Після початку повномасштабного вторгнення багато українців переосмислили для себе важливість українського контенту і ворожість всієї творчості, написаної чи виготовленої в країні-агресорі. Тому позбавилися російських книг, почали уникати російських виконавців та всього російськомовного і заново відкривати для себе своє, рідне, українське.
Ми запитали фастівчан про їхній досвід переосмислення української історії, музики, літератури, культури в цьому році. І ось що вони нам розповіли.
Тетяна Кашуба, мисткиня, керівниця художньої студії «KOLORIT»
Звичайно, у цьому році я почала читати більше українських письменників. Мене вразив Михайло Коцюбинський, особливо його оповідання «Сміх». У ньому йдеться про те, що люди настільки звикли до свого способу життя, що не помічали інших людей: як вони виглядали, як жили, поки до них самих не прийшла біда. І тільки тоді перед ними відкрилася повна картина життя людей, які на них працювали. Вони зрозуміли, як їм несолодко жилося.
Щодо музики – зараз слухаю сучасний український гурт «Коралі», мене вражає звучання їхньої трембіти. А також захоплююся українським одягом, його походженням та зв’язком з різними регіонами. Почала працювати над колекцією картин, на яких зображені люди в історичному одязі - пишу портрети зі своїх донечок та знайомих.
Олександр Чернишенко, громадський активіст
Чесно кажучи, за війною не сильно прислухався/придивлявся до сучасних українських митців та їхньої творчості. Єдина українська співачка, яка мене торкнула в цей час і яку я справді відмітив і десь по-новому для себе відкрив в контексті війни - це Jerry Heil (Джері Хейл), зокрема дві пісні «Мрія» та «Несестри». Справді чудово, актуально і дуже співзвучно моїм відчуттям, це справжні музичні шедеври для мене!
Приспів пісні «Мрія»: «Вони можуть розбомбити Щастя, Вони можуть розстріляти Мрію, Але вбити волю їм не вдасться! Кожен буде жати, що посіяв!» можна сміливо назвати приспівом життя українського народу, який вже більше 9 місяців відстоює свою волю і Незалежність та право існувати в цьому світі.
А пісня «Несестри», яку Jerry Heil заспівала зі своєю мамою - дуже класна і мелодійна, з неповторною автентичною українською мелодикою, теж дуже актуальна для нашого часу – драматична історія, яка подана в алегоричній формі, про красиву дівчину, яку звуть Україна, та її сестру, яка обрала шлях зла.
Одним словом, Jerry Heil – це українська співачка, яка здійснила за останній рік значний прогрес у своїй творчості, і хоча вона не перемогла цього року у фіналі українського відбору на «Євробачення», я впевнений – у неї попереду ще багато перемог, чого я їй і бажаю!
Жанна Швидка, заступниця міського голови Фастівської громади з гуманітарних питань
24 лютого змінило життя кожної людини. Я до останнього не вірила, що росія нападе на Україну, але зрозуміла, що це станеться, коли вночі путін підписав свої незаконні укази про визнання днр і лнр. Рашисти принесли багато горя, біди, розрухи як в Київську область, так і в інші регіони України. Вбивали, ґвалтували, грабували, нищили, деякі населені пункти взагалі стерли з лиця землі. Але… Вони не розрахували одного: ми - українці, нащадки волелюбного українського народу. І це історія. У шкільному віці я захоплювалася міфами древньої Греції, після утворення України як незалежної держави з 1991 року стала цікавитись історією комуністичного терору. Чим більше фактів і правди дізнавалася, тим більше, відверто скажу, ненавиділа комуністичний режим. В період війни зацікавилася історією України з початку 20 століття, а саме з 1918 року: як відбувалося становлення нашої держави. До речі, пізнавати історію України мені допомагає Сергій Воронов, депутат Фастівської міської ради, який за фахом є вчителем історії та правознавства. Його розповіді можна слухати цілодобово.
Мене завжди цікавило те, що одні люди говорили, Степан Бандера - герой, патріот, а інші - що ворог. Я не розуміла це, тому що в школі вивчала історію, яка була написана за комуністичними вказівниками. Потім прочитала інформаційні матеріали про Степана Бандеру, тепер я захоплююся його діяльністю. Також відкрила для себе історію Мотовилівки: це і мотовилівський бій, і склеп родини Руликівських. Ця родина зробила неоціненний науковий внесок у розвиток України.
Під час війни відбувається одна така цікава річ - ідентифікація кожного з нас як українця. Скажу особисто за себе. Я пишаюся, що я - українка, я горда за свій народ, який ось уже більш як 300 днів тримає оборону, я схиляю голову перед нашими захисниками, я з величезним задоволенням вдягаю вишиванку!
Я в цьому році брала участь у відкритті не однієї виставки, але мене вразила виставка українських рушників, яку організували працівники Фастівського державного краєзнавчого музею. Рушник - це своєрідний оберіг для українця. Про нього складено пісні, його давали в далеку дорогу, на нього ставали, коли брали шлюб, в нього замотували хлібину. Кожен рушник має неповторний візерунок.
