Ірина виїхала з Фастова у Польщу 11 березня, записавшись у чергу від нашого костелу. Каже, на початку війни їй було страшно під час повітряної тривоги, але в підвал не спускалася, просто переходила у середню кімнату будинку. З костелу дзвонили тричі, але вона відкладала. Коли ж сказали, що наступного автобуса може й не бути, наважилася їхати.
До Ґданська (куди за попередньою інформацією мав їхати автобус) з Фастова треба було їхати 30 годин. «Мене в транспорті часто захитує. Але з Фастова я їхала у такому стані, що не могла сказати, я це чи ні. Ніби якийсь овоч. Проїжджали багато блокпостів. Військові заходили в автобус, бачили, що їдуть лише жінки і діти, тому майже не перевіряли. Документи дивилися лише раз. Хрестили нас, і ми їхали далі», - ділиться спогадами фастівчанка.
Під’їхавши до польського кордону, люди пересіли в інший, польський, автобус, який привіз гуманітарну допомогу. Її гуртом переклали в інший автобус, і він поїхав назад, в Україну.
«В автобусі у мене був сусід - 9-річний Денис. По дорозі ми з ним подружилися. Він їхав з мамою і сестрою. Старша сестра хлопця залишилася в Україні. Батько працює за кордоном. Він думав, що ми їдемо відпочивати», - згадує Ірина.
Більшість пасажирів з Фастова мали закордонні паспорти. Але були й люди лише з українськими. Пропустили всіх. Одна жінка показувала свідоцтво про народження дитини в «Дії». Іншого у неї не було. Поляки мали з цим трохи клопоту, але владнали справу досить швидко.
Вночі на кордоні, де простояли до ранку, пасажирів з Фастова зустріли українські волонтери. Вони підходили до автобуса, пропонували бутерброди, чай, каву і суп.
«Коли ми перетнули кордон з Польщею, плани помінялися. Ми поїхали не в Ґданськ, а в Горлиці – це місто в Малопольському воєводстві, таке як наш Фастів. Нас розселили по району, по селах. Всіх - у різні місця. Через тиждень я дізналася, що у них проживали 2400 українців. Нас зустрів місцевий священник, отець Аркадій, який опікується благодійною фундацією ILIOS. На місці зареєстрували. Наші жінки, даючи паспорти, дуже переживали, щоб їх не оформили як біженців, бо всі були налаштовані швидко повернутися додому», - розповідає Ірина.
У селі Усьце-Ґорлицьке Малопольського воєводства людей погодували в місцевому ресторані й почали розселяти. «Спочатку - мам з дітьми з особливими потребами, потім – з маленькими дітьми, а потім тих, у кого старші діти й жінок без дітей. Я попросила поселити мене з моєю сусідкою Оленою, яка виїхала з двома синами. Ми зустрілися в автобусі. Нас відправили в невеличкий готельчик, де були кімнати на чотири спальні місця. З нами була ще одна фастівчанка Тетяна з трьома дочками – 1,3 роки, 13 і 18 років. Я спілкувалася з іншими людьми з автобуса, їх поселили здебільшого на дачах або до місцевих, які погодилися прихистити українців», - ділиться спогадами Ірина.
Фастівчанки жили у гірському готельчику «Баніца» у Ґміні Сенкова серед лісу. Найближчий магазин був за шість кілометрів від готелю. Але фастівчан годували, а продукти, одяг, засоби гігієни можна було взяти на складі гуманітарної допомоги, куди їх кілька разів возили власники готелю. Тож особливої потреби ходити так далеко в магазин не було.
Пані Йола, власниця готелю, дозволила готувати на кухні, якщо хтось мав бажання. Українці помітили, що у горах всі обігрівають будинки дровами. Газу немає. Інколи їжу готують на плитках, до яких підключені газові балони. «Ми тричі варили борщ. Кілька разів пекли десерти. Старалися допомагати: прибрати вітальню, помити посуд чи полити квіти. Нас про це ніхто не просив. Це була власна ініціатива».
Але просто відпочивати й насолоджуватися красою природи там не виходить, каже Ірина. «Ти там, а голова - тут, в Україні. Неможливо просто відключитися».
