Оксана Піддубна народилася і виросла у творчій родині. Її дядько – відомий на Фастівщині поет і активіст з принциповою проукраїнською позицією Володимир Косовський, батько – режисер фастівського народного театру Микола Косовський, тітка – майстриня-вишивальниця. З дитинства Оксана грала в театрі і планувала пов’язати своє життя з мистецькою професією. Проте обставини склалися так, що вона обрала зовсім інший шлях. Більше 20 років фастівчанка очолює бюро ритуальних послуг «Скорбота». Щодня вона стикається з горем людей, які втратили близьких, і разом з командою допомагає їм достойно провести родичів в останню путь. Оксана Піддубна розповіла ФастівNews.City про незвичайні замовлення, професійні прикмети і особливості своєї роботи.
Пані Оксано, ким ви мріяли стати у дитинстві, в юності?
- Я хотіла бути актрисою, грати в кіно. Адже мій батько Микола Косовський – режисер, заслужений працівник культури, зараз керує народним театром у Фастові. Він – все життя на сцені, і я разом з ним. Граю в театрі вже близько 35 років. За цей час зіграла десятки ролей. Зараз ще й виконую обов’язки помічника режисера народного театру на громадських засадах.
Зокрема до війни ми готували комбіновану виставу - об’єднали «На перші гулі» і «По ревізії» та зробили з двох одноактових вистав одну велику на два акти, яку назвали «Не велено гуляти». Прем’єра повинна була відбутися на Міжнародний день театру (27 березня – ред.), але війна внесла свої корективи. Тому ми тимчасово розпустили акторів. Але, можливо, через кілька місяців прем’єра все ж таки буде.
Хто ви за освітою?
- Після школи я закінчила училище. За фахом я – режисер клубних масових заходів. Працювала директором кінотеатру «Родіна» у Фастові. На базі цього кінотеатру розмістили міський Будинок культури. Ми організовували всі міські заходи.
До речі, з однією моєю подругою ми разом вступали в училище і вчилися, виступаємо в театрі (зараз вона - заступник постановочної частини народного театру) і працюємо вже 20 років у бюро. Ті народні традиції, які ми вивчали будучи студентками, нам знадобилися у всіх сферах нашої діяльності.
Як і коли ви прийшли у сферу ритуальних послуг?
- Міський Будинок культури об’єднали з Будинком культури «Червоного Жовтня». Потім його визнали нерентабельним і всіх працівників скоротили. Так я залишилася без роботи. У цей час при кінотеатрі «Мир» відкрили ритуальну службу, щоб фінансово підтримати заклад, який був збитковим. Мій батько, який був тоді директором кіномережі, попросив мене попрацювати у цій ритуальній службі, тому що інша людина звільнилася. Я дуже хвилювалася, мене тоді лякала ця сфера.
Ця ритуальна служба не приносила прибутків, і я почала займатися її розвитком. Шукала нові можливості, привозила нову продукцію. Так у цій сфері і залишилася.
Через два роки, у 1999-му я заснувала у Фастові ритуальне бюро «Скорбота». У 2007 році ми відкрили спочатку кіоск, потім магазин по вулиці Зигмунда Козара.
Який маєте графік роботи?
- Ненормований. Хоча магазин працює з 8:00 до 16:30, але, коли потрібно, ми виходимо і вночі (але не зараз, тому що діє комендантська година). Окрема тема – це дзвінки. Буває, мені дзвонять і три рази за ніч. Я завжди відповідаю, тому що розумію – людям потрібно порадити, що робити.
У чому труднощі вашої роботи?
- Особливо важко, коли приходять батьки, які ховають дітей. Інколи вони навіть втрачають свідомість. Ми виводимо їх з цього стану, потім самі п’ємо заспокійливе.
Можу сказати, що зараз найважчі похорони - це поховання військових. Коли наші водії приїжджають після них, вони у такому моральному стані, що я цілий день не даю їм інших завдань.
Ще останнім часом я помітила, що з людьми стало важче спілкуватися. У них з’явилася якась злість, і це трапилося ще до війни, мабуть, тоді, коли почалися карантини. Хоча ми завжди йдемо назустріч, пояснюємо по кілька разів одне й те саме, якщо потрібно. Адже розуміємо, що у людини горе, і в такому стані погано сприймається інформація. Ми розказуємо людям не тільки про юридичні нюанси: куди їм спочатку йти і що робити. А й про традиції. Якщо продаємо якусь хустинку, то пояснюємо для чого вона. Даємо свої номери телефонів, тому що часто буває, що людина приходить додому і забуває якісь деталі. Тому нам можна подзвонити, і ми пояснимо ще раз.
Які похорони вас здивували чи запам’яталися?
- Наша бригада, яка виносить труну, має спеціальну форму – літню і зимову. Після одного з похоронів, який ми організували, до нашого бюро прийшла жінка і розповідала, що бачила, як труну виносили чотири священники. Але такого не може бути. Через те, що наші працівники були в чорних, розшитих золотом, однакових костюмах, вона так вирішила.