Із сучасного мені подобається гурт «Kozak System», слідкую за їхньою творчістю. У захваті від Христини Панасюк, маленької жінки з великим серцем. Та взагалі зараз сталося виверження вулкану творчості - надзвичайно багато написано патріотичних пісень, віршів, які хочеться співати і перечитувати. Обожнюю Ліну Костенко, її вірші - незрівнянні. Але слідкую за творчістю і нашої фастівчанки Вікторії Стельмах - вона для мене приклад мужності, незламності, любові до життя і, звичайно, таланту.
Тепер щодо мови. Мова має значення, і це аксіома! Для мене говорити українською мовою - це ще раз показати, що я - українка. На жаль, ми раніше не задумувалися, чому коли люди приїздили за кордон, наприклад, в Німеччину, то вони без знання мови не могли собі знайти роботу і йшли вчити мову. У Франції, США, Канаді ніхто не називає це націоналізмом, це нормальна вимога - ти живеш в країні і розмовляєш її мовою. А ми дуже лояльно ставилися до російськомовних міст, до російськомовних громадян. Якось я під час зустрічі сказала людям, які все життя прожили у Фастові і розмовляють російською: «Мене дивує, що ви за все життя не навчилися говорити українською мовою». Відповіді обґрунтованої я не отримала, хоча і пообіцяли, що почнуть вчити.
Я впевнена, що наша молодь - це зовсім нове покоління, це патріоти. Подивіться на список загиблих: 22 роки, 24-35, це діти незалежної України. З одного боку дуже своєрідні, а з іншого - віддані рідній землі. Це отой ген українськості, який прокинувся в кожному з нас. І я дякую своїй невістці, що мій онук, якому майже 4 роки, говорить українською мовою, ще й інший раз виправляє дідуся і бабусю.
Я дуже рада, що настав той період, коли всім стало соромно говорити російською мовою, мовою окупанта. Шкода, що для цього була потрібна війна.
Богдан Пасічник, голова Молодіжної ради Фастова, студент медичного вишу, Посол європейської молоді в Україні
Війна не стала тим переломним моментом, коли я зрозумів, що не варто слухати російську музику. Тому що я й раніше знав, що музика – це не лише ноти чи мелодія, а також і вплив на людей. Українська музика – це наша ідентичність, у ній відкривається душа нашого народу, тому не варто плямувати нашу душу російськими творами. Мені здається, що більшість молоді це усвідомила, а також зрозуміла, що прослуховування російської музики - це ще й засіб фінансування російської армії, яка потім надішле подарунок у вигляді ракет. Більшість молоді переконалася, що їхні раніше улюблені виконавці виявилися не тими, чию музику хотілося б слухати надалі, тому що вони підтримують вбивства своїх слухачів в Україні. На жаль, не всі, оскільки досі в таксі чи на вулиці можна почути російську музику. Але я не соромлюся робити зауваження. Я вважаю, що на культурному фронті ми вже виграли цю війну, але нам ще варто багато за що змагатися.
Сам я завжди слухав українську і зарубіжну музику англійською мовою, максимум трьох виконавців з росії, які підтримували Україну. Але мені здається, їхнього засудження війни недостатньо, враховуючи яку велику ціну ми платимо і який потужний вплив вони мають на думки російського соціуму. Тому я відмовився і від їхнього прослуховування теж.
Насправді в цьому році я відкрив для себе багатьох українських виконавців, зокрема це АСАФАТОV, гурти Фіолет, LETAY. Поважаю українських співаків, які намагаються відмовитися від свого ганебного минулого, пов’язаного з російською творчістю, і почали писати нові пісні українською.
Надзвичайно несподіваним для мене став той факт, що зараз багато молодих людей почали слухати старих виконавців, таких як Іво Бобул. Раніше серед молоді існувала нехороша традиція на 3 вересня співати пісню «3 сентября» Шуфутинського. А в цьому році з’явився класний флешмоб - 3 вересня всі публікували в своїх сторіс, замість тих рудиментів минулого, пісню Іво Бобула «А вже осінь прийшла у мій сад». Наразі молодь слухає дуже класні пісні: «На могилі моїй посадіть молоду яворину», «Цей сон, цей сон», «Золото Карпат» Степана Гіги. Я дуже щасливий, що молодь зрозуміла - в українському, навіть творчості старих виконавців, немає нічого смішного чи ганебного. Адже раніше української мови цуралися, багато людей вважали доцільнішим і більш авторитетним спілкуватися в соцмережах російською, слухати російськомовні пісні.
