Вперше Олександра Неживого назвав націоналістом директор його школи лише за те, що учень був проти русифікації і хотів навчатися рідною мовою. Після цього він пов’язав своє життя з філологією, а потім – журналістикою та редагуванням, щоб боротися за красу і чистоту української мови. Досліджував українську історію, поселення українців у росії, Польщі, Білорусі. Працював головним редактором та засновував нові видання. Зустрічав незалежність України на порозі Верховної Ради у багатотисячному натовпі патріотів нашої країни.
Доктор філософії в галузі історії, заслужений журналіст України, фастівчанин Олександр Неживий розповів ФастівNews.City про вивчення «української держави» на Далекому Сході нинішньої росії, свою участь у збереженні культури знищеного радіацією Полісся, перші роки незалежності України та фатальні помилки патріотичних політичних сил.
Олександре Івановичу, розкажіть про себе: де ви народилися, яку освіту здобули, де працювали?
- Я народився у 1951 році у селищі Красний Кут Антрацитівського району Луганської області. Красний Кут заснований запорожцями, які оселилися у цій місцевості після розгрому Запорозької Січі у 1775 році. Тому в цьому краї збереглися їхній військовий побут і їхня вдача, на відміну від, наприклад, харківських слобожанських поселень, де жили селяни-втікачі. Проте все ж і мешканці селища з часом втратили національну свідомість - в 1966 році населений пункт русифікували. Школу перевели на викладання російською мовою. Я, тоді учень дев’ятого класу, виступив проти такого рішення. Ми разом із другом, Миколою Ілюхіним, написали листа до редакції журналу «Україна». З редакції цього листа переслали в Міністерство освіти, звідти – в обласний відділ народної освіти (ОБЛВНО – ред.) Луганської області, ОБЛВНО викликало директора школи, а він – мене. Директор обізвав мене українським націоналістом і фактично запрограмував все те, що відбулося в моєму житті.
Закінчивши школу, я поїхав до Києва і вступив на філологічний факультет, адже хотів боротися за українську мову.
Проте Луганськ, Донецьк і Харків залишилися головними областями мого журналістського інтересу. Куди б я не їздив, намагався заїхати в ці регіони і побувати у своєму Красному Куті, щоб розуміти проблеми місцевих жителів, загалом Донбасу і становище української мови та культури у цьому краї.
«Це початок 1992 року. Я записую інтерв'ю на новий німецький диктофон, який мені подарували»
Як з філології ви потрапили в журналістику?
- У 1976-1986 роках я працював у музеї народної архітектури та побуту. Був науковцем, екскурсоводом, очолював сектор екскурсійної роботи. Під час проходження кандидатського стажу мене звинуватили у націоналізмі. Я тоді скористався своїми зв’язками і, очевидно, це дало свої результати. Звинувачення проти мене були спростовані. Але цей процес тривав весь 1982 рік, змінили керівництво музею, а я став відомий через свою позицію.
Редакція журналу «Пам’ятки України». «Важко сказати, який рік. Мабуть, 90-ий. Ми тоді перші з-поміж всіх редакцій озброїлися диктофонами і магнітофонами».
Тому у 1986 році Петро Тронько, головний редактор видання, взяв мене працювати в «Пам’ятки України». Їм був потрібен борець, людина, на яку можна покластися. Там я навчався, зростав, набирався досвіду і став журналістом, якого читають.
Про що ви писали і чим займалися у кінці 80-х та в 90-ті роки?
- Я писав про все, що становить суспільний інтерес. Брався за те, за що ніхто не хотів братися.
«Це Чорнобильська експедиція – головне, що я зробив у житті. Нашою метою було зберегти матеріальну і духовну культуру знищеного радіацією Полісся».
