Для багатьох українців війна не лише перевернула їхні життя з ніг на голову, а й змусила залишити свої домівки в пошуках безпеки та надії на краще майбутнє. Так, через війну довелося виїхати і багатьом фастівчанам. Журналісти ФастівNews.City поспілкувалися з родиною Рудюків, у якій мама з трьома дітьми була змушена з початку повномасштабного вторгнення виїхати з Фастова до Канади. А батько залишився захищати Україну на фронті.
Сім'я Рудюків
Важкі ночі у бомбосховищі і сім'я прийняла рішення виїжджати і рятувати дітей
Почалося все 24 лютого 2022 року. Сім'я Рудюків прокинулася від вибухів - розгублені, сповнені відчаєм і не розумінням, що буде далі. Було відчуття паніки та тривоги за майбутнє. "В такі моменти ти переживаєш не тільки за себе, а й за всіх хто поруч, хто тебе оточує", - коментує мама Надія Рудюк. П’ята ранку, телефон розривається від криків та сліз у слухавку, зі словами "Прокидайся, почалася війна!" Ніхто б не замислився навіть, що таке може трапитися у вільній країні в 21 столітті.
З першого дня повномасштабного вторгнення росіян, не було жодного спокійного дня та ночі. Батько Віталій вже 25 лютого 2022 року пішов добровольцем в ЗСУ, захищати свою батьківщину та сім’ю.
Мама Надія, бабуся Люба, дві доньки Яна та Олександра та син Віталій ночували у бомбосховищі у Фастові 8 ночей. За цей час родина допомагала територіальній обороні, готували їжу, збирали речі, матраци, теплий одяг. У сховищі було дуже багато і дітей, і дорослих, які приходили вдень допомагали, а на ніч хтось залишався у бомбосховищі, хтось - йшов по домівках. На 9 день мама Надія зрозуміла, що наразі єдине правильне рішення - це виїхати і цим зберегти та захистити життя своїх дітей. Довго обговорювали чи потрібно їхати, сперечалися, плакали, відмовляли один одного, знову сперечалися, знову плакали, та все ж таки зібрали речі та вийшли з дому 4 березня о 16.00 годині дня. Однак бабуся вирішила залишитися у Фастові, як родина не намагалася вмовити її.
2022 рік. У бомбосховищі у Фастові
На фастівському вокзалі сім'я чекала на потяг близько трьох годин, і нарешті під’їхав перший потяг Харків-Львів. "Людей було неймовірно багато, навіть не всі змогли зайти всередину, люди стояли в тамбурі один на одному, в деяких вагонах навіть не відчинялися двері. Через 20 хвилин під’їхав наступний потяг Бахмут-Львів. Тут ситуація щодо кількості людей була трохи кращою, вдалося хоча б зайти в потяг, але пройти у сам вагон, на жаль, не вийшло. 17 годин дороги до Львова, у вузенькому коридорі, спали по черзі на сумках, біля туалету. Дорога до міста Лева була тяжкою, виснажливою, безсонною, але ми подолали цей шлях і вже о 07.15 ранку були на місці", - пригадує мама Надія.
У Львові на вокзалі сім'я прийняла рішення не чекати та їхати далі. Вони звернулися до організації "Червоний Хрест", які допомогли родині доїхати від вокзалу до кордону Краковець. Все було б добре, але автобуси везли людей не до самого пункту перетину, тому кордон переходили пішки близько 15 годин. Це були найважчі та найдовші години в житті цієї родини, але вже 6 березня о 02:00 годині ночі вони перетнули два пункти перетину та були у Польщі.
Після перетину кордону їм потрібно було доїхати до Варшави. Саме у Варшаві вони заздалегідь орендували квартиру, в яку можна було заїхати лише з 10 березня, але волонтери одразу повідомили, що з цього кордону до Варшави прямим рейсом вони не доїдуть, тому було прийнято рішення їхати у табір для біженців, де волонтери допомагали кожному. Роздавали воду, їжу, засоби особистої гігієни, суміш для годування немовлят, а також надавали медичну допомогу. Мати з дітьми перебували там близько двох годин, перевели подих та поїхали далі.
Проблеми з документами та життя у Польщі
Як розповіла молодша дочка Яна, життя українця в Польщі не відрізняється кардинально від проведення часу місцевих жителів. Був мовний бар’єр, але з сьогоднішніми технологіями, його майже не було помітно. Поляки дуже гостинні і спокійні люди, вони шанобливо ставились до українців, всіляко допомагали сім’ям, людям похилого віку і мамам з маленькими дітьми. Надавали житло, їжу і роботу.
Оскільки заїхати в квартиру сім'я ще не могла, бо потрібно було ще зачекати 4 дні, було прийнято рішення забронювати номер в готелі. Багато хто пропонував безкоштовне помешкання, кімнати в своїх домівках, готелі, мотелі. Були обладнанні школи, спортивні зали для перебування там українців, також транспорт був безкоштовним.
І ось настав момент переїзду до квартири. Спочатку вона була орендована на місяць. Щодо ціни на квартиру, була домовленість з власником і тому вони сплачували 1000 злотих, тобто 7000 тисяч гривень. За кордоном зазвичай квартири орендують без посуду, диванів, білизни і всіх необхідних речей. Але їм дуже допомагали люди, надали все необхідне, і навіть додатковий матрац, бо в квартирі на 4 людей було одне ліжко.
