Фастівчанин Сергій Олексієнко загинув 1 березня 2022 року у місті Васильків, яке в перші тижні війни люто атакував ворог. Його вбив снайпер, коли захисник разом із товаришами мужньо захищали військову частину, в яку намагалася увірватися диверсійно-розвідувальна група. Вдома його не дочекалася сім'я – кохана дружина і дві доньки. А батьки втратили єдиного сина. Посмертно фастівчанина нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Відзнаку вручили родині. Сьогодні ми хочемо згадати, якою людиною був Сергій. Про його життя нам розповіли мама та дружина Героя.
Вирішив стати військовим, як батько
«Він ріс слухняним хлопчиком. Сім років займався карате. Любив футбол, як усі хлопці, та історію. Добре вчився в школі, адже мав гарну пам’ять. Завжди мені допомагав – приготувати, прибрати, накрити стіл, помити посуд – він міг все, не треба було й нагадувати», - згадує мама захисника Ольга Анатоліївна.
Сергій Олексієнко народився 4 жовтня 1987 року у Фастові. Закінчив першу школу. Мав багато товаришів, але обирав дійсно надійних і щирих друзів.
У дитинстві мріяв стати економістом, істориком і навіть священником. Проте підрісши, вирішив піти по батькових стопах і обрав військову спеціальність. Вчився у військовому інституті Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка та отримав фах військового психолога. Після навчання прийшов працювати молодим лейтенантом у військову частину, що розташована у Василькові. Дослужився до звання майора і посади заступника командира батальйону із морально-психологічного забезпечення.
У 2015-2016 роках захищав цілісність і незалежність України в зоні антитерористичної операції.
«Сергій був у Мар’янці. Можливо, ще десь, але розповідав родині мало. Завжди намагався відмежувати найближчих людей від цих подій. Він сам прийняв рішення поїхати в зону АТО. Завжди казав: «А хто, як не я?» Сергій не розумів, як може чужа людина прийти в його дім, і вважав, що має захищати країну», – розповідає мама Героя.
Сергій (в центрі) у Мар'янціФото: З сімейного архіву родини Олексієнків
Ще до початку великої війни оформлював документи, щоб у складі миротворчої місії поїхати в Африку. Проте кандидатів було багато, а відбір жорсткий, тому Сергій залишився на Батьківщині.
Він завжди серйозно і відповідально ставився до роботи, мужньо і віддано виконував завдання, чим і заслужив повагу колег та командирів.
Одне кохання на все життя
Сергій познайомився з коханою Анною ще в юності. На той момент дівчині було 15 років, а йому 20.
«Я зі своєю найкращою подругою гуляла на площі біля пам’ятника Леніну. У ті часи там збиралася вся молодь. Сергій був у компанії друзів. Хлопці підійшли до нас, попросили позичити соняшникового насіння, так і познайомилися», - з посмішкою згадує Анна день, коли вперше побачила майбутнього чоловіка.
Молоді люди почали спілкуватися і через кілька місяців зустрічатися. Коли дівчина вчилася в 11 класі, Сергій до неї посватався. Затоваришували і батьки молодих.
Через три роки після знайомства, у 2009 році, Сергій і Анна одружилися. Вони прожили разом, в коханні та злагоді, 13 років, поки їхнє щасливе життя не зруйнувала війна.
Сергій і АннаФото: З сімейного архіву родини Олексієнків
«Сергій дуже любив готувати. Останні два роки він приїжджав з роботи раніше мене – о 19 годині, а я з Києва – о 21 годині. Встигав за ці дві години приготувати нам їжу на роботу і скласти в контейнери - окремо мої, окремо його. І коли прибувала електричка, він вже стояв на вокзалі, щоб зустріти мене», – ділиться спогадами дружина.
Сергій був гостинним господарем. Квасив капусту, ліпив пельмені, маринував власноруч зібрані гриби. Взагалі любив сам готувати, особливо страви кримськотатарської кухні, зустрічати гостей, і спостерігати, як вони з апетитом їдять .
Чоловік щиро товаришував з тестем, частенько їздив з ним на риболовлю. «Батьки Ані зустріли його як рідного сина, - каже мама захисника. - Сват його всього навчив: і будувати, і ловити рибу».
Татові донечки – Маша і Саша
Анна та Сергій виховували двох доньок: Маші зараз 12 років, а Саші – 5. Чоловік дуже любив їх, як і кохану дружину, і намагався кожен вільний момент проводити з сім’єю.
Сергій з донькамиФото: З сімейного архіву родини Олексієнків
«Пам’ятаю той день, коли народилася старша Маша, - згадує мама Сергія. - Він подзвонив мені о третій ночі і сказав: «Мам, здається, почалося. Ми народжуємо». Ми і свати прибігли до них вночі. У нас була традиція – йти до пологового будинку пішки. До шести ранку попили каву, завели Аню в пологове і пішли до нас. А вранці, після народження доні, син сказав мені: «Я найщасливіший чоловік на землі». Він тільки з’являвся у дверях, діти з нього не злазили».