Коли сталася катастрофа у Чорнобилі, ніхто з українських науковців туди не поїхав. Хоча приїжджали вчені зі США, Японії та інших країн. Пошукову роботу в Чорнобилі проводили ми. На заклик підтримати нашу експедицію відгукнулися тільки мої колишні керівники з музею народної архітектури – завідувач відділу Полісся Сергій Верговський і завідувачка сектора етнографії Лідія Орел. Після експедиції ми звернулися до Академії наук. 7 червня 1990 року установа розглянула мій доробок і запропонувала мені розробити програму історико-культурного пошуку в зоні Полісся. Я доручив це учаснику нашої спільної справи Ростиславу Омеляшку. 1 серпня 1990 року Верховна Рада прийняла постанову про створення історико-культурної експедиції при Мінчорнобилі. А в 1991 році я перейшов на кілька місяців працювати у цю експедицію, щоб повести її у заданому напрямку.
«У 1990 році, приїхавши на Далекий Схід, ми познайомилися з доцентом Далекосхідного інституту мистецтв Альбертом Мамонтовим, сином українського драматурга Якова Мамонтова. Тут ми дивимося українські газети, які я привіз. Через Мамонтова ми вийшли на потрібних людей у Примор’ї. Внаслідок нашого перебування у Спаську-Дальньому вже через місяць діяло Товариство української мови, зібралися будувати етнографічний комплекс. А на початку 1991 року у Владивостоці утворилося Українське товариство. Я тоді щодня ходив у вишиванці. Мене вже знали як націоналіста».
У 1990 і 1991 році я їздив у Далекосхідну експедицію. У 1994 році – на етнічні українські землі, які не ввійшли до української держави, в Польщі. У 2000 році – в Білорусь, на терени Берестейщини, де проживає мільйон українців. У 2003 році – на Кубань. Про свої дослідження ми писали у статтях, які публікували у різних виданнях. Вони є і в електронному вигляді.
«Це історичне фото. 20 липня 1990 року ми привезли архівні матеріли з українських спецсхронів науковцям з далекосхідного відділення російської Академії наук. У матеріалах йшлося про українську державу на Далекому Сході в 1917-22 роках. Там велося діловодство українською мовою, нею викладали у школах, видавалися газети. Секретаріат Далекосхідної республіки надсилав свої матеріали Центральній Раді, і вони збереглися у радянських спецсхронах. А у 1989 році стали доступні, і ми їх скопіювали. Насправді коли ми з цим зіткнулися, то були й самі збентежені і спочатку не вірили своїм очам. Адже про існування української держави на Далекому Сході в Радянській Україні ніхто не знав. Так почалася наша співпраця з російськими науковцями – вони досліджували життя українського населення, видавали монографії та інші матеріали. Я став тією особою, з якою вони налагодили контакт в Україні. Пізніше, в 2011 році, у Владивостоці вийшов енциклопедичний довідник «Зелений клин», укладений В'ячеславом Чорномазом».
У 1994 році вийшла моя збірка поезії «Заіскрить золотава синь». Вона була єдиною, адже потім моєю поезією стала журналістика. І мислення в образно-поетичній формі відійшло, тому що потрібно було висловлюватися однозначно точно.
Ще в період з 1994 до 2000 року я створював науково-практичний фермерський журнал «Сільські обрії», виконував обов’язки головного редактора.
«Це так званий Український дім у Перемишлі. У 1994 році ми вирушили у Польщу на українські етнічні землі, які не ввійшли до складу України, з метою вивчення питання: як можна посприяти задоволенню національно-культурних потреб українців на цих територіях. Ми обстежили 51 населений пункт, все це є в моїх публікаціях».
Як ви оселилися у Фастові?
- У 1976 році, коли я почав працювати у музеї, мені треба була прописка. Однокурсниця, яка жила тоді у Фастові, порадила це місто. І ми тут купили пів старого будинку на Журавлівці. Згодом збудували на цій ділянці свій будинок.
«Я беру інтерв’ю в селі Хвилинка, біля Будинку культури. Це Далекий Схід»
Ви пам'ятаєте, які настрої були у фастівчан у 1991 році? Як вони сприйняли відокремлення України від Радянського Союзу і проголошення незалежності?
