Коли, як не зараз перейменувати вулиці у Фастівській громаді? У час, коли війна оголила усе і усіх, показала «хто є хто», та на що здатен український народ. Однак, в період, коли все російське має бути вирване з корінням, викорчуване як бур’ян, українці заявляють, що «перейменовувати вулиці не на часі. Бо війна!» Чи може то позиція не українців, а прихованих агентів кремля?
Про процедуру перейменування вулиць
У Фастові процедуру перейменування вулиць запустили в середині травня 2022-го та тривала вона до початку серпня. Сама процедура передбачає громадські обговорення, засідання відповідної комісії та прийняття рішення про перейменування депутатським корпусом. Усі громадські обговорення відбулися. Однак, зовсім не так як очікувалося.
Не на часі!
Різноманітні опитування, які проводилися у столиці (у нашій громаді таких опитувань не було, на скільки мені відомо), свідчили, що запит на перейменування у громадськості високий. Проте, коли прийшла черга перейти від розмов до діла, з’явилося чимало нарікань. Основний контрагрумент звучить просто і досить маніпулятивно:«Не на часі». І так усюди – від регіону до регіону, від села до міста. У час, коли ми б мали відійти від імперських назв, нав’язаних радянщиною топонімів прославлених русськіх дєятєлєй, увіковічнивши в назвах вулиць українських митців, дослідників та науковців, ми втомлено вигукуємо «Не на часі». «А коли ж?» – логічне питання, яке лунає у відповідь. «Після війни».
Росіянам чомусь «на часі» палити шкільні підручники української мови та історії України на окупованих територіях
Виходить, що ми, українці, мусимо бігати по колу. І зараз буде не дуже приємне, але вірне пояснення. Коли у пересічного мешканця нашої прекрасної країни запитати «хто ж привів на нашу землю війну?» відповідь почуємо в більшості випадків «путін, росія, росіяни». А ні, шановні. Війну запросили ми самі. Ну, може, і не запросили, але зробили надто мало для того, щоб вона НЕ прийшла на наші землі. Ми толерували наявність в освіті безлічі руських класиків, назви вулиць на честь російських катів, які вбивали, нищили українську націю, мали в центрах міст пам’ятники совєцьким вождям, наші бібліотеки рясніли російськомовними романами, а наукова література – підручниками російської мови українського виробництва.
А ще новорічні вогники, телемедіа, які навіть не намагалися говорити українською. О, а говорити українською у великих містах та й у Києві було взагалі соромно. І треба було переходити на мову "велікай страни". А в селах підлітки, намагаючись бути «модніми» так намагалися говорити мовою великих міст (міст України!!!), що коверкали ту російську як могли (так їй і треба). Але говорили. Знаю, бо сама така була. Ось цими простими діями усі ми, разом, привели до нас асвабадітєлєй. І 2014 рік, на жаль, не поклав навіть початку кінця перебування (повної інтеграції!) росії на території нашої країни.
Що ж виходить? Не перейменуємо зараз, не викорчуємо російське в будь-яких його проявах – матимемо війну, яка розтягнеться на роки. Тому «на часі», шановні, ой як на часі. Їм же чомусь «на часі» палити шкільні підручники української мови та історії України на окупованих територіях та відразу ж переназивати міста на російський манер.
Але є одне АЛЕ
Сама ж процедура перейменування – складна та багатогранна. Зрозуміло, що вулиці повинні отримувати назви українських діячів, науковців, митців – щоб прославляти імена тих, хто працював для України. Однак, читати та трактувати історію дуже вже нелегко. Оскільки часто українці або ж хочуть бачити те, що хочуть, або ж «перегинають палицю», відстоюючи свою суб’єктивну позицію.
До прикладу, зараз в соціумі «гуляє» теза, що Микола Гоголь – «наш», на його честь потрібно перейменовувати вулиці. Але він був на службі в імперській росії, відпрацьовував їх гроші, що чітко прослідковується у його творах. Триває боротьба прихильників Булгакова, який певний час перебував у Києві і вважається, що його творчість значно вплинула на його сучасників-українців. Напівукраїнці Анна Ахматова (Горенко) та Петро Чайковський. Прикладів безліч.
Як правильно в даному випадку діяти, мали б роз’яснити фахівці, можливо, Інституту національної пам’яті. Чому б і ні? Проте на їх порталі є лише дуже довге, замудрене трактування законодавства – роз’яснення МКІП та УІНП стосовно чинних процедур демонтажу пам’ятників та деяких інших аспектів очищення громадського простору.
Цікаво, а наскільки якісно обирали діячів для перейменувань у нашій громаді?
Інша сторона медалі – Яблунево-Медові вулиці
Ми маємо позбутися усього російського, імперського, радянського. І це беззаперечний факт. І натомість маємо вивчити свою історію та цінувати надбання наших, українських науковців та діячів. Еге, де там. Перейменовувати вулиці значна кількість українців зголошуються лише у тому випадку, коли їх назва буде нейтральна. Яблунева, Медова, Малинова, Добра і т.д. Якесь напівперейменування виходить.
Чула навіть думку щодо перейменування на честь загиблих у цій російсько-українській війні. «Це на років 20! Хто знає, що буде потім. Може і цих хлопців колись визнають ворогами народу» - почула на базарі. І волосся стало дибки. Хто визнає? Ви чекаєте, що у нас може правити росія? Страшно. Але, оскільки це лише плітки, загострювати увагу на цьому не варто.
Ще один маніпулятивний аргумент – за це треба платити
А не треба! Про це було роз’яснення органу влади. Та й досі вже шукати аргументів «чому ні». Віднайдіть для себе «Чому саме зараз!»
Що маємо тепер?
Процедура перейменування триває. Як може, так і триває. Всюди, по усій країні. У Фастові зчинився ґвалт на вулиці Гагаріна, яку мали б перейменувати на вулицю Захисника, який віддав душу та життя Україні – Андрія Сидоренка. Багато розмов (читай - заперечень) було щодо перейменування вулиці Суворова на честь Кіборга, Героя Тимофія Рудяка. Або ж в одному населеному пункті на Львівщині точиться боротьба за перейменування однієї з вулиць на честь *Памва Беринди. Що, Ви не знаєте, хто такий Памво Беринда? Отож бо! Але точно знаєте, хто такий Достоєвський.
*Памво (Павло) Беринда – укладач першого друкованого словника української мови, над яким він працював більше 30 років в умовах окупації Речі Посполитої.
Нам ще потрібно багато пройти. Але іти ми маємо з твердою позицією жорсткої, хочете навіть насильницької українізації. Тому гасло «не на часі!» варто змінити на «коли, як не зараз!».
І це я ще білорусь не зачепила.
Про дистанційку та "чому варто вчитися он-лайн" - читайте у статті.