Щодо літератури - я завжди читав українську літературу і зарубіжних авторів, ніколи не відкривав Достоєвського, Лєрмонтова, тому що мав можливість, гарно вивчаючи літературу і історію, бачити в їхній творчості і житті зверхнє ставлення до України. З 2014 року у мене російські автори, навіть якщо вони творили давно, викликали відразу. Я завжди захоплювався Тарасом Шевченком. У шкільній програмі, на жаль, досить мало його творів, а я мав можливість читати більше, адже брав участь і виграв у Міжнародному мовно-літературному конкурсі імені Тараса Шевченка. Після повномасштабного вторгнення я багато разів гортав сторінки «Кобзаря» і ще раз запевнився, що Шевченко був потужним пророком і фундатором нашої національної ідеї, яка за ці десятиліття не змінилася: досі є ворог, який не бачить нас як народ, як націю, а лише як прислугу чи рабів, у нас досі лишається прагнення до свободи, зняття кайданів і здобуття справжньої незалежності – духовної, фізичної і політичної.
Радує, що зараз фастівська молодь більше цікавиться історією, прагне пізнати себе, своє коріння. Яскравим свідченням цього стало проведення Молодіжною радою курсів з історії України і української мови, де був тотальний аншлаг. На заняття приходили по 50 людей. Для нас це була незвична кількість учасників. Вони хотіли дізнатися більше, були дуже активні, ставили питання. Я сподіваюся, ці курси їх надихнули і зацікавили детальніше пізнати себе і зміцнити своє чітке усвідомлення нашої історичної величі як держави і історичної долі України.
Ця тенденція дає великі надії, що покоління нинішньої молоді буде виховувати своїх дітей з чітким усвідомленням, що вони - не малороси, а українці, вільна незалежна нація. І вони будуть співати українські пісні, а українська творчість буле затребувана та актуальна.
Тамара Кайдаш, заступниця директора з виховної роботи, вчителька української мови та літератури Фастівської ЗОШ І-ІІІ ст. №1
Не можу сказати, що моє ставлення до української культури і всього українського кардинально змінилося після 24.02.2022. Прозріння не було, я ще раз впевнилася у своїх твердженнях — ми були залежні та глибоко русифіковані! Чомусь певній частині населення і досі дуже складно попрощатися з російською культурою, бо ностальгія не відпускає, а тим самим тримає нас на місці і не дає розвиватися, іти вперед. Довгий час наша культура була під гнітом російської. Ми співали російських пісень, читали російських авторів, слідкували за російськими блогерами, дивилися російські фільми. Тим самим знецінювали свою культуру, мову, історію, своїх виконавців. Ми чомусь і досі тримаємось за російське, бо, на жаль, не хочемо знати і бачити іншого, нам здається, що ми втрачаємо щось дуже цінне. Відмовитися від усього російського — не означає, що треба споживати тільки українськомовний контент, читати українських авторів, співати тільки українських пісень і т. д. У світі безліч цікавої літератури, фільмів, книг, музики, яких ми не знали, в силу того, що були зросійщені та того, що нам не давали це знати. І зараз саме час бути категоричними і принциповими у цьому питанні: пожертвувати піснями Земфіри, Цоя, фільмами Рязанова та творами Толстого... Бо вишукування з-поміж російської культури «хороших» митців — це шлях до чергового прощення... Це знову «граблі», на які ми ступаємо вже більше 300 років. Час припинити обирати та шукати щось хороше у цій культурі — культурі агресора. Я переконана, це шлях до одужання, шлях до становлення нової епохи.
В силу своєї професії, я завжди говорила, читала, писала, думала українською. Зараз, перечитуючи, наприклад, Тараса Шевченка або митців Розстріляного відродження, думаю: «Які пророчі слова! Вони бачили те, чого ми століттями не могли розгледіти! Вони нас попереджали!» І коли ми знецінюємо нашу мову, культуру, історію, традиції, ми знецінюємо і їхні жертви — вони поклали життя за національну ідею.
Мої вподобання тепер побудовані таким чином, що я обмежила себе від усього російського: в Youtube мені тепер не трапляється російськомовна музика, у соцмережах - російськомовні відео, я позбавляюсь російської класики, а її місце на полицях займає тепер не тільки українська література, а й світова, не менш цікава та пізнавальна.
Українська музика, література, театр і взагалі культурний простір навіть в умовах війни стрімко розвиваються. Ми вже зараз маємо якісний український продукт на різний смак, а далі буде більше... Тому сьогодні я ще більше закохуюсь в українську літературу, музику, мистецтво, театр. До речі, театр — те, що ми раніше вважали звичним, зараз, мабуть, є однією з тих відрад та втіх, які дарують позитивні емоції у воєнний час.
Отож, дивлячись на сучасних дітей, молодь, я вірю, що ми поборемо наш комплекс меншовартості, популяризуючи все українське. Я горджусь своїми свідомими учнями, випускниками, щаслива, що дотична до їхнього становлення. Свідома молодь — це наш порятунок, наш шанс на світле, щасливе, європейське майбутнє!