Через тиждень пані Йола та її чоловік пан Томаш повезли фастівчан оформляти PESEL – посвідчення особи, що дає право на базову медичну страховку, офіційне працевлаштування, а дітям – ходити в місцеві школи та садочки. «Нам зробили PESEL за півгодини й видали на руки. Знайомі писали, що у великих містах тижнями не можуть зробити цей документ, такі великі черги», - каже Ірина.
В українців, які виїжджають до Польщі, є два варіанти: оформитися для тимчасового захисту чи як біженці. Людям, які обрали перше, одноразово мають виплатити по 300 злотих (це 2100 гривень) на дорослих, на дітей щомісячно – по 500 злотих (3500 гривень). Для цього необхідно мати польський номер телефону і відкрити рахунок у польському банку. У біженців інші умови. Певний період вони не мають права виїжджати з країни, хоча їм йдуть більші виплати. Усіх українців забезпечують наявним житлом, а волонтери стараються надавати продукти.
«Ми намагалися знайти роботу. Розсилали резюме по мережевих магазинах, шукали у місцевій групі у Facebook. На жаль, ніяких вакансій не було. Хоча для чоловіків у Польщі робота є. Жінкам знайти щось нереально, бо на фізично важку роботу їх не беруть. Нам пропонували виїхати в Іспанію, Португалію, централізовано автобусом із забезпеченням житла. Але ми були налаштовані повернутися додому, тому не хотіли заїжджати далеко», - розповідає фастівчанка.
Мовних перешкод з місцевими жителями майже не було. «Отець Аркадій трохи говорив українською, пані Йола розуміла більше російську, оскільки колись вчила її в школі, а її син Енджей спілкувався з нами англійською. Але якщо одна людина знає тільки українську, а інша – польську, порозумітися можна. Не було такого, щоб мене хтось не зрозумів».
Ірина прожила три тижні в готелі «Баніца», надалі це місце було заброньоване завчасно на велику кількість осіб. Тому її та Тетяну з трьома доньками переселили в мотель ближче до центру, де було два номери, в одному з яких уже жила українка з донькою з Полтави. Переселенням Олени з синами займався отець Аркадій. «Тетяну з дівчатами поселили у вільний номер, а мене в кабінеті, де була своя душова. Принесли розкладне крісло і поклали матрац. Поряд з моєю кімнатою була наша спільна кухня з електричною плитою, холодильниками, мікрохвильовою, чайником. Все мінімалістично облаштовано, чисто й акуратно. Продукти у нас лишилися ще з «Баніци», але й сюди приїздили волонтери й дещо привозили. До речі, після переселення господарі з «Баніци» нас не покинули, навідувалися, привозили гостинці, перевіряли, чи у нас нормальні умови. Я пробула у мотелі п’ять днів і поїхала, бо нарешті знайшла з ким», - додає Ірина.
Після двох тижнів проживання у Польщі фастівчани дізналися жахливі новини про Бучу та Новини Ірпінь. «Попри добро і турботу, якими оточили нас поляки, ти розумієш, що зовсім недалеко від твого дому і рідних коїлось таке зло. Контраст просто вражає. Логіка відмовляється працювати. Пані Йола казала, що ще рано, але через днів десять пошуків я таки знайшла варіант і відмовилась відкладати повернення додому. Так, колись я мріяла пожити в Європі, але, звичайно, не з такого трагічного приводу. Треба бути обережнішою зі своїми бажаннями», - підсумовує фастівчанка.
Ірина написала в місцеву групу допомоги українцям у Facebook, що хоче повернутися в Україну. Їй дали контакти волонтера, який віз гуманітарну допомогу у Львівську область. З ним вона доїхала в місто Рудки на Львівщині. Там їй за сприяння місцевого священника, отця Андрія, знайшли місце для ночівлі у селі Бучани. Звідти її й забрав чоловік. На цьому тижні Ірина повернулася додому, до Фастова.
До слова, українці, які легально перетнули кордон України з Польщею, можуть перебувати в країні впродовж 18 місяців. Які права вони мають у Польщі, читайте тут.
