Марія Буліна не планувала займатися швейною справою і в юності хотіла пов'язати своє майбутнє з далекими від цієї індустрії професіями. Але доля розпорядилася по-іншому. Випадково обрана спеціальність стала справою всього її життя. Марія Леонідівна багато років працює інженером-технологом розкрійного цеху на фастівській фабриці «Козак». До цього була майстром цього ж цеху, ще на старому підприємстві. Її знають не лише як справжнього професіонала і душу колективу, а й як громадську діячку та творчу особистість.
З нагоди Дня працівників легкої промисловості, який в Україні відзначають 12 червня, ФастівNews.City розпитали Марію Леонідівну про те, що шили на фабриці 40 років тому, яким було дозвілля працівників та які зміни принесло підприємству нове тисячоліття. Крім цього вона розказала й про свій життєвий шлях, життя в Німеччині у 80-х роках, повернення до Фастова, творчість та улюблене хобі.
Марія Леонідівна працювала на фабриці у 1978-1985 роках, а у 2000-му повернулася знову
Маріє Леонідівно, як і в якому році ви потрапили на фабрику?
- У 1971 році я закінчила школу. Вчилася добре і вирішила вступити в університет у Києві на юридичний факультет. Іспити здала нормально, але за конкурсом не пройшла. А у мене мама працювала бухгалтером в Побуткомбінаті у Фастові. І щоб йшов трудовий стаж, влаштувала мене в Побуткомбінат у галантерейний цех приймальницею на пів ставки. А три рази на тиждень я їздила в Київ, вивчала англійську мову.
Наступного року я вирішила вступати в університет на романо-германські мови і теж не пройшла по конкурсу.
Через років три прийшла рознарядка – треба було відправити когось з Побуткомбінату вчитися в інститут легкої промисловості. І вибрали мою кандидатуру. А я - гуманітарій, в школі добре знала історію, літературу, писала вірші. Думала, не вступлю. Місяць були підготовчі курси, які мені, до речі, оплачували. Поїхала здавати екзамени: твір написала на відмінно, математику здала, а хімію і фізику, здається, на три. Думаю: «Слава Богу, не вступила». Приходжу – а я зачислена.
Вчилася заочно на факультеті "Технологія швейного виробництва". Працювала ще рік в Побуткомбінаті, проте треба було йти на швейну фабрику. А туди влаштуватися було неможливо. У відділі кадрів лежав величезний список охочих працювати. Але моя спеціальність була якраз пов'язана зі швейним виробництвом, і у 1978 році мене взяли на фабрику.
Посади для мене не було, тому призначили спочатку в цех, де шили шліфкруги. Через кілька тижнів перевели в закрійний цех. А трохи згодом мене поставили майстром.
Найперше, що я зробила, пішла у відділ кадрів, виписала всі імена та по батькові і до всіх стала звертатися відповідно. Адже до цього один одного називали тьотя Галя, тьотя Маня, тьотя Катя. У моєму підпорядкуванні було 22 людини. Наша бригада вважалася передовою. Звісно, я дуже дружно жила з колективом, хоча дівчата були старші за мене.
Що шили на фабриці у 70-80 роках?
- Штапельні чоловічі брюки і джинси з вельвету та джинсової тканини. Вони коштували 12 рублів, я досі пам’ятаю. За зміну ми розкроювали тисячу одиниць. А фабрика працювала у дві зміни. Дві тисячі в день випускав закрійний цех і стільки ж шили бригади. У місяць виходило приблизно сорок тисяч одиниць. Але тоді в них було набагато менше деталей, ніж зараз. Це були прості моделі.
Марія Леонідівна показує Олександру Олеговичу, керівнику фабрики, старі фото
Ви організовували культурно-масові заходи, були ведучою. Розкажіть, чим ще займалися.
- На старій фабриці був чудовий хор. Ми завжди їздили на змагання. Дівчата відмінно виступали, привозили грамоти, призи. Я не співала, але була ведучою і організовувала різні заходи, тому що була секретарем комсомольської організації.