Ніхто не знав скільки часу потрібно буде перебувати в Польщі, бо кінцева точка цієї подорожі -Канада. Сім'я почала дізнаватися які потрібні документи, де їх робити, скільки це буде коштувати тощо. Перша перешкода була в тому, що закордонний паспорт був лише у мами Надії, але на той час можна було перетинати кордон та робити всі необхідні документи з українським паспортом, ID-карткою. У старшої доньки Олександри був український паспорт, тому на початку з її документами все було добре. Брату Віталію лише 11 років - українського паспорта він ще не мав. А ситуація з документами молодшої доньки Яни була складніша. У Яни не було закордонного паспорту, але і український паспорт був прострочений, і закінчився строк придатності саме тоді, коли вони переходили кордон. Яна з мамою одразу почали ходити в Польщі до посольства України, де вистоювали по 3 доби в чергах. Втішного результату не було, для того щоб отримати необхідні документи для переїзду в Канаду, потрібен був хоча б паспорт, а в Польщі його не робили.
Цілий місяць сім'я мешкала в Польщі в надії, що ситуація вирішиться, що буде хоч якась можливість продовжити термін дії паспорта, або зробити новий. Однак результати були не втішні, Яні потрібно було повернутися до України, для того щоб зробити документ. На той момент паспортний стіл в Україні працював лише у Львові та Дніпрі.
У Дніпрі у родини були родичі, тому Яна поїхала туди. Дорогою додому було страшно, були і тривоги і прильоти. В Україні зробити документи на той момент було дуже складно і дуже довго. Яна робила український паспорт три місяці, а вже після, робила закордонний паспорт три тижні. Паралельно в Польщі мама Надія з сином та донькою чекали на документи до Канади.
Переїзд до Канади
З документами до Канади, як і з усіма іншими питаннями і труднощами, допомагала донька Анжеліка, яка на той час вже проживала в Канаді. Вона дізнавалася щодо всіх потрібних документів, де їх оформити, скільки чекати тощо. Збирали документи для програми CUAET.
*CUAET віза до Канади – це спрощена процедура, завдяки якій громадяни України, які мають український закордонний паспорт, а також безпосередні члени родини українців мають право отримати багаторазову гостьову візу до Канади строком до десяти років та відкритий дозвіл на роботу на три роки.
Весь етап отримання документів першою пройшла мама Надія, вона з сином полетіла до Канади на зустріч зі своєю старшою донькою Анжелою. Надія летіла вперше у житті, з дитиною, з Варшави до Франкфурту 2,5 години, з Франкфурту до Едмонтону - 9 годин.
Приблизно через півтора місяці за мамою прилетіла донька Олександра. Дорога була тяжкою, довгою та з проблемами в аеропорту. Бо дівчина не мала закордонного паспорта, в неї перевіряли кожен документ, все до дрібниць. Але вона теж подолала цей шлях та прилетіла до рідних.
Дочка Яна в цей час була в Україні та робила документи. До Канади у неї шлях був вже не з Польщі, а з України. Київ-Варшава - 18 годин дороги, Варшава-Франкфурт - 2,5 години польоту, Франкфурт-Едмонтон - 9 годин польоту. Ну нарешті - всі на місці, всі разом.
Канада, як і багато інших країн світу, допомагає українцям, яким довелося тікати від війни. Надає українцям одноразову виплату, дорослим – 3000 тисячі канадських доларів, дітям – 1500 канадських доларів.
Родина зазначає, що Канада – країна емігрантів, тому якщо ви хочете переїхати до Канади, вам варто бути готовим до труднощів. Таких як пошук квартири, роботи, школи, дитячих садочків тощо. Багато українців, які приїздили до Канади, не змогли впоратися з такими перешкодами та повернулися додому.
Щоб знайти тут роботу - потрібно скласти резюме англійською мовою, самому пропонувати свої послуги у різних компаніях, магазинах тощо. Тобто не вийде просто викласти резюме на сайти та чекати. З пошуком роботи було складно, через не знання мови. Родина працювала і у клінінгових компаніях, і у садочках, і на складах з взуттям.
Наразі мама Надія працює адміністратором клінінгової компанії, донька Олександра - головним адміністратором у модному бутику "Browns Fashion", донька Яна працює віддалено на компанію "Fishdigital.agency" SMM менеджером, син Віталій навчається у школі у 8 класі. Також родина продовжує вдосконалювати знання з англійської мови.
"У Канаді наразі є дуже багато українців, там влаштовують різні фестивалі, дискотеки, ярмарки, свята за українськими традиціями. Це дуже гріє душу, бо люди, які покинули домівки, хоч не тілом, але думками, хоча б на мить можуть повернутися додому", - ділиться думками Яна Рудюк.
Родина безумовно сумує за рідними, за бабусею, яка залишилась у Фастові. Дуже хвилюються за тата, який знаходиться на фронті, за друзями, знайомими, за роботою та навчанням. У них було безтурботне життя в Україні, вони пройшли великий і тяжкий шлях переїзду, пошуку нової домівки, роботи, нових друзів тощо. Подолали всі негаразди, живуть нове життя в новій країні. І наразі повертатись до України не планують. Але ніхто не знає, як повернеться далі життя.