- 24 серпня 1991 року я їхав разом із фастівчанами до Верховної Ради. Ми йшли пішки з вокзалу, цілий день простояли на порозі Верховної Ради, зустріли незалежність. Нікому не вірилося, що це сталося. Звісно, це був результат усієї попередньої нашої історії, адже багато поколінь українців боролися за нашу незалежність. Тоді цю боротьбу очолив Народний рух України. Потрібно було лише правильно діяти надалі. У 1991 році тодішній Президент України Леонід Кравчук запропонував Чорноволу очолити Кабінет Міністрів і створити уряд. Чорновіл відмовився і пішов в «конструктивну опозицію». 29 лютого 1992 року Кравчук звернувся до з’їзду Народного руху і просив бути його опорою – сформувати владу. На жаль, у рухівців не вистачило розуміння. Вони відмовилися від влади і віддали її ворогам. Ось що значить не вміти зорієнтуватися у вирішальну історичну мить. Ця помилка дорого нам коштувала. Бо все могло скластися інакше. Я не знав цього до 2000 року. Поки мені не розказали самі рухівці.
Чи важко було звичайним людям у перші роки незалежності? З якими проблемами вони стикалися?
- Ми були країною з 700-тисячною армією, третьою за ядерним потенціалом у світі, найбільш підготовленою до реформ, які треба було вміло провести, з патріотичними силами у всіх прошарках суспільства. Цим треба було розпорядитися з розумом. Але все склалося по-іншому. Компартійним секретарям, які опинилися на усіх рівнях влади, треба було розграбувати колишню соціалістичну державу, довести підприємства і фабрики до банкрутства, набити кишені, а гроші вивезти за кордон і вкласти їх в західну економіку.
Які роки були найскладнішими?
- Усі роки були складними. Постійно стояло питання - виживемо ми чи ні. Так само, як і зараз. Дуже тяжкими стали 1993-1994 роки, коли Україна була доведена до гіперінфляції і в магазинах не можна було нічого купити. Я часто бував у звичайних людей на Фастівщині, оскільки перед виборами до Верховної Ради був довіреною особою кандидата в народні депутати Віталія Шевченка (а потім його помічником-консультантом). Ми агітувати за нього. Люди жили дуже бідно, ледь трималися на ногах. Але витримали тоді, витримаємо і зараз, коли воюємо з рашистською чумою. Маємо перемогти у цьому протистоянні і посісти своє заслужене місце у світі. Бо ми - не якийсь випадковий народ. Випадковий народ не міг потрапити у такі обставини.
Ви довго працювали редактором. Чи була у 90-ті роки цензура?
- Ми з цензурою не дуже рахувалися і за радянської влади. У 90-ті ми писали про все. А пізніше, в кінці 1990-на початку 2000-х, з’явилися рекомендації редакціям. Наприклад, я пам’ятаю популярну програму «Післямова», яку вів Олександр Ткаченко (нині міністр культури). Він скаржився, що надходять вимоги з вищої інстанції, які теми треба аналізувати і як їх треба розуміти. Ми такої цензури не знали. Адже це насамперед залежить від позиції кожного редактора. До мене ніхто не звертався, тому що розуміли, яка буде відповідь.
Редакція журналу «Україна», 1991 рік. "Це головне видання України, яке передплачували всі підприємства й установи", - каже Олександр Неживий
Коли, на вашу думку, був розквіт свободи слова і розвитку ЗМІ в Україні?
- У 1990-му році українці передплатили десятки газет і журналів. Мабуть, це і був той ідеальний час. У 1991 і 1992 роках у людей вже не було грошей. Пізніше, хоча фінансова ситуація й змінилася, все одно люди нічого не передплачували. Так ми втратили свій інформаційний простір. Він заповнився ворожими знаннями і оцінками.
Тепер люди читають онлайн-видання. Тому друковані ЗМІ не користуються великим попитом.
