Макарів у битві за Київ став стратегічно важливим населеним пунктом, адже саме тут росіяни намагалися перерізати Житомирську трасу, яка з'єднує Київ із заходом країни. Ворог сконцентрував біля Макарова велике угруповання, окупував довколишні села й обстрілював його. Мешканці згуртувалися, щоб обороняти рідну землю. В перші тижні сили були нерівними - проти російських танків, "Градів" та авіації макарівці мали лише автомати й коктейлі Молотова.
Мешканка Макарова, 49-річна медсестра Наталія Дробязко під обстрілами надавала медичну допомогу та рятувала життя землякам. Про джгути з автомобільних шин, бинти з простирадл та героїзм земляків жінка розповіла журналістам ФастівNews.City.
Наталя Дробязко з перших днів допомагала рятувати життя захисників у Макарові
Замість виставки фіалок – військкомат
"24 лютого я була вдома, ми збиралися з кумою на виставку фіалок. Але вона мені зателефонувала і сказала, що в Бучі дуже сильно прилітає, почалася велика війна. У мене був ступор і нерозуміння взагалі, що відбувається. Було страшно від того, що я не знала куди себе подіти і чим можу бути корисною. Наступного дня я пішла у військкомат, бо зрозуміла, що просто сидіти і чекати незрозуміло чого та дивитися новини і читати страшні переписки я просто не можу. Писали люди з Бучі, де просили допомоги ті, що лишилися в погребах з маленькими дітьми. Я відчувала себе безпорадною, бо не могла нічим зарадити.
Я дочекалася ранку 25 лютого, взяла військовий квиток (я - медик) і прийшла у військкомат. Працівники там збирали документи, я допомогла дівчатам зашивати мішки і збирати папки. Вони евакуйовувалися і порадили звернутися в Тероборону. Місцева ТРО базувалася у нас в сільській раді. Коли я підійшла, то побачила велику кількість хлопців різного віку – всі були готові взяти до рук зброю і захищати свій Макарів.
Не було ні перев’язувального матеріалу, ні кровоспинних
Від 25 лютого я почала допомагати в гуманітарному штабі Тероборони, який розташувався у селищній бібліотеці. Оксана Герасименко керувала всіма нашими діями. Ми надавали меддопомогу першим пораненим військовослужбовцям.
Перше, що мене вразило, це відсутність медичних препаратів, перев’язувального матеріалу, антисептиків, знеболювального чи кровоспинних. Крім нас з Наталкою Ковальською з медичною освітою не було нікого, інші медики були задіяні в інших процесах. Першими нам на допомогу прийшли ветеринари – вони надали антисептичні засоби. І ми вже могли формувати хоч якісь аптечки для наших тероборонівців: ми клали їм саморобний бинт, йод або зеленку, знеболювальне. Макарівці за першим покликом поприносили нам ліки з домашніх аптечок, шкільні рюкзаки, і ми у них усе пакували. Пакували дуже швидко, адже отримали тривожні новини, що на околицях Макарова з’явилася ворожа техніка.
Росіяни артилерією та ракетами обстрілювали Макарів
Згодом ми отримали дозвіл на отримання медикаментів у державній аптеці. Це дало можливість надавати допомогу і військовим, і цивільним. Багато людей приходили за заспокійливим - це була найвагоміша потреба, бо ніхто і ніколи не може бути готовий до війни. Чимало мешканців приходили за дитячим харчуванням, ліками, памперсами, адже аптеки вже в той час не працювали.
Все що ми потребували - ми викладали в групах соцмереж і люди масово відгукувалися. Я звичайно вже не пам’ятаю, який це був день, але коли я вийшла на сходи бібліотеки - мене вразила кількість людей, які щось робили. Хтось колотив коктейлі Молотова, інша група різала скати, бо нам були необхідні джгути. Макарівці почали нести простирадла, які ми разом з Наталкою Ковальською різали на бинти. Згодом селищна рада привезла величезні пакунки готових нарізаних бинтів. Я такої згуртованості, такою самовідданості не бачила ніколи. Дуже шкодую, що в ті моменти ні в кого не виникло думки це все фотографувати, щоб задокументувати для історії.
На початок війни я працювала у великій приватній клініці медсестрою. А до цього 15 років була працівником у сфері торгівлі. Не думала, що доведеться стільки згадувати фармакології. Ми з Наталею Ковальскою були і за медсестер, і за фельдшерів, і за лікарів.
Найстрашнішим було дивитися людям в очі - вони чекали від тебе якоїсь інформації. А ти не міг їх заспокоїти, бо сам не знав, що буде завтра. Я намагалася донести, що потрібно просто виїжджати, щоб зберегти своє життя. Люди масово почали виїжджати тільки після авіаудару. Евакуацію здійснювали кожного дня з Будинку культури, з району автопарку.
