Хоча лінія фронту посунулася далеко від Київщини, жорстока і кривава війна триває. На сході України йдуть важкі бої. Наші воїни ціною свого здоров’я і життя виривають у ворога кожен сантиметр української землі. Живучи в своїх затишних домівках, у відносному комфорті, ми маємо пам’ятати про їхню мужність і жертовність. Про те, як окупанти знищують наші міста і села, залишають мільйони людей без домівок, без всього, що було їм рідне і дороге, без засобів для існування.
Ми хочемо згадати про схід України і показати його вам, завдяки спогадам мешканців Фастівської громади – волонтерів і військових, які там неодноразово побували.
Олег Чернишенко
волонтер,
співзасновник БФ «Мальви»,
керівник ГО «Козацький лицарський клуб»
Олег Чернишенко
Ще до 24 лютого «Козацький лицарський клуб», в якому з дітьми займалися бойовими мистецтвами, в співпраці з військкоматом та владою, почав формувати з батьків своїх вихованців та знайомих чоловіків загони на випадок масштабного вторгнення росії. Коли велика війна розпочалася, всі тренери стали на захист рідної громади та країни, вступили у тероборону і добровольчі формування, або поїхали у військові частини.
Олег Чернишенко вже мав військовий досвід – брав участь в АТО, проте за станом здоров’я не міг продовжити військову службу. Зате його знання і навики знадобилися в перші тижні війни, коли у Боровій формували добровольчі підрозділи та готували селище до захисту від ворога.
Коли в квітні Київщину звільнили і наступу російських військ на Фастівську громаду можна було не боятися, Олег переключився на матеріальне забезпечення воїнів із Фастівської громади, які поїхали на схід, в зону бойових дій. При цьому він залишається членом ДФТГ Мотовилівського куща. Об’єднавшись з іншими волонтерами, створив благодійний фонд «Мальви».
Спочатку їздив на Донеччину, з жовтня - на Харківщину. Був у Кураховому, Костянтинівці, Краматорську, Бахмуті, Нью-Йорку, Слов'янську, на Лиманському напрямку, в Ізюмі і Куп’янську. Возить допомогу військовим на передову. А вони вже, в свою чергу, щось залишають собі, а частину теплих речей, продуктів і ліків роздають місцевому населенню.
- Найбільше вражають люди, які гуртуються, переживають, кожен зі своєї сторони – що цивільні, що військові, роблять все, щоб війна швидше закінчилася, - каже Олег. - Під час поїздок, я намагаюся фіксувати на фото і відео те, що зробили росіяни: зруйновані будинки, розтрощені дерева, величезні вирви у землі. Спочатку мене вразила понівечена Макарівщина, Буча, Новини Ірпінь. Але потім я побачив таке і на Харківщині. У селах, особливо між Ізюмом і Слов’янськом, взагалі немає жодної цілої будівлі. Ще раз впевнюєшся - там, де ступає нога російського «визволителя», не залишається живого місця.
Олег Чернишенко з військовими
Волонтер згадує, як на сході міняються цінності деяких людей, що спочатку підтримували росію.
- Зустріли жінку з Ізюму. Вона - росіянка, а її чоловік – українець. Розповідала, коли зайшли росіяни, то навіть люди, які їх підтримували, побачивши, що вони роблять, поховалися по будинках, жили зі страхом у підвалах. Хоча їхня місцевість не так постраждала, там з людей знущалися менше, тому що поряд був командний пункт окупантів. А коли в Ізюм ввійшли українські війська, вона вибігла на вулицю, впала на коліна і плакала від радості.
Люди, які залишилися у своїх населених пунктах на сході України, живуть у жахливих умовах, згадує Олег Чернишенко. Що вже говорити про солдат, які проявляють справжній героїзм щодня, щогодини, захищаючи українську землю і людей, що тут живуть.
- Піхота виходить в окопи за 70-400 метрів від позицій ворога на дві доби. Хлопці кажуть, навіть не можуть запалити окопну свічку, тому що тепловізор бачить тепло, і тоді по ним відразу прилітає, - розповідає Олег. - Вони в цих окопах у будь-яку погоду. Бійці одягають на себе все, що є. Але як повертаються, не можуть вирвати каремати і спальники з того замерзлого бруду. Залишають їх там. Тому ми постійно намагаємося везти речі тим, хто на передовій, бо у них є постійна потреба.
Незважаючи на це, місцеві жителі, які мають проукраїнську позицію, не падають духом і намагаються ще й поділитися чимось із нашими військовими, щоб полегшити їхню працю і хоча б трохи наблизити перемогу. Олег Чернишенко згадує одну з таких зворушливих історій, яка трапилася під час останньої поїздки:
- За Куп’янськом жінка з хлопчиком із інвалідністю попросила підвезти їх. Ми розговорилися. Я запитував, як вони живуть. Жінка розказала, що вони мешкають у селі під Боровою. В них немає світла і періодично – газу. Вона з сином їхала в Борову, до мами, у якої включили електропостачання. Роботи немає теж, з доходів – лише виплати на дитину з інвалідністю та мамина пенсія. Тому її мама вийшла на роботу – працює в магазині. Я запропонував жінці продуктів чи смаколиків. Але вона від всього відмовилася. Сказала, що їм вистачає, головне - відвезти допомогу хлопцям і щоб скоріше закінчилася війна. А хлопчик, виходячи з машини, вийняв чотири гривні і поклав, бажаючи розплатитися за проїзд. Звісно, ми йому повернули ці гроші разом із шоколадкою.
