35-річний фастівчанин Артем Потапенко вже не вперше пішов захищати Батьківщину від російських загарбників. Спочатку йому довелося взяти в руки зброю у 2014 році, коли окупанти напали на східні регіони нашої країни. У 2017 році він повернувся додому, до дружини і донечки, та почав облаштовувати мирне життя. Але після повномасштабного нападу сусіда-агресора, у лютому 2022 року, Артем повернувся на фронт. У липні проходив лікування, адже отримав контузію. Зараз знову воює, тому що впевнений - його робота там ще не закінчилася. В інтерв’ю ФастівNews.City захисник розказав про адаптацію до мирного життя після війни, як часто на фронті вдається спілкуватися з родиною та важливість підтримки ЗСУ звичайними людьми.
Артем Потапенко народився у селі Великі Гуляки. Його і брата Тараса виховувала бабуся, адже батьки хлопців загинули. Вчився у Великогуляківській, а потім у Дідівщанській школі. Закінчив професійний ліцей транспорту у Києві. З 2006 року почав працювати, переважно в охоронній сфері. Тривалий час Артем живе у Фастові. Тут і одружився. Має 7-річну доньку.
Чому ви вирішили піти на війну у 2014 році?
- Тому що я завжди був патріотом і хотів порядку в своїй країні. Щоб люди могли жити спокійно і добре. Тому за тиждень до початку АТО я підписав контракт. А як почалася антитерористична операція, почав проситися на передову.
У яких населених пунктах ви були з 2014 по 2017 роки?
- Це були різні населені пункти Маріупольського напрямку.
У 2017 році ви повернулися додому. Було важко після фронту звикати до мирного життя?
- Так, я звикав дуже довго. Але знайшов вихід із ситуації – відразу почав влаштовуватися на роботу. На різні роботи, в основному шукав такі, де не треба сидіти на місці. Працював в охороні.
А що найбільш складно, коли повертаєтеся додому з війни?
- Звикнути до тиші, адаптуватися, стикатися зі зневажливим ставленням до себе у владних кабінетах.
Ви очікували, що в Україні буде повномасштабна війна?
- Я знав, що буде війна. Але не думав, що нанесуть такі потужні точкові удари по всій території України. Ніхто, з ким я говорив зі «старих» воїнів, цього не очікував. Всі були вражені.
Де ви були і що відчули, коли почалося повномасштабне вторгнення?
- 24 лютого вранці я їхав на роботу в Київ. Електричку почало трясти, коли обстрілювали Бровари. Я зайшов в Інтернет і побачив, що наносять удари ракетами по всій території України. Відпрацювавши добу, я сказав начальнику, що на наступну зміну мене не буде, адже я резервіст першої черги.
У моїй країні почалася війна, справжня війна, вже не АТО, тому я не зміг би сидіти вдома, навіть якби не підлягав призову у першій хвилі мобілізації. Я подзвонив у Васильківський військкомат (приписка у мене там, хоча сам живу у Фастові) і зібрав речі. Так, з 27 лютого я знову в лавах ЗСУ.
Артем Потапенко з родиною
Я знаю, що ви одружилися у 2016 році, коли служили. На скільки днів вас тоді відпустили додому?
- Так, ми знали один одного з дружиною ще до початку війни у 2014 році. Спілкувалися і коли я пішов служити. Потім вирішили одружитися. Я приїхав з передової, з Мар’їнки, додому, щоб ми змогли розписатися. На той момент я був у складі батальйону «Донбас». Мене відпустили на п’ять днів. Два з них зайняла дорога.
Що найважче на фронті?
- Втрачати друзів. Їх загинуло багато.
Як ви отримали контузію? Що сталося?
- Наша 53-я бригада 2-го стрілецького батальйону стояла у селі Володимирівка. 3 липня нас – п’ять людей з розвідки - обстріляли два танки. Всі залишилися живими, але четверо потрапили у шпиталь з контузією.
Це у мене вже третя контузія - було ще легке поранення голови у 2014 році, дві контузії у 2016-му, але це все я не фіксував.
Чи дають підвищення людям, які довго служать в ЗСУ?
- Я йшов в армію не за підвищенням, не за грошима, а за покликом душі.
Яке забезпечення в армії було в 2014 році? Чи була форма, зброя?
- Взагалі форму давали, але якісну було легше купити. Щодо харчування - на день нам давали одну кілограмову банку тушонки на чотирьох і ще галети. Якби не волонтери, я не знаю як би ми вижили. Ще у нас з напарником був на двох один автомат.
Коли ситуація почала змінюватися?
- Ближче до 15 року трохи все налагодилося, ситуація з забезпеченням Збройних сил стала кращою.
Чи доводиться вам зараз самому купляти речі, додаткове обладнання?
- Постійно. Наприклад, якщо дають бронежилети - вони без карманів під магазини, під рації, без обвісів.
Ви вірите в те, що війна закінчиться до кінця цього року?
- Ні. Я думаю, це надовго. Вона може тривати ще кілька років. Хоча нам всім, звісно, хочеться, щоб це швидше закінчилося. Але так не буде.
Які думки вас підтримують на фронті у важкий час?
- Що з моїми рідними все добре. Що там, де вони мешкають, тихо і спокійно.
Моя дружина і донька майже з перших днів повномасштабної війни евакуювалися до іншого міста. Мені легше, коли я знаю, що вони у безпеці.
Як часто вдається спілкуватися з рідними під час служби?
- Раз в день ми можемо поспілкуватися. Або раз у два дні. Бувало таке, що і раз в тиждень, залежно від об’єму моєї роботи.
Коли я призвався вдруге, у 2022 році, деякий час ми були у Фастові, мене залишили в роті охорони міста. Тоді періодично я був вдома.
До речі, мій старший брат теж воює, з ним так само підтримуємо зв'язок по телефону.
Люди часто пишуть у соцмережах, що поки в країні війна ніхто не має відпочивати, гучно святкувати дні народження, веселитися - що це неправильно. Як вважаєте ви як військовий?
- Я скажу, що це дійсно не на часі. Замість того, щоб витрачати кошти на гуляння, я вважаю, що можна допомогти хлопцям з ЗСУ. Адже це надає сили і наснаги, коли люди щось передають, привозять. І справа не в тому, що ти не можеш це купити, просто такі передачі гріють душу. Особливо малюночки від дітей, прапори. Відчувається людська підтримка, злагодженість, порозуміння. І хочеться йти в бій далі, виконувати свої завдання.
Як ви вважаєте, що потрібно Україні для перемоги?
- Єднання, сила і порозуміння.
