Вдруге тікати від війни. Вдруге рятувати своїх дітей від ракет, які летять на твій будинок. Їхати… просто їхати вперед, туди, де діти зможуть усього лише спати без страху, у спокої. Родина Кошелєвих цього року знову змушена була пережити жахи обстрілів. Як рятувалися – виїжджали під обстрілами з Краматорська, про що мріють та як зараз живуть мама, тато, двоє діток і родинний улюбленець, пес – поділилася з нами Ольга Кошелєва.
2014 рік, захоплення ворожими військами рф частини України. Тоді ж дісталося і Краматорську, де мешкала родина Кошелєвих – мама Оля, тато Андрій, 6-річна Марійка та син Артем, якому виповнився лише 1 рік. Це місто регулярно обстрілювалося російськими ракетами.
«В 2014 році місто було повністю зруйновано. Усі заклади освітньої чи культурної сфери, медицини, через один стояли побиті будинки. Дуже постраждала інфраструктура. Було зруйновано, мабуть, усе. Не було світла і води», - згадує, тамуючи сльози, Ольга. Однак, впевнено розповідає далі. Про те, як мусили виїжджати тоді, 2014-го, до родичів, які мешкали в Ізюмі. Недалеко, але там було тоді безпечно. Та й до родичів легше поїхати, ніж невідомо куди податися – де немає жодної знайомої чи рідної душі.
Як й інші мешканці Краматорська, родина Кошелєвих через пів року повернулася до рідного міста.
Місто-привид Краматорськ. Але люди після 2014 року все відбудували
Боляче було бачити усе те рідне, що так нещадно знищив ворог. Але люди розуміли – треба відбудовувати зруйноване. Почалася клопітка щоденна робота – за 8 років місто знову ожило, стало гарним. Невтомні українці все відбудували. Більше того, зробили усе ще краще, ніж було.
«Краматорськ – дуже живе місто, адже у нас багато вищих навчальних закладів», - ділиться спогадами Ольга. Відповідно, там було дуже багато молоді, активностей, радості та безтурботності. Усім цим студенти щиро ділилися з мешканцями, наповнюючи серця краматорців легкістю та щастям.
«Після повернення ми також розпочали ремонт в нашій квартирі. Тоді було зруйновано дах, а ми проживаємо на останньому, п’ятому поверсі, в квартирі не залишилося техніки, все було розбито. Ми все відновили. Та були впевнені, що це вперше і востаннє нас спіткала така нелегка доля». Але, на жаль, сталося не так, як очікували…
«Я ніколи не могла подумати, що це може повторитися вдруге. Що знову таке може бути», - щиро зізнається Ольга. Та додає, що вдруге тікати від армії рф було значно важче. Адже в лютому війна прийшла вже до всієї країни.
Не було розуміння, куди бігти та де ховатися. Родина ухвалила перше рішення – перечекати вдома весь той жах. Кожного разу спускатися в сховище з п'ятого поверху було досить складно. У квартирі між кімнатами облаштували укриття – невеличку комору. Там ховали дітей, щоб Марія і Артем менше чули вибухи.
Вдома, в імпровізованому укритті
Останньою крапкою у роздумах - їхати чи залишатися, стала трагедія на краматорському вокзалі. Там загинули знайомі люди. Там тиждень не могли змити кров загиблих. Там усюди були дитячі іграшки, як страшне нагадування про смерті невинних дітей. Залізничники тоді прорвалися, і то були перші потяги, які мали евакуйовувати людей з Краматорська та найближчих сіл і містечок. Евакуація звичайних українців, які просто хотіли жити. І росія це знала…
Родина Кошелєвих: мама Ольга, тато Андрій, донька Марія та син Артем
«Після побаченого стало справді страшно. Це був саме той поштовх, що час брати дітей і їхати»
«Їхати не було куди. Перед нами простягався увесь світ, але ми знали, що маємо залишитися в Україні. Попрямували до Фастова, де вже оселилися наші знайомі з Краматорська. Вони нам порадили їхати до них». Так родина Кошелєвих прийняла рішення їхати саме до Фастова. Прибули в місто наприкінці березня.
«Коли ми сюди їхали, я дітям казала, що з’їздимо на короткий час туди, де тихо і спокійно. І ось ми гуляємо центром Фастова і тут приліт. Діти дуже злякалися», - згадує Ольга. Але тоді вирішили перечекати, не їхати далі.
Прибула родина Кошелєвих до Фастова своїм авто, взяли з собою мінімум – все, що влізло. Та й не набирали багато, бо виїжджали під обстрілами, фактично – тікали з Краматорська, тікали від снарядів, які нещадно гатили по місту. Спочатку оселилися у знайомих. Пізніше винайняли квартиру, де зараз і мешкають.