Олександр Максименко («Калина»)
114 бригада, 208-й окремий батальйон ТРО, 4-а рота,
головний сержант 3-го взводу
Олександр Максименко
Фастівчанин Олександр Максименко у мирному житті мав улюблену роботу – був інструктором «Козацького лицарського клубу» і вчив дітей метати ножі та сокири, відновлюючи популярність цього несправедливо призабутого мистецтва. Коли почалася повномасштабна війна, він, ні хвилини не роздумуючи, вступив у ТРО. У квітні в складі зведеної роти з тероборонівців, які мали військовий досвід та спеціальні навики, Олександр виїхав до Лисичанська і потім – Сєвєродонецька.
- У Лисичанську ми тримали оборону за річкою Сіверський Донець, - згадує він. - Нас обстрілювали зі всього, що у росіян було: з мінометів, «Градів», танків, били авіацією. На сусідні позиції скидали фосфорні бомби. А нас намагалися отруїти газом – підірвали завод з таким розрахунком, що хмара піде на нас. Ми вже почали ховатися, але вітер розвернувся в іншу сторону, і хмару понесло на росіян. А у нас тоді нічого не було з озброєння. Ми пробули у Лисичанську шістдесят діб і вийшли з міста. Потім отримали команду повернутися у Фастів. Тоді українські війська не втримали позиції у Лисичанську, загинуло багато людей. На щастя, наша рота вийшла без жертв.
Наступного разу Олександра направили у село Торське, неподалік Бахмута. Тоді два відділення зібрали по тривозі, і за годину вони вже виїхали з Фастова.
Там внаслідок ворожого обстрілу загинули наші земляки – четверо військових. Два отримали поранення осколками. Після успішного виконання роботи фастівчан повернули додому.
Олександр згадує, що у Лисичанську місцеві часто вороже налаштовані до українських військових. Деякі з них підтримують «днр» і «лнр». Здають українські позиції ворогу. Тому бійці завжди ходять парами, по-іншому може бути небезпечно. А зустрічатися з мешканцями міста доводиться неодноразово, тому що треба добувати воду – набирати її в колодязях чи джерелах. З водою там скрутно – її зовсім мало.
Олександр Максименко
- Люди там ледачі. Не хочуть працювати, - ділиться спогадами Олександр. - Мені запам’ятався чоловік років шістдесятьох, який піднімався з нами на дев’ятий поверх багатоповерхівки (коли треба було облаштувати позицію для снайпера чи спостереження, ми брали з собою місцевих, щоб вони бачили - ми нічого не крадемо). Ми запитали його, чому він не поїде з міста. А він розповів, що його дружина виїхала на західну Україну і влаштувалася там на роботу, а він - не батрак, і працювати не збирається.
У Лисичанську майже немає води, вже не існує такого поняття як гроші. Українські військові, за можливості, роздають місцевим ліки, продукти, міняють на городину чи домашній сир і молоко. Інколи приїжджають волонтери. Всі магазини розкрадені. Там люди хочуть просто вижити – мріють про шматок хліба і пляшку питної води. Тим більше Олександра вразило, коли він бачив там сім’ї з дітьми.
- Там залишилося багато сімей з дітьми, - дивується він. - Ми пропонували їм виїхати з волонтерами. Пояснювали, що їм дадуть житло на мирній території, люди допоможуть облаштуватися. Але вони не хочуть, чекають «рускій мір» і вважають, що Україна їм все винна.
Крім того, що дітям перебувати у Лисичанську небезпечно, а умови для них непідходящі, вони ще й не мають доступу до навчання, журиться Олександр. Але, схоже, що такі питання турбують не всіх батьків. Коли у місцевої жінки, матері двох дітей, він запитав, як її діти навчаються, що роблять ввечері, вона сказала, що вони грають в карти.
Хоча не всі місцеві жителі, яких зустрічав Олександр, підтримують росію. Є й такі, які щиро бажають перемоги Україні.
- Була одна вчителька, років вісімдесяти, це справжня патріотка. Її внук воює в складі ЗСУ. Місцеві здали її росіянам, і в бабусі не раз проводили обшуки. А вона рахувала для наших скільки проїхало танків, скільки російських військових. Така бабуся – вогонь!
Максим Писарєв
військовий з Фастова
Максим Писарєв
З перших днів повномасштабної війни, маючи свідому проукраїнську позицію, фастівчанин Максим Писарєв вирішив захищати Україну. У 2022 році він виконував бойові завдання на Донеччині і Харківщині.
