15-річна фастівчанка Вікторія Стельмах рік тому здивувала творчу спільноту міста, познайомивши місцевих авторів зі своїми глибокими і сповненими метафор філософськими прозовими творами (прочитати їх можна в її особистому блозі Затишок у серці). Ця тендітна дівчина, незважаючи на те, що має інвалідність, ніколи не здається, не опускає руки і надихає діяти інших. Маленькими, але впевненими кроками йти вперед. З початком повномасштабної війни Вікторія з мамою Ольгою не змогли сидіти склавши руки. Спочатку вони долучилися до збору коштів на квадрокоптер для наших захисників - виставляли власноруч виготовлені речі на благодійний аукціон. Крім цього, мама з дочкою печуть випічку на замовлення та перераховують кошти волонтерам. А недавно стартував новий проект Вікторії – «Квітни всупереч війні». Тепер кожен може порадувати себе, замовивши у неї букетик ароматних і ніжних півоній. Звісно, кошти підуть на добрі справи. ФастівNews.City зустрілися з Вікторією, щоб дізнатися більше про її ініціативи, думки про ситуацію в Україні і плани на майбутнє.
Як війна змінила твоє життя? Чи порушила якісь плани?
- Звісно, війна змінила нас всіх. Щодо планів - мені поставили пластину в ногу, і тепер не вдається її зняти, тому що для цього треба їхати в Дніпро. Але це почекає. А з психологічної точки зору – я дуже хотіла волонтерити. На початку війни я була наповнена ентузіазмом, енергією, хотіла долучитися до кол-центру (цілодобова гаряча лінія, яка діяла у Фастові - ред.), допомагати людям, надавати психологічну підтримку, ділитися своєю енергетикою. Але з цим не склалося. А потім я знайшла свою нішу. Фастівський волонтер Олександр Пермін написав, що їхня команда почала збирати кошти на дрон для наших воїнів. І ми з мамою вирішили виставили на благодійний аукціон свої лоти – в’язані власноруч шкарпетки, випічку, а також книги.
Скільки лотів вдалося продати?
- Близько десяти. Але після завершення збору на дрон, були закриті не всі лоти, і ми продовжили перераховувати гроші на карту фастівської волонтерки Вікторії Меркулової.
Звертаються люди окремо, поза аукціоном, щоб придбати випічку?
- Були такі звернення. Знову ж таки все пішло на добру справу.
Ти печеш сама чи разом з мамою?
- Я не маю доступу до духовки. Але замішую тісто, а мама ставить випікатися. Мене процес випічки завжди заряджає. Вона асоціюється з домашнім затишком, з мирним часом. Ми раніше з мамою пекли багато кексів, різних мафінів. У нас є ще бабусині залізні форми. Вони можуть залишатися незмінними, мабуть, століттями. Мені здається, в них є особлива енергія. Я вірю, що якісь речі, якщо в них вкладена душа, як живі. А випікання кексів – це певний ритуал.
Вікторія з мамою Ольгою
Віночки, які ви продавали на аукціоні, теж робили самі?
- Раніше моя мама займалася канзаши: робила різні прикраси для волосся для дівчаток і жінок, вінки зі стрічок. Частина розпродалася. А деякі лежали і чекали свого часу, щоб піти в діло.
Я читала про твою ініціативу продавати букети з півоній, гроші за які перераховують волонтерам. Потім вони підуть на допомогу військовим чи вимушеним переселенцям. Розкажи про цю ідею.
- Це був експромт. Жінки зараз дуже страждають - багато з них чекають своїх хлопців, чоловіків з війни. Я розумію їх, адже теж дуже чекаю свого старшого друга, який пішов воювати. Тому я вирішила зробити невеличкий проект, який називається «Квітни всупереч війні». Поки що починаємо з півоній. У нас вдома є два кущі. І я домовилася з подругою, у неї росте ціла алея. Формуємо букети. А коли півонії відквітнуть, можливо, продовжимо з іншими квітами. У мирний час це було б трохи дивно, але зараз все що може теоретично допомогти: будь-які ідеї, будь-які ініціативи, має право на існування.
Щоб замовити букет квітів у Вікторії, напишіть їй у месенджер або телефонуйте за номером (095) 342 41 60 (є телеграм, вотсап, вайбер).
Є ще якісь волонтерські ідеї, які ти хочеш втілити в майбутньому?
- Я хотіла б пов’язати це з творчістю. Можливо, я буду писати казки для дітей, які постраждали від війни. Хотіла б створити психологічну повість про зайчика. В його образі – дитина, яка була змушена покинути дім. У простих образах змалювати нинішню ситуацію. Але дитячим творам і казкам треба віддавати багато часу і сил. Тому зараз я пишу в основному роздуми.
А як війна вплинула на твою творчість?
