У Києві є таке секретне подвір’я, що й не кожен киянин знає про його існування. За Музеєм Ханенків, навпроти парку імені Шевченка й неподалік метро Льва Толстого розмістилася кав’ярня та бар «Сквот 17б» (така назва у нього через адресу - Терещенківська, 17б). Саме у цьому дворі відбулася презентація книги Наталії Довгопол. На вулиці біля кав’ярні справді незвично.
Лунає кубинська музика, збоку біля сцени шкіряні стільці, на землі знак автобусної зупинки, який служать за столик для відвідувачів, а посередині імпровізована сцена, де за спиною ведучої й письменниці фото кубинської тематики. На подію зібралась літературна молодь, котрій цікаво було послухати про новинку сучасної української літератури.
Презентація книги Наталії Довгопол
Ще й вигадливо організатори запрошували на кубинський вечір, який відбувся 23 липня:
«У атмосфері гарячої Куби, із коктейлями в руках і ритмами самби - і водночас, у дворику на Льва Толстого, де проходять події повісті «Куба-якої-не-було»... Говоритимемо про Карибську кризу і світ на межі Третьої світової, про старий Київ, бабусине село й бабусине місто, про танці з Раулем Кастро й споєних ромом барвистих папуг».
«Магія цієї книжки в тому, що я вигадала цей дворик у своїй книзі. А потім уже в реальному часі прийшла і сказала в барі, що хочу прийти і провести у вас презентацію. Бо коли туди потрапила, зрозуміла, що там атмосфера Куби», - зізналась письменниця в розмові зі мною.
Презентована книга вийшла у столичному видавництві «Темпора».
А почалось все із оповідання, надісланого на конкурс однойменного видавництва.
«Історія цієї книги – це також історія одного конкурсу. «Темпора» спеціалізується на історичній літературі. І в тому числі вони видають багато психологічних, жіночих романів, детективів. Був конкурс про минуле, де я посіла друге місце. Це було дуже смішно: в один і той самий день мені прийшов лист із конкурсу про минуле, а потім з «Коронації слова». У цей день я просто ридала», - розповіла письменниця.
Книга «Куба-якої-не-було» – родинна історія про людей-тіней. Так-так, у СРСР всіляко замовчувалася інформація про розміщення ядерних ракет на Кубі у жовтні 1962-ого року. Уряд Куби звернувся до радянського вождя Микити Сергійовича, щоб той допоміг їм у протистоянні з США. Штати тоді намагались скинути Фіделя Кастро.
На щастя, ядерна війна не розв’язалася, бо М. Хрущов та Дж. Кеннеді змогли домовитись між собою. Історики вважають, що Карибська криза – найвищий пік холодної війни між двома наддержавами. У кубинській історіографії ця криза називається «жовтневою» (ісп. Crisis de Octubre), у США її називають «Кубинська ракетна криза» (англ. Cuban missile crisis).
У Радянському Союзі такої кризи «не було», цю сторінку нагло вирвали з радянського історичного літопису. Та в житті простих радянських людей вона залишилась. Спогади про п’янкий напій ром, запальні танці посеред вулиць і кав’ярень, екзотичних комах і рослин, надзвичайну спеку та іспанську мову - хто таке забуде?
16 тисяч українців побувало на Кубі, а загалом – 42 тисячі «совєцьких» людей стали учасникам таємної операції СРСР.
Письменниця вирішила заповнити таку вагому білу пляму в історичній пам’яті українців. Тим паче її рідна бабуся – це безпосередній свідок тих подій.
«Я не єдина, хто піднімала цю тему. Все ж таки були книжки, але мемуари. Вони залишились у дуже невеликій спільноті, не стали широковідомими. Власне, щоб написати цю книжку я піднімала багато мемуарів, спогадів. Паралельно з історичними документами, цифрами, засекреченими даними, які нарешті розсекретили. Тому це був такий мікс матеріалів, намагалась поменше вигадувати, більше брати справжніх фактів».
Книга вийшла у столичному видавництві «Темпора»
Авторка в кінці видання дякує багатьом людям. Батькам, медику 965-ого польового шпиталю Дубінській Ельвірі Іванівні, іншій своїй бабусі Софії Микал за позичені історії з життя. Нельсону Карраско - за консультації щодо Куби пореволюційних часів. Ользі Скляренко – за уроки іспанської мови й переклади епіграфів.
Особливо вдячна авторка Прищепі Миколі Михайловичу, голові Спілки ветеранів Куби.
«Я подарувала йому книгу, бо він знав мою бабусю. Проживав це все. Після розмови з ним я зрозуміла, що ні, таки не збрехала. Я таки написала правду і те, що йому резонує, те зрезонувало й мені. Також це нащадки людей, які побували на Кубі. Їх подяки дуже важливі. Вони кажуть мені дякую, що я розповідаю цю історію. І виявляється, що не лише я одна виросла на ній».
За жанром книга Наталії Довгопол – повість про маленьку людину на арені чужої битви. У центрі сюжету медсестра Тамара (бабуся письменниці) з Головного військово-клінічного госпіталю в Києві. Скромна, працьовита, проста медсестра влітку 1962-ого року у складі радянського контингенту вирушає на роботу в «одну з соціалістичних країн». Навіть капітан корабля не знає фінального пункту призначення, аж доки судно не скеровують у таємничо-тропічну й безсумнівно дружню Кубу.
Однак таке позитивне уявлення виявляється оманливим, екзотичність – непривітною, а атмосфера переможної революції – не такою вже й радісною. Саме за таких обставин жінці доводиться шукати й утверджувати себе. А згодом – ще й боротися за пам’ять: свою і про себе.
Історія простої «совєцької» жінки на Кубі має два плани: радянський і постнезалежний. Вся динаміка подій і перипетій відбувається під час Карибської кризи, а після неї, вже в сучасності життя героїні доволі спокійне та мінливе. У цій історії чітко змальовані історичні деталі, переданий дух самої Куби тих часів. Головна любовна лінія між Тамарою і Альбертом має присмак незакінченості, незавершеності. Авторка цією повістю стала художньою першовідкривачкою кубинської тематики в сучасній українській літературі.
Хоч сама авторка й не була на Кубі, але Наталія Довгопол проживає у екзотичній країні - Греції.
Наталія Довгопол зараз живе у Греції
«Після переїзду в Грецію я відчувала, що мені потрібно тут щось робити. В Україні залишила театр, моє власне дітище, була його співзасновницею. Залишила роботу в громадському секторі і тут потрібно було починати все з нуля. Подумала, що вмію робити найкраще – це писати. І після цієї внутрішньої резолюції, моніторингу всіх можливостей на той час, це був 2018-й рік, після цього перемогла на «Коронації слова». Отримала тоді другу премію за роман «Шпигунки з притулку «Артеміда» і так і понеслася», - резюмувала авторка Наталія Довгопол.
Наостанок декілька відгуків письменниць про книгу «Куба-якої-не-було»:
Це маленька повість про маленьку людину, яка лишає по собі великий емоційний вихор. Тут усе відразу. І жаль до людей, які все життя прожили у великому концтаборі, не усвідомивши до кінця ні масштабу, ні наслідків злочину, скоєного проти них. І одночасно - надія та світле почуття.
Тамара Горіха Зерня, письменниця
Це захопливе та атмосферне читання, яке занурює в себе, примушує співпереживати й непокоїтися, боятись за своє життя та майбутнє цілої планети, страждати від спеки…і чути далеку кубинську музику.
Ярослава Литвин, письменниця
