже вдячна міському голові Фастова і директорці Центру Надії Миколаївні, що допомогли нам, - говорить Оксана. - У цьому закладі дуже дружній і добрий колектив. Вони вміють морально підтримати».
Через тиждень після того, як сім’я виїхала з Кремінної, місто захопила ворожа армія. Будинок, де жила Оксана з родиною, частково зруйнований.
У Кремінній в неї залишилися мама і бабуся. «Мама не може виїхати, - пояснює жінка. - Вона залишилася з бабусею. А вона дуже хвора, лежача після двох інсультів».
«Спочатку майже два місяці з рідними не було зв’язку, - ділиться сумними спогадами Оксана. - Я дуже переживала. Зараз періодично зв’язуємося через Інтернет, через WhatsApp. Хоча б є можливість почути маму і сказати, що я жива».
Жінка розказує, що перший час, коли росіяни захопили ту територію, було дуже страшно. «Вони на місяць двічі-тричі могли прийти до будинку, не звертаючи увагу на господаря. Зайти в дім, пройтися по всіх кімнатах, літній кухні, зазирнути у погріб. Перевіряють паспорти. Хоча нічого не забирали. Мама каже, страшнувато ходити за продуктами, росіяни ходять по вулицях і спостерігають за людьми».
У Центрі «Мати і дитина разом» Оксані з донькою надали окремі приміщення для проживання. «Це практично однокімнатна квартира, - зауважує вона. - У нас є кімната, де ми спимо, своя кухня і ванна».
У Фастові жінка з дитиною оформилися як внутрішньо переміщені особи. Їм надали гуманітарну допомогу від Гуманітарного штабу і Дому молитви євангельських християн баптистів: продукти, побутову хімію. У Палаці культури їм також видали подушки і ковдри.
Після переїзду Оксана продовжує працювати дистанційно. Вона - вчитель іноземної мови в ліцеї Кремінної. Зараз у відпустці.
На питання, чи довго планує залишатися у Фастові, жінка відповідає, що зараз нічого ще не можна сказати. Прокинувся вранці і вже радієш цьому.
«Містечко Фастів дуже гарне і спокійне, воно мені подобається, - ділиться враженнями переселенка. - Особливо, що люди привітні, немає ніякої агресії. Навпаки, якщо людина знає, що ти внутрішньо переміщена особа, то дуже гарно ставиться. Як і до родин військовослужбовців. Коли ми ходили оформляти документи з чоловіком, нам навіть чергу вступали. Тут є де погуляти, зараз відкрилося багато дитячих гуртків. Донька ходить у дитячий простір «Долоні» у «Садибі», їй дуже подобається. Відвідує ще один гурток при садочку. Його організували волонтери. Ще мені прийшло повідомлення, що відкривається хореографічний гурток при підтримці волонтерів».
Оксана ще не знає, чи зможе повернутися в рідне місто. «Повертатися вже нікуди, - каже вона. - Я дуже сподіваюся, що все буде добре, і звільнять нашу територію. Але вона сильно зруйнована. Моє місце роботи зруйноване, завод «Зоря», де працював чоловік, повністю розбили. Матуся каже, що я не впізнаю місто, якщо приїду. Через дім або повністю розбита будівля, або у багатоповерхівках такі страшні діри, що не підлягають відбудові. Лише зносу».
Надія Данилюк, директорка Київського обласного соціального центру «Мати і дитина разом», розповіла, як сталося, що у закладі замість матусь, що опинилися у скрутних обставинах, поселилися люди, які рятувалися від війни:
«Рішення поселити у Центр «Мати і дитина разом» переселенців прийняли спільно з міською і обласною владою. Мам з немовлятами, які проживали у закладі, евакуювали до Італії. Тому що перші два тижні було надто складно. Ми змушені були постійно спускатися у підвал, на той час необлаштований відповідно до всіх вимог. І це дуже непросто – з немовлятами просидіти там вночі по кілька годин. Зараз у Центрі проживає чотири родини переселенців. І ми чекаємо ще на сім’ї. І хоча заклад розрахований на мам з немовлятами, зараз ми маємо переформатуватися і пристосовуватися, щоб допомогти більшій кількості людей. Наші двері завжди відкриті для тих, хто потребує допомоги».
Додатковою перевагою є й те, що у Центрі чергують медсестра, соцпрацівники і психологи, які, за потреби, можуть надати фахову допомогу. Або просто підказати, дати пораду чи вислухати.