- Не буду розповідати про біль та страждання українського народу. Розповім, як окупант сам себе нищить і як йому допомагають наші люди. Поки був на Донецькому напрямку, там було складніше. Люди неохоче розповідають про ворога і майже зовсім не допомагають виганяти окупанта з нашої землі. А ось коли нас перекинули на харківський напрямок, стало набагато легше, - згадує Максим. - Коли ми звільнили місто Балаклія, я зустрів одного діда, який розповів, як знаходив міни ПФМ-1 «Лепесток» - вона відриває стопу або, якщо наїхати на неї, розриває колесо. Він дуже обережно брав їх і переносив туди, де ходив окупант та їздила ворожа техніка.
Максим Писарєв може розповісти багато історій про дії окупантів, які саботували завдання командування, але найбільше йому запам’яталося декілька.
- Три екіпажі БМП оселилися в будинку місцевих, зламавши двері. Потім вони забрали у людей легкові автомобілі. Завантажили їх різним майном. А коли прийшла команда втікати, ці злочинці підпалили свої БМП і будинок, залишивши боєприпаси всередині. Це все розгорілося і почало вибухати, вони ж дістали телефони і знімали відео, розповідаючи, що їх обстріляли, все знищено, і вони чудом вижили. Потім сіли і спокійно поїхали з награбованим майном. Нам розповів про це дідусь, який живе поряд зі знищеним будинком.
Максим Писарєв
А в одному українському селі, яке окупували звірі з тайги, живе чоловік, який почав міняти в окупантів все, що в нього було, на солярку. Так він наміняв більше 10 тонн пального, а окупант залишив техніку, яку не було чим заправити.
Також один чоловік розповів нам, як окупанти спочатку розібрали свою техніку, а це була ПВО, де всередині містилося багато цінних металів та плат, а потім просто підірвали її.
Інші росіяни - ремонтна бригада, яка своїм тягачем повинна евакуйовувати зламану техніку з передової (а це дуже небезпечна робота), постійно ламали свій тягач та займались мародерством. Цей тягач так і залишився на українській землі, в болоті, із зірваною гусеницею.
Взагалі окупанти сильно пили, тому місцеві крали в них акумулятори та боєприпаси, а потім віддавали нам.
Отець Олег Данилів
настоятель храму Святої Трійці на Завокзаллі
Отець Олег Данилів
Отець Олег їздив на схід до наших військових і раніше, з 2014 року. Страшний 2022-ий рік не став винятком. Парафія збирає і передає для бійців посильну допомогу. У співпраці з іншими волонтерами отець доставляє автомобілі, шини і все необхідне військовим у побуті.
Цього року священнослужитель був у Бахмуті, Мар’їнці, Костянтинівці, Зайцевому, Кураховому, Великій Новосілці та інших населених пунктах. Звісно, ділиться з воїнами і Божим словом.
- Там немає можливості проводити довгих служб, лише короткі молебні, - пояснює отець Олег Данилів. - Намагаюся хоча б окропити хлопців святою водою, благословити. Недавно освячував на передовій бліндажі і неочікувано зустрів чоловіка з Завокзалля. Він впізнав мене. Каже: «О, батюшка з Фастова приїхав».
Буває, у військових є бажання поговорити зі священником, тоді отець Олег вислухає і дасть пораду.
- Один військовий захотів поспілкуватися. Ми говорили в автобусі, на тих пакунках, які я привіз. Він розповідав, як там важко, але всі хлопці вірять - Господь має їх спасти. Розказував, що бере хрест в руку, цілує його і молиться, і вірить, що це його врятує. В основному вони всі переосмислюють на фронті своє життя.
Отця Олега захоплює здатність українських військових з нічого створити собі більш менш прийнятні умови для життя.
- Наші хлопці – це господарі. Куди б вони не зайшли – чи це бетонний вузол, чи якась ферма, чи просто поле, знаходять можливість як з підручного матеріалу облаштувати свій побут.
Отець Олег Данилів привіз допомогу військовим
Йому особливо запам’яталася поїздка наприкінці позаминулого року, коли він зустрівся з командиром із 95-ої бригади 23-річним Вадимом Журавським («Вікінгом»), який загинув 20 травня 2022 року. Священник каже, його вразила й надихнула сміливість цього молодого чоловіка, який народився в незалежній Україні і був готовий захищати її до останнього подиху.
- Ми всі у грудні 2021 року відчували, що щось насувається, це витало в повітрі - росіяни не просто так стягували свою техніку. Я запитав Вікінга, що буде далі, що мені казати парафіянам. Він відповів: «Скажіть, що ми готові, і ми їх не боїмося. Ми на своїй землі».
Отець Олег зізнається, що туди, на передову, немовби тягне, там відчуваєш себе серед однодумців.
- Це люди, які напряму мають справу з ворогом і в той же час мають справу з Богом, бо любов кличе їх захищати свою землю. Мене вражають молоді командири. Це великі патріоти. Вони добре знають історію. Вони щиро люблять Україну. Вони готові робити все, щоб вона була вільна.
***
Із таких спогадів та історій наших військових і волонтерів складається наша боротьба за незалежність. З таких людей - наша перемога. А в перемогу України над армією зла ми віримо безкомпромісно.
