Майже 100 днів триває війна. За цей час ми усвідомили хто нам, українцям, друг, а хто ворог. Хто користувався нашою доброзичливістю, а хто у часи першої небезпеки підставив своє плече. Ми зрозуміли, що справді є цінністю. І це точно не речі. «Найголовніше в житті – це Життя!», - вважає Роман Зінчук, чоловік, який з родиною вимушений був тікати з рідного села на Херсонщині, щоб врятуватися.
Розкажіть, звідки ви прибули? І чому вирішили виїхати на безпечну територію?
- Ми приїхали з села Бобровий Кут Бериславського району Херсонської області, – зазначає пані Людмила, дружина Романа. - У нас дуже затишне чудове село, приємні люди. І ми обов’язково повернемося додому, як тільки там стане безпечно.
- Виїхали, бо коли почалися активні бойові дії, нашу область дуже обстрілювали. Постійно лунали вибухи, до нас в село прилітали ракети. Ми сиділи в погребі і щоразу думали, чи не потрапить снаряд в наш будинок. Кожен раз, коли чули ті страшні звуки ракет, здавалося, що летить саме до нас. Це дуже страшно, - каже Роман.
Чому обрали Фастів, чому приїхали саме у наше місто?
- Приїхали до моєї рідної тітки, сестри мого батька, – говорить голова родини.
Молоду сім’ю зустріли дуже добре, забезпечили усім необхідним. Тут спокійно, добре, тихо і не стріляють, зазначає Роман, більше і не потрібно.
Розкажіть, який був найкращий момент за період війни?
- Мабуть, коли приїхали у Фастів. Але ні, перший момент був, коли ми побачили на посту, як виїжджали з Херсонщини, наших військових. Відразу так спокійно стало, хоч і звуки війни було чути не менше. Я вважаю, що сьогодні чи не найбільшу впевненість українцям вселяють саме наші захисники, – зауважує Роман Зінчук.
Розкажіть трохи про сина. Як Назар реагує на все, що відбувається?
- Вдома син дуже боявся вибухів, часто плакав, – схвильовано згадує Людмила. – Ми переважно були у погребі, дитині ще й від того було не по собі. А коли зверху чулися ті страшні звуки, то він дуже боявся. Ми всі дуже боялися…
- Зараз, у Фастові, стан сина поступово стабілізується. Спочатку малий сторонився дітей, а ось тепер розгулявся, трохи забув про ті страшні події, що чув та бачив вдома. Дуже допомагає ця група психологічної підтримки*. Кожного ранку, як Назарчик прокидається, каже: «У мене сьогодні найкращий день, бо ми ідемо в групу!». Дитина потроху адаптується, - розповідає тато Роман.
«Ми досі реагуємо на усі тривоги, ходимо в погріб. І просимо людей робити так само. Адже ми не знаємо, коли і куди прилетить ракета. Берегти життя – дуже важливо!»
*Родина Романа Зінчука – дружина Людмила та син Назарчик – зараз отримують психологічну допомогу в рамках проекту «Психолого-медична допомога постраждалим від війни».
Чим зараз займаєтеся?
- Ми також ходимо в групу взаємодопомоги. Зараз ми, дорослі, поки з дітьми працюють спеціалісти, виготовляємо сувенірну продукцію. Ми мусимо бути біля наших дітей, їм це потрібно, – каже Роман.
- А я до того ж виготовляю іграшки – в’яжу на замовлення. Це моє хоббі, те, від чого я отримую не лише задоволення, а й заспокоююсь. Роблю ляльки, звіряток – на замовлення і на подарунки. Люди із задоволенням купують мої вироби. Синочок раніше грався моїми іграшками, тепер не хоче, каже, що дорослий, – посміхаючись, говорить Людмила.
Що б Ви хотіла сказати на завершення?
- Та не знаю… Що точно, так це те, що ми бажаємо усім фастівчанам, усім українцям завершення війни і миру. А ще, просимо пам’ятати, що в житті найголовніше – Життя. Речі – то все буде. А от життя – найголовніше… - тихо зазначає Роман, чоловік, який мусив вивозити родину з-під обстрілів, чоловік, який пізнав ціну життя…