Ольга згадує, що спочатку було дуже важко, адже не було найнеобхіднішого. Навіть подушок, на яких спати. Родині порадили звернутися до греко-католицької громади Фастова. І вже у співпраці з Карітасом сім’я отримала все необхідне. Спочатку їх забезпечили продуктами харчування, гігієнічними наборами, дітям дали одяг. І відразу ж почали працювати з членами родини в напрямку соціально-психологічної допомоги.
«Дякую дуже Карітасу, дівчатам з центру «Долоні», отцю Віталію. Вони з самого початку взяли нас під своє крило. Все літо фахівці Центру займалися з дітками, проводили майстер-класи, організовували екскурсії. Старша донька з’їздила в Карпати, відпочила у літньому таборі. У Центрі робили все для того, щоб діти забули жах війни», - каже Ольга.
Зараз родина мешкає в орендованій квартирі, за житло платить. Чоловік відразу влаштувався на роботу водієм. Фастів сім’ї Кошелєвих подобається. Ольга розповіла, чому саме.
«Фастів маленький, але дуже зручний. Тут все поруч, все в пішій доступності. І ЦНАП, і усі організації, які треба, і магазинчики. Це маленьке затишне місто. Але головна його окраса – люди. Кого б ми тут не зустрічали, нам усі намагалися допомогти, і морально, і матеріально – як тільки могли. Через це ми жодної хвилини не відчули себе тут чужими чи непотрібними».
На перший погляд може здатися, що родина Кошелєвих знайшла тут тиху гавань та здобула такий омріяний спокій. Син має багато друзів і вже вивчив Фастів так, що орієнтується у ньому, немов тут народився. Діти вчаться онлайн у своїх школах, і їм комфортно. Але завжди є АЛЕ.
Як би не було добре, але хочеться додому
«Як би нам тут не було добре, але додому хочеться. Тим паче, що у нас там батьки залишилися, вони відмовилися виїжджати, у мене там моя старенька бабуся. Я дуже хочу додому», - зізнається Ольга.
Батьки Ольги залишилися в Краматорську. Вони живуть там на межі виживання, адже у місті немає води, світла, тепла. Місто повернулося до стану, у якому було 8 років тому, після першої спроби стерти його з лиця землі рашистами. Зараз у Краматорську не працює практично нічого, лише невеличкі магазини та ринок. Нема лікарень, аптек, розбите пологове відділення та перинатальний центр.
Стан міста жахливий. Якщо треба щось купити з ліків, необхідно їхати в сусідні міста. Автобусне сполучення є, але транспорт ходить дуже рідко, і лише коли повністю заповниться людьми.
«З батьками є зв'язок, не завжди, але є. Коли нема світла і коли в Краматорську обстріли – зв’язку нема взагалі. Буває так, що по три дні батьки сидять в підвалі. Там дуже часто обстріли, вони і не закінчувалися. Тривають з певною періодичністю досі», - розповідає Ольга.
І відразу згадує про свою домівку, яка розташована в центрі міста. Де жити зараз дуже небезпечно. В центрі Краматорська зараз майже ніхто не мешкає, люди є в старому районі міста, там і проживають батьки Ольги.
«Квартира поки у нас ціла, пошкоджені лише вікна. Це не так страшно як у знайомих чи в брата, у яких квартири повністю розбомблені. Багатьом нема куди вертатися. Ми ж маємо надію жити у власній квартирі в рідному Краматорську». І тут же Ольга згадує, як їй 2014 року довелося з маленькою тоді ще донечкою Марійкою тікати від обстрілів.
«В 2014 році ми потрапили з дочкою під обстріли, коли я Марію забирала з садочка. Ти чуєш звук, але не знаєш, де летить. І тобі здається, що летить прямо над головою. Це дуже страшно, дуже. Ми біжимо з 6-річною дитиною, а ховатися нема куди, всі підвали зачинені. І я кажу маленькій дівчинці, дитині: «Ти знаєш, де наша квартира. Якщо зі мною щось станеться, біжи додому».
Хоча в Краматорську зараз немає ні нормального життя, ні дитячого сміху, ні прогулянок, це місто – українське. Українці його відбудують, і воно знову стане ще кращим, ніж було…
… А поки родина Кошелєвих мешкає у Фастові. Чоловік працює, діти навчаються, відвідують центр «Долоні», долучаються до різних соціальних активностей, які є у громаді. А ще – мріють якнайшвидше повернутися до рідного мирного Краматорська. І вони точно туди повернуться, адже щирі найзаповітніші дитячі бажання завжди збуваються. І гарантом здійснення цієї прекрасної мрії є наші славні героїчні Збройні сили України.
*Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
