23 березня виповнюються роковини з того дня, коли на війні загинув 42-річний фастівчанин Віталій Ткачук. Коли почалося повномасштабне вторгнення, 24 лютого 2022 року, він прийняв рішення захищати Батьківщину. Віталій був командиром стрілецького взводу стрілецької роти і виконував бойове завдання в селі Данилівка, що на Київщині, коли по населеному пункту нанесли удар окупанти. У Героя залишилися кохана дружина, дві доньки, мама та сестра, які тепер щодня згадують, яким добрим, турботливим і відданим він був.
Віталій Ткачук народився у Фастові 9 грудня 1979 року. Вчився у 7 школі, яку закінчив із золотою медаллю. У юності цікавився технікою і це захоплення проніс через все життя. Закінчив хімічний факультет університету ім. Т. Шевченка. Проте працював не за спеціальністю – Віталій був митним брокером. Останнє його місце роботи – «Юнівест Маркетинг».
Понад усе любив свою родину
З майбутньою дружиною Тамілою Віталій познайомився, коли навчався на 5 курсі університету. Він проходив практику в сільській школі у Волиці – молодий спеціаліст викладав хімію. А дівчина вчилася у 11 класі. Після практики вони почали зустрічатися, а через пів року, у 2001-му, одружилися.
Пара виховувала двох доньок – старшій Ані зараз 20, а Ілоні – 13.
Віталій дуже любив своїх дівчат. Попри всі свої захоплення, а їх мав чимало, намагався проводити з родиною багато часу – катався з дружиною на велосипедах, сім’я їздила на ковзанку, в ліс, на море, подорожувала Україною.
«Віталій був добрим, відданим, відповідальним, завжди готовим прийти всім друзям і знайомим на допомогу, навіть вночі», - згадує його з сумом дружина Таміла.
Із задоволенням навчався всьому новому. Займався столярством, облаштував собі для цього хобі невелику майстерню. Своїми руками зробив ліжка для дітей, стіл, виготовляв підставки під чашки та інші красиві речі з дерева. Навіть планував створити сторінку в соцмережах та продавати свої вироби. Але війна перекреслила всі плани.
Любив природу, тварин і вирощувати городину. Облаштував теплицю, щоб діти їли свіжі домашні овочі. Взагалі був майстром на всі руки, каже дружина. Міг зробити все: і розетку поремонтувати, і підлогу покласти, і опалення встановити.
24 лютого Віталій вирішив боронити Батьківщину від ворога
Про початок великої війни родина Ткачуків дізналася від майбутнього зятя. Хлопець працює у Вишневому і того страшного ранку зателефонував Ані. Сказав розбудити батьків і їхати в більш безпечне місце (сім’я живе на Завокзаллі).
«Ми встали і почули вибухи, - розповідає Таміла. - Я ще подумала, що це гроза. Ми з чоловіком відразу не могли повірили, що почалася повномасштабна війна».
Того ж дня Віталій вирішив захищати свій рідний край від загарбників. Таке рішення вразило його дружину. Він за характером дуже добрий і зовсім не войовничий, пояснює вона. Але війна розставила такі пріоритети.
Віталій переживав за родину і неодноразово просив дружину з дітьми виїхати з міста. Але вони залишилися тут.
«Я сказала йому, що ми з доньками нікуди тікати не будемо, це наша земля, - каже дружина Героя. - Тим більше я працюю в управлінні соціального захисту населення Фастівської районної військової адміністрації, я тут потрібна».
Віталій спочатку стояв на блокпосту у Фастові, а потім відправився з побратимами у село Данилівка Калинівської громади - виконувати завдання.
«Він сподівався, що війна скоро закінчиться. І не дожив лише півтора тижня до визволення рідної Київщини», - говорить з болем в голосі його дружина.
Досі точно не ясно, як захисник загинув. Є кілька версій - того вечора по селу Данилівка окупанти нанесли ракетний удар або скинули бомби з літаків. 23 березня 2022 року ввечері життя Віталія обірвала війна. Товариші не могли підійти до нього аж до ранку, тому що це було небезпечно. Тільки вранці вони переконалися, що врятувати чоловіка вже неможливо.
