Щороку 3 грудня світова спільнота відзначає Міжнародний день людей з інвалідністю. Цей день не є святом, але покликаний привернути увагу суспільства до проблем людей з інвалідністю, до захисту їх прав і свобод, забезпечення для них гідного та доступного життя, а також закликати проявляти до цих людей турботу й милосердя. Однією з таких людей є фастівчанка Вікторія Стельмах, з якою журналісти ФастівNews.City поспілкувалися напередодні Міжнародного дня людей з інвалідністю.
З початку повномасштабного вторгнення в Україні ще більше зросла кількість людей з інвалідністю. Ще влітку заступник міністра соціальної політики України Володимир Василенко повідомив, що на початку 2022 року в Україні було 2,8 мільйони людей з інвалідністю. Сьогодні ж ця цифра – 3,4 мільйони. І кількість людей як військових, так і цивільних з інвалідностями лиш зростає .
Однак, наявність в людини інвалідності не визначає її долю, якщо людина має нестримну жагу до життя, невпинно мріє та ставить перед собою цілі. Такі люди успішно займаються творчістю або наукою, започатковують та розвивають власні справи, долучаються до громадської діяльності та допомоги іншим.
Однією з таких людей є фастівчанка Вікторія Стельмах, з якою журналісти ФастівNews.City поспілкувалися напередодні Міжнародного дня людей з інвалідністю.
Багато фастівчан знає Вікторію як дівчину, яка пише теплі й щирі історії, що торкаються серця кожного.
«Я змалечку любила писати, - розповідає Вікторія, - Вдома навіть збереглися простенькі паперові книжечки, які я створювала, розмальовувала разом з мамою або іншими родичами і там записували мої дитячі казки. Тоді я була ще дошкільного віку. А ще тоді дуже любила спілкуватися з усіма, хоча не завжди була така можливість. Мені подобалося багато чого, але я все ж тяжіла до книжки. Та і вдома книжка була завжди, такий вже був сімейний менталітет. Від початку повномасштабного вторгнення, коли підвищилась моя національна свідомість, почала більше читати українську класику і любити її всім серцем. Рідні часто радять переключитись і почитати щось інше. Але ні, бо саме ці книжки мені так припадають до душі. І вже змалечку, дізнавшись, що є такий фах як філологія, я знала, що моє життя буде пов’язано з українською мовою та літературою».
Тож нині дівчина навчається в Київському столичному університеті імені Бориса Грінченка, де здобуває спеціальність, про яку так мріяла - філологія. А минулого року Вікторія видала свою першу збірку творів «Затишок у серці». Це зібрання глибоких філософських роздумів про життя, дружбу і любов.
Вікторія пригадує, що видання книги хоч і було надзвичайно радісною подією для неї, однак досить стресовим та хвилюючим процесом, адже це потребувало багато кропіткої праці. Але друзі дівчини зробили все можливе для того, щоб твори талановитої письменниці побачили світ, зокрема, зібрали необхідну для видання книги суму коштів.
Разом з тим, Вікторія продовжує займатися звичною для себе справою – волонтерством. Її проєкт «Квітни всупереч війні», певно, найпрекрасніша ініціатива збору коштів для Збройних Сил України.
Дівчина збирає букети сезонних квітів, якими кожен може порадувати себе чи близьку людину за донат. Вікторія пригадує, що ідея продавати букети квітів для допомоги військовим виникла після знайомства з жінкою, яка поховала загиблого сина. Зізнається, що кожен букет – це окрема історія, але щоразу вона про взаємопідтримку та бажання бути корисною для інших.
«Я, насправді, мало допомагаю, мені хотілось би більше, - сором’язливо говорить дівчина. –Думаю, це обов’язок кожного українця. Мене до цього підштовхує бажання помсти ворогу. Певно, це є в кожного і всі це якось проявляють, хтось пече хліб для малозабезпечених верств населення, хтось ще щось робить. Я не вважаю, що це якесь досягнення, це – норма».
Нині, як говорить Вікторія, вона, на жаль, менше часу може приділяти волонтерським ініціативам, адже багато часу й зусиль потребує студентське життя. Проте, дівчина все ж намагається донатити з будь-яких можливих джерел. Так, нещодавно разом з мамою Ольгою вона почала виготовляти на продаж силянки. Розповідає, що цими традиційними українськими прикрасами захоплювалася давно, оскільки вони є частиною національної культури. А коли подруга подарувала їй силянку, це підштовхнуло дівчину спробувати виготовляти їх самостійно і вже в такий спосіб допомагати армії. Кілька виробів Вікторія вже передала для продажу на благодійній ярмарці, що має незабаром відбутися в місті.
До того ж, дівчина є членом Молодіжної ради міста. Планувалося, що Вікторія буде утверджувати доступність для людей з інвалідністю в місті, проводити експертизи безбар’єрності різних місцевих просторів.
Проте, зізнається, чомусь «перегоріла» і не хоче асоціюватися з інвалідністю, а тому поставила цю діяльність на паузу. Але не виключає повернення до неї заради хлопців та дівчат, які захищають країну, жертвуючи своїм життям та здоров’ям. Адже вона точно знає, яким має бути доступний та комфортний місцевий простір для людей з інвалідністю та які проблеми їм доводиться долати щодня.
«Я не скаржуся, хоч є труднощі різні. Але в стані боротьби нашої країни, то кожному складно по-своєму, тому я би не виділяла себе із загальної когорти людей. Проте, вважаю, що справжня доступність з’явиться тоді, коли ми, люди з інвалідністю, не будемо окремою верствою. Коли я, наприклад, буду такою самою вважатися дівчиною як і всі решта. А пандуси, поручні, всі інші необхідні допоміжні засоби, необхідні для комфортного життя людей з інвалідністю, просто будуть і будуть нормою. А люди не будуть тебе вважати якимось не таким. От тоді можна буде говорити про доступність і безбар’єрність», - зазначає Вікторія.
Також окреслює дівчина і проблему фінансового забезпечення людей з інвалідністю, які отримують копійчані виплати. Проте, впевнена, що це питання можливо буде вирішувати вже після перемоги України, а поки триває війна, то основною статтею державних витрат все ж мають бути витрати на військові потреби.
Окрім іншого, Вікторія також прагне в майбутньому бути корисною для свого міста:
«Я ще не знаю, де працюватиму після закінчення університету. Але точно знаю, що свої знання й уміння буду все ж таки застосовувати для свого міста, бо я його насправді дуже люблю. Воно надзвичайно красиве. Звичайно, нас дуже багато «обмосковлювали», вся Київщина потрапила під «чобіт асиміляції», але ми тримаємося. І так приємно бачити відродження нашого міста. Навіть коли маленьке дитя іде і вже українською лепече, й не знає російської мови, то я розумію, що це теж перемога, перемога на культурному рівні, але з цього все починається. І дуже хотілося би чимось допомогти громаді, бути дотичною до неї».
Своїм прикладом Вікторія доводить, що обмеження пересування, які може мати людина з інвалідністю, не можуть обмежувати її повноцінне життя, творчість, успіхи. Дівчина будує плани, втілює мрії, та чекає на здійснення ще одної – перемоги її країни, в яку так щиро вірить і для якої робить усе від себе можливе.