- Але Інтернет розвивається у всьому світі. Разом з тим у західних країнах продовжують існувати і розвиватися друковані засоби масової інформації. В Україні ж ліквідовано друковану пресу. Таким чином втратилися не тільки видання загальнонаціонального рівня, а й знавці української мови - редактори. Адже у нас була блискуча редакторська школа. Тому українська мова потрапила у катастрофічне становище. З одного боку, ми підвищуємо її статус – вона стає державною, з іншого – вона втрачається у змаганні з російською мовою, яка збереглася як мова з блискучою стилістикою. Нам треба так поводитися зі своєї мовою, щоб вона була вродливою і нею хотілося говорити як мовою краси.
Як, на вашу думку, можна врятувати друковані видання?
- Під час гібридної війни, у якій головну роль відіграє інформація, ми повинні навчитися цінувати правдиву інформацію. І знати, що цю правду треба оплачувати. Якщо ми хочемо, щоб у наших головах існувало правильне, виважене розуміння дійсності, треба оплачувати працю тих, хто виготовляє цей продукт. Щоб журналіст не перебував у злиднях, щоб редакції не знали цієї проблеми – нестачі коштів, щоб у цій справі були віддані розумні люди, професіонали. Тоді ми повернемо до життя і редакторську справу, і творення правди для людей у ЗМІ: друкованих і електронних. А форми оплати треба шукати.
Як ви вважаєте, чи можна було уникнути війни з російською федерацією у 2014 і 2022 роках? Що для цього треба було зробити?
- Можна було. У лютому 2014 року два колишні голови Cлужби безпеки України (прізвищ я не називаю, щоб не було реклами) звернулися до виконувача обов’язків Президента України Турчинова із пропозицією призначити міністром оборони генерала Віталія Радецького. Турчинов їм відповів, що за квотою Майдану кандидатура міністра оборони відійшла до однієї політичної партії. Вони пішли й до лідера цієї партії, який відповів їм те саме. І міністром оборони стала людина, яка командувала кораблем. Це навіть не усім флотом, тим більше не всіма видами військ. Якби тоді генерал Радецький очолив Міністерство оборони і рух спротиву росії, ніяких зелених чоловічків у Криму не було б.
Пізніше наша розвідка (до слова, у нас першокласні розвідники) з’ясувала, що відповідно до установки Генерального штабу росії, якщо українці чинили б опір у Криму, то росіяни не стали б наступати. І війна б не почалася.
Фастівчани бачать, що ви бігаєте вранці у будь-яку погоду. Як давно ви займаєтеся спортом?
- Фізичною зарядкою і спортом займався змалечку. 48 років тому, в армії на змаганні я перегнав свою військову частину і відтоді знаю свої можливості. З грудня 1998 року я бігав кожного дня довкола Фастова, це 11-12 кілометрів. Наша собака Лада будила мене після першої години ночі і ми бігли разом з нею, по дорозі купалися в річці. До 2017-18 року я міг подолати цей шлях за годину. Зараз це набагато довше. Тому бігаю кілька разів на місяць. Важливо, щоб цього хотілося. Я не роблю того, чого мені не хочеться. Не треба себе змушувати. Так довго не протягнеш.
41 сезон я відкупався в ополонці. Хоча колись був противником такого гартування, поки не спробував сам. Зараз, на жаль, немає де зайти у річку – весь берег в очереті або на дні баговиння. Лише у Малій Снітинці можна забігти на кар’єр.
Кожного дня я підтягуюся на турніку 100-150 разів. За кілька підходів, звісно.
Як ви оцінюєте розвиток Фастова зараз? Чого не вистачає нашому місту?
- Я завжди любив Фастів, цю забудову – арки, напівкруглі форми. На Фастівщині є чарівні місця. Але треба не просто копіювати когось, будуючи щось нове, а й дати розвиватися нашим талантам, які можуть проєктувати на рівні світових стандартів. І Фастів треба перетворити у місто, яке своєю архітектурою відоме у світі.
