З початку війни українці щодня стикаються з переживаннями, сумом, страхом, емоційними гойдалками та виснаженням. Кожен справляється з емоціями по-своєму. Унікального рецепту для всіх не існує. Тому ми запитали у шістьох людей з Фастівської громади, як їм вдається відволіктися від новин, переключитися і впоратися з емоційним вигоранням у цей складний час. Та записали їхній досвід, який може стати корисним і для вас.
Олена Солом’яна пече пироги для захисників та займається з дітьми математикою
Олена Солом'яна з чоловіком Романом
Фастівчанка Олена Солом’яна з початку повномасштабного вторгнення пече вдома смаколики та передає їх нашим захисникам. Також навесні вона відновила заняття репетиторством – викладає дітям математику і підтримує моральний дух своїх учнів. Спілкування з ними та власними чотирма дітьми не дають їй опустити руки та зневіритися.
«З початку повномасштабної війни перші два дні у мене був шок. Я до останнього не хотіла вірити, що це станеться, що росія піде на Київ. Я не могла відійти від телефону - постійно дивилася новини, дуже багато молилася і плакала. Але зрозуміла, що так я ні до чого хорошого не дійду, - розповідає Олена. - І тоді мені прийшла ідея пекти пироги для наших захисників. Ми їх назвали «Переможні пироги». Весь березень я щодня пекла пироги і передавала, розвозила по блокпостах, по місцям дислокації військових. Але при цьому я постійно підтримувала зв'язок зі своїми учнями. За цей час мені разів шість пропонували виїхати, але як я могла залишити тут своїх учнів. І з квітня ми відновили навчання. Тепер пирогів стало менше, а більше - піклування про дітей. Цим дітям стільки доводиться переживати, не хочеться, щоб вони ще й через навчання засмучувалися. Тому я роблю все, щоб діти повірили в себе, щоб повірили, що все добре. Що потім вони будуть своїм онукам розповідати, що таке війна і як Україна перемогла. Ці діти дуже сильні. Набагато сильніші нас в їхньому віці. Коли був приліт по нашому місту, я запитала у підлітків: дуже злякалися? А вони мені: «Та ні, мами злякалися». Учні та мої власні діти - у мене їх четверо, це те, що мені допомагає триматися, не опускати руки і вірити в перемогу. Бо іншого просто бути не може».
Також Олена Солом’яна інколи волонтерить разом зі своїм чоловіком (вони займаються волонтерською діяльністю з 2014 року), допомагають військовим. Вона дякує спільноті місцевих волонтерів «Маскувальні янголи», які завжди відгукуються на прохання подружжя. Чоловік Олени проводить концерти, щоб підтримати войовничий дух.
«Щоб відволіктися від жахіття, яке коїться навколо, треба інколи змінювати вектор своїх дій. Зараз більшість людей в тилу роблять все, щоб наблизити перемогу. Про військових, рятівників я взагалі мовчу. Низький уклін їм. Але треба обов'язково знаходити час просто на каву, на прогулянку і обов'язково на молитву, щоб Господь дав сили витримати це все і не зламатися», - підсумовує фастівчанка.
Тетяна Дамчучина-Скочок пише прозу та декламує вірші
Тетяна Дамчучина-Скочок
Тетяні допомагає впоратися з надмірними емоціями підтримка і турбота чоловіка та спілкування зі свекрухою, яка за фахом – психолог.
«Я читаю дуже багато новин, змушую себе дивитись відео наших зруйнованих будівель і вбитих людей, щоб ніколи в житті не забути, що ці тварюки зробили на нашій землі! Щоб, не дай Боже, не пробачити! – розповідає Тетяна. – Коли я розумію, що все – мене починає накривати, я просто плачу і не хочу ні з ким розмовляти, то я притуляюсь до чоловіка. Його обійми заспокоюють, його ніжність, турбота і ласка мене оберігають. Коли місяць тому були прильоти до нас в район, коли ракети летіли над головою (я це бачила і чула), після того дуже сильно почала боятись сирен. В мене починається паніка. Тоді я телефоную, або коли вихідна, іду до мами-свекрухи, вона в мене психолог. Спілкуюсь з нею, вона дуже допомагає перенаправити думки в щось добре, приємне».
Крім цього, Тетяна займається творчістю і пише прозу про кохання, почуття до чоловіка та біль за Україну. Ще вона декламує вірші різних авторів і записує процес на відео, якими ділиться у соцмережах. Каже, що проживає кожен поетичний твір. Це її заспокоює.
Впоратися з емоціями допомагає і природа. Тетянина родина живе неподалік лісу. І хоча у лісах зараз гуляти заборонено, але можна пройтися околицею.
«Я вірю в ЗСУ. Я дякую кожному воїну, що нас оберігає. Все буде Україна!», - говорить дівчина.
Іван Неживий веде щоденник про життя Фастова під час війни і фотографує природу
Іван Неживий
«Я намагаюся робити все те, що робив до 24 лютого. Не зупинятися і йти далі, - каже Іван. - Наприклад, я часто фотографував природу. З дитинства люблю займатися фотографією. Тому я продовжую робити це і далі. Щоправда, зараз менше викладаю ці світлини в Інтернет. Намагаюся для цього підібрати святкові дні, коли це буде більш прийнятно і краще сприйнято суспільством. Адже я роблю ці фотографії не просто для себе, а для людей. Щоб підтримати їх у такі важкі часи, перенаправити їхні думки на щось красиве і добре».