Після удару по хлібзаводу загинуло 13 наших захисників
7 березня був авіаудар по хлібзаводу в Макарові. Це сталося під ранок. Він не працював ще до війни, тому там знаходилися наші військові. Потрапляння у приміщення було прицільним, таке враження, що хтось скорегував. Загинуло 13 осіб… Те, що ми там побачили, це словам не описати… Згарище, місцями пожежа палає, житлові будинки поряд палають, багато військових, на землі загиблі. Легко поранені ходять по території, в епіцентрі працюють військові і наші хлопці. Коли почали розкопувати руїни, знайшли живими лише 5 чоловік.
Наталка Дробязко «Теща», Юра «Дід» і Наталя «Світлячок»
Ви запитуєте, чи була спроба виїжджати… У мене такої думки навіть не виникало. Особливо після авіаудару я впевнилася у тому, що вкрай потрібна тут. Бо якщо б ми виїхали – хто б лікував наших людей?
Моя родина: це моя мама і донька, яка на початку лютого виїхала на роботу у Литву. Поряд з маминим будинком було влучання - вилетіли вікна, посікло стіни. У неї була супутникова антена, то до мами приходили люди дивитися новини, вона допомагала роздавати ліки і продукти по вул.. Заводскій.
В мій будинок теж було влучання (я мешкаю в 3-поверховому будинку). Вигорів стояк, сусіди власними силами та за допомогою ТРО не дали, щоб згоріли квартири поруч. Зараз лагодять дах. Маму мою вдалося вмовити виїхати 28 березня.
Окрім медичної допомоги, одним із наших завдань було виявити скільки ще цивільних лишилося у Макарові. У нас були великі групи, які ходили і робили переписи населення. На той момент багато людей вже виїхали і вони шукали своїх родичів, давали нам конкретні адреси і ми ходили і перевіряли чи знаходяться там люди.
«Щоб не збожеволіти, я вела щоденник»
Я пишаюся всіма нашими людьми, які стали пліч-о-пліч і робили все для того, щоб не дати ворогу захопити Макарів. Один дуже страшний для мене був момент, коли я потрапила в бомбосховище Сашка Соломенка. Там було дуже багато дітей до року, це мене приголомшило. Бо при мені було всього дві пачки памперсів і дві коробки дитячого харчування. Я почувалася розгубленою, адже не розуміла як можна поділити це на таку кількість діток. Я не знала, чи зможу туди знов прийти, бо по мосту вже було декілька влучань і ніхто не знав, що буде далі. На щастя, згодом всі вони виїхали і залишились живими.
Макарівчани віддавали життя, захищаючи рідне селище
Хочу розповісти про героїчну людину – Миколу Попова. Він міг би виїхати в перші хвилі евакуації. У нього цукровий діабет, він інсулінозалежний, проте цей мужній чоловік навіть після контузії знаходився на території Макарівської громади до останнього. Ми так і не змогли знайти інсулін для Миколи. Але добре, що згодом знайшли декілька шприців. Він забезпечував нам тепло, вручну качав газ на підстанції. Двічі на день він туди їздив своїм мопедом, це було дуже небезпечно. Бо підстанція знаходилася між блок-постами наших і орків. Я схиляю перед ним голову і дякую за те тепло, яке було у нас завдяки йому.
Особливо хочу сказати за тих, хто ніколи нічого вже не зможе розказати про ті страшні дні та тижні початку війни... 22 березня загинули троє наших хлопчиків – Володимир Польшін, Віталій Петровський і Руслан Романов. Наше нове укриття під поштою дістали «Гради». І наші хлопці загинули миттєво… Ми їх збирали по частинах. Розум досі цього не сприймає. Тут ти з ними вечеряв, зранку бачився, мить – і немає нікого серед живих.
Хочу окремо виділити людей, які були поряд зі мною протягом всього цього часу: це Танюша і Сергій Арсієнки, Сашко Трачук, Юрій Герасименко, Лариса Піванова, Люда Демешко, Люба Ігнатюк, Люба Машовець, Ярослав Семенченко, Тарас Очеретюк, Вова Звіробій, Олег Безсмертний.
Вони забезпечували медичний фронт у Макарові
Коли щодня росіяни обстрілюють твоє селище, коли гинуть твої земляки, коли не вистачає продуктів, ліків, немає хлібу – щоб не збожеволіти, я вела щоденник. Маю десятки історій, про які боляче згадувати - як працювала птахофабрика, як під обстрілами нам привозили хліб з Фастова. Я не знаю імені водія, та всі ми знаємо, що він – Герой, бо навіть після того, як його авто потрапило під обстріл, він привіз хліб для людей в Макарові, які не бачили свіжого хлібу кілька тижнів.
Мене дратує питання чому я не виїхала з перших тижнів війни. Просто я ніколи не усвідомлювала, як сильно я люблю свій дім! Я люблю людей, які живуть поряд. Я можу знайти свою рідну стежку з закритими очима. Я ніколи не розуміла, які ми були щасливі, яка ми сильна і незламна Нація, доки в наш дім не прийшла війна. Я стала націоналісткою і бандерівкою та щиро пишаюся цим".
*Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