Фото: З сімейного архіву родини Олексієнків
Донькам розповіли про те, що тато загинув, відразу. Вирішили від них нічого не приховувати. Дівчата були на похороні, щоб востаннє попрощатися з батьком.
«Це було дуже важко, - через сльози говорить дружина Сергія. - Менша знімала з тата сніжинки, бо думала, що йому холодно. Обціловувала його».
Обидві доньки щодня згадують про тата. Менша найважче переносить його смерть. Не сідає снідати, поки щось не покладе до портрета батька, виглядає його у вікні. Хоча й знає, що тато – Герой, і тепер він живе на хмаринках.
Передчуття великої війни і останні дні життя
«Скоріш за все, він розумів, що буде повномасштабне вторгнення, - каже мама Сергія. - Останні місяці він схуднув. Я питала сина, чи він не захворів. Навіть настрій у нього змінився. Але він намагався робити вигляд, що нічого не сталося, і не хотів турбувати сім’ю своїми здогадками».
Останнього разу дружина і доньки бачили Сергія 23 лютого. Того дня в оселі пролунав раптовий дзвінок і чоловіка несподівано викликали на роботу.
Сергій ОлексієнкоФото: З сімейного архіву родини Олексієнків
«Він подзвонив мені о четвертій ранку 24 лютого. Сказав не поспішати, спокійно попити каву. Потім зібрати дітей і спуститися з дев’ятого поверху до батьків, у яких приватний будинок. Я все зрозуміла», - розповідає дружина.
Васильків на початку повномасштабного вторгнення невпинно обстрілювали і атакували. Незважаючи на це, в останні дні життя Сергій мав піднесений настрій. Говорив рідним, що прийшло підкріплення - до військових доєдналися тероборонівці, принесли зброю. Заспокоював сім’ю, казав, що вони вистоять і виженуть ворога.
Подружжя мало звичай говорити по телефону щодня. Який би Сергій не був зайнятий, він обов’язково знаходив час, щоб набрати кохану. Тому Анна занепокоїлася, коли 1 березня ніхто не відповів на її настійливі вранішні дзвінки. А потім чужий голос повідомив жінці страшну новину.
«Я звикла, що ми кожен ранок, вдень і ввечері зідзвонюємося або списуємося, - каже Анна. - Чоловік завжди дзвонив хоч на кілька секунд, щоб сказати, що живий і все добре. Але того ранку, о пів на сьому, я його набирала разів шість, і він не відповів. Я подумала, що він зайнятий. Потім набрала знову через пів години. Відповів незнайомий голос і запитав хто я. Це був лікар з моргу. Мені повідомили, що чоловік загинув».
Це сталося вночі 1 березня. Товариші Сергія розповіли рідним, що біля військової частини висадилася диверсійно-розвідувальна група, у якої були тепловізори. Наші хлопці тоді не мали такого обладнання. Сергій вийшов з іншими військовими на вулицю, щоб захистити військову частину і не дати ворогу проникнути всередину. Там його вбив снайпер. Товариші захисника 40 хвилин не могли забрати його тіло, поки атаку не відбили.
А люди йшли і йшли попрощатися з Героєм...
2 березня Сергія поховали у Фастові, на Інтернаціональному кладовищі. А його сім'ї вручили відзнаку, якою нагородили самовідданого воїна посмертно, - орден «За мужність» ІІІ ступеня.
Сергія Олексієнка посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Відзнаку вручили родині Фото: Фастівська міська рада
«Нам дуже допомогла Фастівська міська рада, за що я їм щиро вдячна, - говорить мама Героя. - Тоді були важкі часи, нічого не працювало. Нам надали машину і супровід. Два батька в той же день поїхали у Васильків забрати тіло Сергія додому. Магазини були закриті, але всі люди, до кого б ми не зверталися, відкривали свої заклади і давали нам все безкоштовно. На похорон прийшло дуже багато людей, хоча у перші тижні війни, мені здавалося, люди боятимуться зайвий раз вийти на вулицю. Але люди йшли і йшли…»
Дружня родина Сергія всіляко підтримує один одного, щоб пережити цю страшну втрату. Кожну суботу сім’я відвідує могилу Героя. Не забуває про його подвиг і рідне місто. У жовтні 2022 року вулицю Ватутіна у Фастові перейменували на вулицю Сергія Олексієнка. Щоб нащадки пам’ятали про цього сильного мужнього чоловіка, який нічого в житті не боявся і віддав найдорожче – своє життя, захищаючи Батьківщину та свій народ.
*Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