Ми займалися спортом, брали участь у змаганнях між підприємствами, які відбувалися на стадіоні. На фабриці був інструктор з фізкультури.
Кожного дня, десь годині о 10, обов’язково всі працівники робили фіззарядку. Вона тривала хвилин 15. І не дай Бог хтось не робить, приходило начальство і перевіряло, робили зауваження.
Ще ми виїжджали в ліс, стріляли з дрібнокаліберної гвинтівки. Виїжджали на зимню рибалку з комсомольцями.
Ми з колегами їздили в триденні тури у Москву, Ленінград, Ригу, Вільнюс, Брест. Половину вартості платила фабрика, половину – робітники. Нам це коштувало 40 рублів, і три дні ми шикарно відпочивали. Фабрика організовувала нам відпочинок в Ялті на 24 дні. Їздили в Одесу.
Взагалі я була в профспілці, коли працювала на старій фабриці, потім мене прийняли в партію. У профспілці мені доручили займатися путівками. Я їздила в Київ у Бюро подорожей і екскурсій, познайомилася там з усіма і брала для фабрики путівки, вибір був величезний.
На старій фабриці на кожне свято ми проводили захід. Влаштовували вогники для комсомольців і для решти працівників фабрики у Будинку офіцерів. На заходах було дуже цікаво, весело: концерти, конкурси, змагання між бригадами.
Тоді на старій фабриці працювали 550 людей.
Я влаштувала три комсомольські весілля наших робітників. Домовлялася з командиром військової частини, він давав мені музикантів. Купляли спільний подарунок, урочисто вітали молоде подружжя.
Уже після 2000 року в нас була сандружина – до 20 людей. Нас навчала медсестра фабрики. Ми в травні виїжджали на змагання з надання першої допомоги і займали призові місця. А потім збиралися компанією, спілкувалися. Я писала вірші в честь сандружини, отримувала грамоти за них.
Як давно пишете вірші? Де друкувалися?
- Вірші пишу зі школи. Пам’ятаю, коли задавали твори, вчитель дозволяв написати вірш. І я писала чотири куплети замість п’яти сторінок прози. Моя шкільна подружка теж писала поезію, і ми з нею друкувалися у газеті «Перемога». І пізніше я писала замітки та вірші в «Перемогу». Також колись мій вірш надрукували в «Юності». Я поезією вітаю всіх зі святами. Пишу кожному індивідуально.
У 1985 році ви поїхали в Німеччину. Чому? Чим займалися там?
- Мій чоловік був військовим. Ми жили недалеко від Берліна, у невеликому містечку Нойштреліц. Я й там працювала, в ательє, начальником зміни і майстром. Ательє було триповерхове, там працювало близько сотні людей. Шили форму для офіцерського складу: шинелі, кітелі, брюки. У нас же там стояла військова частина. У 1989 році ми повернулися в Україну, чоловік отримав призначення у Кривий Ріг.
Як змінилася фабрика за ці роки, коли вас не було в місті?
- Я приїжджала у Фастів, хоча жила у Кривому Розі. Вже була побудована нова фабрика. У порівнянні зі старою будівлею, вона була ідеальна – прохідна, на першому поверсі - магазин, величезний склад готової продукції, на другому - адміністрація, бухгалтерія, кабінет директора,їдальня. На третьому поверсі розташовувався закрійний цех, ще був кабінет конструктора, профком. На четвертому – швейний цех.
До речі, будівництво фабрики стало можливим завдяки нашій працівниці, різчиці Валентині Саженюк. Ще працюючи на старій фабриці, вона виконувала п’ятирічку за 2,5 роки. Працювала у дві зміни, дуже швидко і добре. Розумниця, активна, красуня. Валентина була делегатом 25-го з’їзду КПРС і зустрічалася з Горбачовим. І вона добилася дозволу, домовилася, щоб нам виділили кошти для будівництва цієї фабрики.
Як і коли ви повернулися на фабрику?
- У 2000 році на фабриці не було технолога закрійного цеху. Знаючи, що я у Фастові, мене запросили на цю посаду. І я погодилася.