«У нас з Віталієм був духовний зв'язок. Коли о десятій вечора в Данилівці прогриміли ті вибухи, у мене впало серце. Він завжди ввечері дзвонив молодшій доньці, без його «на добраніч» вона не лягала спати. А цього вечора вперше не зателефонував. Я заспокоїла її, що тато, мабуть, зайнятий і подзвонить вранці. Але сама зрозуміла, що, напевно, щось сталося», - згадує Таміла Ткачук.
Вранці їй подзвонили товариші Віталія. Однак родина досі не може до кінця повірити в цю страшну реальність.
«Хоча минув рік, досі прийняти це ми не можемо і, мабуть, не зможемо ніколи, - каже дружина захисника. - Віталій був чудовою людиною. Його дуже не вистачає. Всі наші знайомі теж його згадують і дуже сумують. Мені все ще здається, коли закінчиться війна, і чоловіки будуть повертатися додому, ми будемо його чекати».
Таміла Ткачук досі переглядає в телефоні останнє повідомлення, яке надіслала вранці 24 березня чоловіку. Вона запитала, чи все у нього нормально, але відповіді так і не отримала…
«Березень завжди був для нас найщасливішим місяцем - тут і 8 березня, і день народження в мене, і в доньки. Тепер, коли Віталій загинув у березні, цей місяць для нас ніколи не буде щасливим, бо він з присмаком болю. І цей біль не минає».
Доньки не знали, як жити без тата
«Я пам’ятаю, коли ми розповіли вранці донькам, що Віталій загинув, молодша сказала: «Я не знаю, як і навіщо жити без тата». Але до вечора вони опанували себе і вирішили робити все, щоб він міг на Небесах радіти за них», - ділиться спогадами Таміла.
Наступного ж дня, 24 березня, Віталія привезли додому, щоб близькі і знайомі могли з ними востаннє попрощатися.
Поховали захисника 25 березня на цвинтарі, розташованому в його рідному мікрорайоні - Потіївці, яку він дуже любив. Вшановуючи подвиг Віталія Ткачука, посмертно його нагородили медаллю незламним героям російсько-української війни.
«На похороні було багато людей. Я піднімала голову і бачила чоловіка, який лежав у військовій формі, поряд стояли військові, його побратими, і це все здавалося нереальним», - згадує ті важкі хвилини Таміла.
Крім дружини і доньок, у Віталія залишилися мама і сестра. Родина намагається підтримувати одне одного, як би не було складно.
«Перші місяці я багато говорила з фотографією Віталія, - зізнається дружина Героя. - І зараз ми згадуємо його щодня. Я відчуваю, що він став нашим янголом-охоронцем і допомагає нам справлятися з викликами життя. Бували геть безвихідні ситуації, які все-таки вдалося вирішити, і я відчувала його підтримку. До сорока днів чоловік мені часто снився і навіть уві сні турбувався, чи все у нас є. Таким він був і в житті. Я пам’ятаю випадок, коли Віталій мені приснився, запитав, чи все у нас добре, чи є що їсти. А наступного дня його побратими привезли нам пакунки з продуктами. Я стояла і плакала, бо це було ніби від нього».
Щоб батько пишався…
Дружина Віталія згадує, що в останні роки чоловік ніби передчував, що його життя буде коротким. Хотів все встигнути, пожити, набутися з рідними. За рік до війни втілив свою мрію – купив мотоцикл.
«Я радію, що він встиг на ньому поїздити, – говорить Таміла. – Ще пам’ятаю, як перед війною я купила вербові котики. Коли чоловік побачив їх, сказав, що мені не вистачає до котиків дерев’яної вазочки. І вже через день зробив її і подарував мені».
Зараз сім’я намагається жити так, щоб Віталій міг ними пишатися. Його доньки навчаються і знаходять відраду в своїх захопленнях, як колись батько. Аня вже живе окремо. Ілона плете з бісеру, малює, робить різні поробки.
Цього березня родина здійснила ще одну мрію тата – поїхали в Карпати.
«Перед війною Віталій обіцяв донечці, що цього року повезе її в Карпати, - розповідає дружина. - Ми пройшлися тими місцями, де бували разом. Донька набрала тату камінчиків з гір, щоб покласти на його могилу. Щоб він теж відчув частинку Карпат».
*Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