Було таке, що ми робили доставку додому. Наших працівників попросили занести продукцію в кімнату, а людина ще жива і повертає до них голову. Вони аж перелякалися. Виявляється, лікар сказав дружині, що через кілька годин чоловік помре. І вона вирішила купити все заздалегідь.
До речі, у нашому бізнесі є свої забобони. Наприклад, коли клієнти приходять і говорять, що людина ще не померла, а вони вже хочуть все купити, ми принципово не продаємо наперед. Тому що (це вже перевірено) після такого людина буде довго і важко помирати.
У нашому бізнесі є навіть сезонність: найбільше похорон восени і взимку. А влітку – менше. Це за роки нашої роботи ми прослідкували.
Були незвичні замовлення?
- Був випадок, коли чоловік замовив нам виготовити вінок з 80 живих троянд для похорону тещі. Він був такий важкий, що його піднімали чотири людини.
Іншого разу нам замовили п’ять великих вінків висотою два метри п’ятнадцять сантиметрів. Клієнти самі ретельно обирали квітки, поєднання кольорів. Зробити їх треба було на завтра. Вінки у мене виготовляють дві працівниці. І на один великий, як правило, людині потрібен цілий день. Але нам вдалося виконати замовлення. Щоправда, ми працювали всією командою і дуже втомилися.
Є люди, які самі готуються до свого похорону?
- Одного разу до нас прийшла квітуча жінка. До цього вона займала гарну посаду в Києві, потім через певні обставини переїхала у Фастів. На жаль, у неї виявили рак. Вона була такою оптимісткою, жартувала. Жінка запропонувала переписати на нас квартиру, щоб ми організували їй гідний похорон. Ми, звісно, відмовилися і порадили їй знайти подругу чи сусідку, яка її догляне в останні дні і проведе в останній шлях. Потім вона до нас приходила з іншою жінкою і показувала їй, що придбати для похорону. Це трохи моторошно.
Інколи приходять люди похилого віку і купують собі різні дрібниці: хустинки, покривала. Все це збирають, щоб діти потім не хвилювалися. Це зазвичай люди, яким за 70. Вони все з цікавістю роздивляються в магазині, я їм проводжу екскурсію. Хоча зараз таких людей менше, бо раніше пенсіонери хвилювалися, що помруть і нічого не буде в магазинах. Зараз вони знають, що все можна купити.
Як вам вдається не пропускати через себе людське горе?
- Мені це не вдається. Хоча люди, які давно працюють у сфері ритуальних послуг, часто до цього відносяться легко. Це професійна деформація, яку можна зустріти у нашій сфері, як і в багатьох інших. Я цього завжди намагалася уникнути, не переступити певну грань, після якої надання ритуальних послуг стає лише бізнесом, роботою. Хоча, ясно, що ми намагаємося блокувати якісь емоції, але це неможливо. Люди приходять до нас, плачуть, і ми разом з ними.
Були моменти, коли ви хотіли залишити цю непросту справу?
- Такі моменти - коли з'являється думка все кинути - у людей, які займаються бізнесом, є завжди. Тому що бізнес – це ризики, інколи втрати. Але насправді, коли з’являється відчай, здається, що все погано, треба просто стати, засукати рукава і працювати далі.
Наприклад, зараз нам теж непросто. Постачальники підняли ціни вдвоє, подорожчав бензин. Але ми тримаємо ті ж самі ціни, які й раніше. Розуміємо, що у звичайних людей прибутки не збільшилися і їм буде важко платити більше. Тому ми шукаємо інші способи зберегти бізнес, намагаємося розвиватися. Наприклад, єдині у Фастові купили спеціальні принтери і тепер на стрічках друкуємо, не пишемо вручну.
Як і де ви відновлюєте сили після трудових буднів?
- Для цього я спілкуюся з сім’єю - чоловіком і донькою. Моя донька вже доросла, живе в Одеській області. Вона працює головним технологом на малайзійському заводі, який переробляє соняшникову олію.
Як ви любите відпочивати?
- Я дуже люблю подорожувати. Коли розпочалася повномасштабна війна, я була в Африці, у Занзібарі. 24 лютого ми повинні були вилітати додому. Але аеропорти в Україні закрили. Всіх туристів з України переселили в інші готелі, проте ми відмовилися і вирішили повертатися. Міняли рейси, добиралися дві доби через Польщу.
Які маєте ще хобі, крім театру?
- Я читаю. Також вишиваю хрестиком. В основному українські орнаменти на рушниках, сорочках. Моя тітка Ольга Михайлюченко - народна майстриня, навчила мене цьому. Хоча зараз, на жаль, на вишивку залишається мало часу.
Завершуючи нашу розмову, я хочу подякувати моєму колективу, людям, які працюють зі мною більше 20 років, за їхній професіоналізм, старанність, підтримку, людяність та чуйність.