- Я почала набагато більше писати, зокрема патріотичних творів, по кілька на день. Я в них висвітлювала весь свій біль. У перші дні я відчувала відкриту ненависть до ворогів, я не побоюся цього слова. Я не знала, що можу так ненавидіти. Не могла впоратися зі своїми емоціями і все, що накипіло, втілювала у творах. Я ними не дуже задоволена, бо вони злі. Але для історії їх збережу.
Чому ви вирішили залишитися в Україні?
- Я просто вирішила, що буду тут, поки мій будинок і моє місто цілі. Якщо виїдуть всі, виїдемо і ми, а поки залишаємося. Закордоном ми ніколи не були, закордонних паспортів не маємо. І для мене їхати навіть в Польщу: дорога, митниці – це стрес.
Багато твоїх друзів виїхали?
- Дуже багато, особливо сімей з людьми з інвалідністю. Однокласники повиїжджали в Грецію, Словаччину, інші країни. Ми спілкуємося в телефонному режимі, вони фоточки скидають. Дехто каже, що їм і там добре. Закордоном більше можливостей, я знаю. Навіть для мене там було б краще з точки зору інклюзії. Але якщо буде таке бажання і відповідні можливості, то можна буде виїхати і в мирний час. А зараз я хочу бути причетна тут і допомагати хоч чимось невеличким.
Вікторія не тільки пише прозу, а й малює
Як змінювалися емоції під час війни?
- Я знайшла свою, може, ідеалістичну, але позицію. Співаю вдома «Батько наш - Бандера, Україна - мати» і «Зродились ми великої години». На початку війни у мене було дуже агресивне ставлення до російськомовних людей. Зараз я почала частково приймати, що кожен говорить тією мовою, якою зручно. Але все одно ці люди будуть у нашій державі гостями. За цю відверту позицію мене багато хто засуджував. Казали, що я ще дитина і нічого не розумію, що має бути прийняття будь-яких мов. Але вибачте, ворог говорить цією мовою і ґвалтує та вбиває наших жінок і дітей. Тому мені не хочеться мати нічого спільного з країною-агресором.
То ти не слухаєш російську музику і не читаєш російських авторів?
- Так. Хоча і раніше не дуже слухала. А шкільна програма чомусь містить твори Лермонтова і Пушкіна. Я їх не читала принципово, мені це неприємно. Хоча я розумію, що вони не винні в цій війні. Але все одно, якщо на цій літературі виросли такі люди, я не хочу її читати.
У тебе й раніше була активна громадянська позиція. Ти досліджувала рівень інклюзивності нашого міста і писала про це у соцмережах, щоб звернути увагу громади на невирішені питання. Які проблеми, обмеження для людей з інвалідністю ти виявила у Фастові?
- Одного разу я побачила, що боковий спуск у підземному переході призначений для людей з інвалідністю. Але як людина з інвалідністю, яка, наприклад, користується кріслом колісним, може спуститися там? Я не знаю. Я зробила фото і пост, позначила Укрзалізницю. Укрзалізниця відгукнулася, прокоментувала публікацію і написала мені в особисті - вибачилися і сказали, що працюватимуть над вирішенням цього питання. Для мене це був маленький тріумф. Але війна все поставила на паузу. Паралельно це питання піднімала також Громадська рада Фастова.
Можу сказати, що у місті не всюди є зручний вхід, наприклад, у багатьох закладах - сходинки, подвійні двері.
Нещодавно мене порадував облаштований звукосупровідом світлофор на пішохідному переході по вулиці Соборна.
Але я поки що відклала ці дописи у довгий ящик, до мирних часів. Немає для цього енергії і переживаю, що люди казатимуть, це не на часі.
Ким ти хочеш стати після закінчення школи? Маєш якісь плани?
- Раніше я хотіла вчитися на психолога. Я дуже люблю спілкуватися з людьми на духовному рівні, допомагати людям. Адже буває реанімація тіла, а це - душі. Але відколи почалася війна, мені стала цікава українська мова. Я люблю різні діалекти. Думаю вступати на філологію. Хоча ще вибираю між цими двома напрямками.
Що ти думаєш про майбутнє України?
- Я впевнена в перемозі. Моя філософія, можливо, трошки наївна. Я вірю, що добро завжди перемагає зло. Я сприймаю зараз Україну, як абсолютне добро. І є чорне – ворог, Росія, весь народ, який мовчить. А мовчання, за їхньою приказкою, це знак згоди.
Я вірю, що не може бути стільки втрат, стільки звірств, стільки розбомблених міст, сіл і щоб все це було намарно. Це шлях України крізь терни до зірок. Все в України буде добре, особливо якщо в ній будуть такі сонячні, енергетично заряджені люди, яких я зустрічаю на своєму шляху.