Марія Буліна готується прочитати свій вірш, який написала до Дня працівників легкої промисловості
Для кого тоді шили?
- Замовлень було багато. Зокрема від закордонних компаній: «Поларіс», «Рабе», «Кайзер», це ті, що я пам’ятаю.
У 2000 році, коли ви повернулися на фабрику, все стало по-іншому: була вже ринкова економіка, розвивалася торгівля. Ви теж брали в цьому участь.
- Так, ми почали шити на внутрішній ринок, по цих же лекалах, що й для закордонних замовлень. Крім цього, наші конструктори розробляли нові моделі. У Києві фабрика мала три точки продажу: у ЦУМі, «Україні» і на Подолі. Ми шили цю продукцію по тисячі одиниць в місяць. Шкільних брюк перед 1 вересня - декілька тисяч. Ще вивозили продавати в Києві на шкільні ярмарки, в Одесу. Наша продукція йшла на ура! Особливо жіночі брюки, бриджі - вони були з натуральної тканини, класичні чоловічі брюки. Вони тоді коштували дешево – 50-80 грн. А з ярмарки з Одеси привозили до 10 тисяч гривень! Уявляєте, скільки продукції продавали з такими цінами!
Коли наш магазин на першому поверсі закрився, мені запропонували проводити фабричні ярмарки. А я люблю торгувати! І я стала проводити ярмарки на третьому поверсі будівлі фабрики, в холі. Виходила у суботу, неділю. Потім відкрили наш магазин на другому поверсі. Ми мали по 8-10 тисяч прибутку в місяць. Це була підмога для фабрики. На ці гроші ми купили прес, діркопробивач, мікрохвильовки, чайники. Я працювала в магазині років три, а всього в торгівлі – близько 10. Аж до початку карантину, коли ярмарки проводити стало неможливим.
Розкажіть про свою родину і дозвілля.
- Зараз я живу одна, мій чоловік трагічно загинув. Маю дочку і двох онуків. Я живу в приватному будинку на березі Унави, у найкрасивішому місці. Вранці прокидаюся, дивлюся у вікно, бачу Унаву і радію.
Люблю вирощувати квіти, їх у мене багато. Зараз квітнуть троянди, іриси, ромашки, традесканції. Однорічні я не сію, бо ще маю город. У невеликій теплиці вирощую огірки. У цьому році виростила сама розсаду помідорів, посадила 150 кущів. Буду пригощати всю фабрику. Саджу все - буряк, моркву, трохи картоплі, багато кабачків, гарбузи. Тому що у мене є курочки, качечки, один індик Гоша, кролики. Маю двох собак – Лялю і Дружка. Дружок – мій справжній відданий друг, завжди поряд.
На вихідні приїжджають діти, онуки. Одному - 15, другому - 4 роки. Старший ходить на рибалку.
Дуже люблю готувати, накривати столи, зустрічати гостей. Я хотіла колись бути кухарем, мені мама не дозолила. Казала, що на кухні надто жарко. Люблю консервувати. Ходити в ліс за грибами і на рибалку.
Радію, що я маю можливість працювати, спілкуватися з людьми. У мене такий характер, що я не можу бути вдома, без колективу. Я з задоволенням іду вранці на фабрику. На роботі завжди краще, вона додає мені сил, бадьорості і натхнення.
Швейна фабрика «Козак» запрошує на роботу нових спеціалістів: швачок, технологів, конструкторів, розкрійників, менеджерів зі збуту. Якщо у вас немає досвіду роботи, на підприємстві недавно розпочали набір людей для навчання з подальшим працевлаштуванням. Період навчання також оплачують.
Фабрика пропонує офіційне працевлаштування і повний соцпакет. Розмір заробітної плати залежить від кваліфікації робітника та виробітки.
Телефон: (067)766-81-34.
Щоб більше дізнатися про роботу та життя швейної фабрики «Козак», підписуйтеся на сторінки підприємства у Facebook та Instagram.