Крім цього, фастівчанин, який за фахом історик, веде щоденник про життя Фастова під час війни. На цю ідею його наштовхнула робота в архівах із щоденниками столітньої давнини, які він досліджував кілька років тому.
«Після 24 лютого я почав щодня робити записи про наше фастівське сьогодення, - пояснює Іван Неживий. – Занотовую, що і де відбувається, який магазин відчинили, коли, де і які товари були в наявності - тобто усілякі дрібниці, які на другий день забуваються. Для цього читаю публікації місцевих газет і слідкую за усіма новинами, наскільки це можливо. Планую потім, після нашої перемоги, цей щоденник роздрукувати і передати в архів».
Володимир Гортовлюк надавав ветеринарну допомогу на деокупованих територіях
Володимир Гортовлюк
Ветеринар з Фастова Володимир Гортовлюк навесні їздив у населені пункти, які постраждали від дій ворога. Возив все необхідне для тварин та надавав ветеринарну допомогу на волонтерських засадах. Адже від окупантів постраждали не тільки люди, а й брати наші менші.
«Звісно, війна внесла великі корективи в наше життя, у тому числі й моє. Особливо перший місяць було психологічно дуже важко, - розповідає Володимир. - Завдячуючи роботі, я відволікався від негативних думок. Також я паралельно намагався знайти собі корисне заняття, таке, де я би був потрібний. Певний час я возив медикаменти та корми для тварин у місця, які постраждали від окупації – Бородянку, Макарів, Чернігів. Там я побачив багато того жаху, який наробили окупанти. Це теж величезний стрес. Але ця волонтерська місія надавала мені нових сил і наснаги».
Потім деокуповані міста та села почали відновлювати, у тому числі налагодили там ветеринарну допомогу. Потреби їздити з Фастова, щоб лікувати тварин, вже не було.
У період, коли Київщину намагалися захопити росіяни, Володимир вивозив родини знайомих у більш безпечні місця. Каже, у дорозі відволікався, менше слідкував за новинами. Відчував, що корисний людям.
Після цього вирішив приділити більше часу основній роботі та домашньому господарству. Робив дрібні ремонти в себе вдома. Переключився на інші прояви допомоги людям, які тікали від війни разом з тваринами, тут, у Фастові.
Тетяна Пронтенко практикує йогу, вирощує квіти і займається садом
Тетяна Пронтенко
Тетяна займається хатха-йогою більше року. Робить асани (пози в йозі - ред.) і спеціальні дихальні вправи – пранаями, щодня. «Це так приємно – я виходжу у свій сад, тут безліч квітів, клумб, посаджених власноруч. Я бачу як сходить сонце. Це надзвичайно! Це дарує піднесений настрій і натхнення!»
Інколи жінка робить йогу 15-20 хвилин в день. Коли є наснага, довше. Потім, якщо є відповідний настрій, практикує розслаблюючі медитації.
Сім років тому Тетянина родина переїхала з Фастова до села, ближче до природи. Почали харчуватися тим, що виростили на своєму городі. Мабуть, каже вона, зміна харчування та темпу життя на більш спокійний сприяла заняттям йогою. Але спочатку Тетяна з чоловіком робили різні оздоровчі зарядки і гімнастику, захопилися цигун. Потім вона почала робити йогу, повторюючи рухи за інструкторами на відео, які знайшла в Інтернеті. Зараз робить все сама.
Проте з початком війни Тетяна не могла змусити себе займатися улюбленими практиками. «Коли почалася війна, я довго не могла прийти до тями, - ділиться вона спогадами. – Близько двох місяців не займалася. Потім зрозуміла, що якщо буду так далі продовжувати, читати цілими днями новини, то захворію. Тоді я взяла себе в руки і відновила заняття».
Розраджує і улюблена робота в індустрії краси. Тетяна нарощує вії і робить манікюр. А бачити щасливих клієнток завжди приємно.
Крім цього, чимале задоволення жінці приносить робота в саду і догляд за квітами. Сім’я має велику земельну ділянку біля будинку. На 15 сотках посаджений сад. З особливою ніжністю Тетяна розказує про ділянку перед двором, яку називає садок для душі. Там розташоване маленьке озерце з німфеями.
Вона вирощує біля дому багато видів квітів – троянди, гортензії, півонії, кали, клематиси, лілії та інші. «Займатися квітами – цікаво, - пояснює Тетяна. – І це відволікає. Радієш, коли вони цвітуть і наповнюють повітря солодким ароматом. Мабуть, природа розслабляє і заспокоює найкраще».
Марина Літошенко плете вдома маскувальні сітки для військових
Марина почала плести сітки разом з іншими волонтерками на початку весни, а сама вдома - нещодавно. Плете у вільний час, адже працює на трьох роботах. Зараз створює свою першу кікімору – маскувальний костюм, плести який потрібно значно довше, ніж сітку. Каже, головне - переключатися з одного на інше. Тому що дні бувають різні. Тож вона вибирає те, що в цей момент лежить до душі.
Першу сітку віддала військовим, а другу розміром три на шість метрів скоро завершить і передасть волонтеру з Києва. Потім почне плести сітку шість на шість метрів.
Крім плетіння, їй допомагає музика, а часом і тиша. «Шукаю місця комфорту - відпочинок біля мангалу, більше часу проводжу на сонці, в душі ще зима», - розповідає Марина.
Двоє її дітей – досі за кордоном. «Нам ледве вдалося їх вивезти з другої спроби, - згадує жінка. - Тому і плету, допомагаю чим можу і цивільним, і військовим. Вірю, що скоро буде наша перемога, і діти дома будуть в безпеці».
