У дитинстві, класі у восьмому, вчителька повезла нас, школярів, у Мотовилівку на зустріч зі справжньою поетесою, яка зараз видала вже 13 книг. Я майже не пам’ятаю саму Світлану Жук тоді, але вірші, що вона нам читала, її тонке сприйняття світу, вразили мене надовго. Кожному з нас авторка подарувала свою збірку – невелику біленьку книжечку, на обкладинці якої зображена жінка-українка з квітами.
Через багато років я змогла поспілкуватися з цією авторкою, залюбленою у поетичне слово і красу рідного краю, ще раз. Ця зустріч стала можливою завдяки Володимиру Куценку, заступнику голови Фастівської районної ради, другу і палкому шанувальнику творчості Світлани Жук.
Тепер і наші читачі зможуть дізнатися про неї більше. Світлана Жук розповіла, чому давно не пише російською мовою, про довгий шлях до першої збірки та омріяну роботу у літературному музеї.
- Світлано Михайлівно, коли ви почали писати вірші?
- Я почала писати ще в школі. Трохи писала в інституті. Пам’ятаю, мій вірш читали на перший день навчання на четвертому курсі. Він називався «Наш студенческий город» і був про Кременець. Мені дуже подобалося у цьому місті. Там красива природа. Ми з однокурсницями ходили на екскурсії.
Я тоді писала російською мовою. Допоки зустріла одного письменника, який сказав мені: «Чому ви пишете російською мовою? Вас яка мама народила?» Я задумалася над цими словами. Пізніше почала писати українською.
- Де ви працювали?
- Після інституту я працювала вчителькою хімії і біології у школі в Дідівщині. Потім перейшла у школу у Великій Мотовилівці, тому що Дідівщина була далеченько, а я жила у Мотовилівці і вже вийшла заміж. Після цього викладала у Боровій. У мене там було мало годин, а я сама виховувала двох дітей, і грошей не вистачало. Мені порадили школу при санаторії у Боярці, де шукали вчительку біології. Їздила туди з Мотовилівки. Працювала з маленькими дітьми-дошкільнятами, як вихователька, викладала старшим біологію, залишалася з ними після занять. Намагалася заробити грошей. Але всі вони пропали, я їх поклала на книжку. Потім нашу школу і санаторій розформували. Я влаштувалася у музей літератури в Києві. Я мріяла про це у дитячі роки – що як закінчу школу, піду працювати в музей. Мене взяли для роботи у залах – спостерігати, щоб відвідувачі нічого не чіпали. Інколи я продавала квитки. Там я знову почала писати вірші. Адже у осередку літератури не можна не писати. Дітям проводили екскурсії, і я їх залюбки слухала. На свята писала вірші, присвячені різним подіям, у тому числі присвячувала їх екскурсоводам. І вони зрозуміли, що я можу більше. Запросили мене працювати в адміністрації музею, я робила описи літературних зустрічей.
- Вам подобалося працювати в школах з дітьми?
- Подобалося, особливо, у Боярці. Меншим дітям я на ходу вигадувала казки. У старших викладала біологію, потім робила з ними уроки. Розказувала їм про книжки, які читала. Вони уважно слухали, їм було цікаво.
- Що вас надихало на творчість?
- Те, що навколо мене. Я дуже люблю природу і писала про неї. Перша моя збірка називається «Мамині квіти» і присвячена моїй мамі. Я почала багато писати, коли вона померла. У нас росли мальви. Досі пам’ятаю, як мама сидить у дворі і дивиться на квіти. Вона казала, що всі вони – навіть на одному кущі - для неї різні, не схожі одна на одну. Друга моя збірка теж про природу, називається «Земля берегинь». Потім я писала і про звичайних людей, і про поетів, присвячувала вірші рідній мові, трагічній історії нашої країни, Небесній Сотні і воїнам – нашим захисникам.
- Які проблеми в Україні вас хвилюють? Які з них ви відобразили у віршах?
- Все, що відбувається в країні, є у моїх книжках. І події на Майдані, і війна. Все це мене хвилює, бо це наше життя, наше горе, наші труднощі.
- Ви зустрічали відомих поетів чи письменників?
- У інституті я була у студентській редколегії, ми видавали газету. Мене одну з інституту послали на зустріч з поетами Павлом Тичиною і Миколою Нагнибідою у Тернополі. Я взяла подругу Аллу. Потім я бачила Максима Рильського. Він приїжджав в інститут на зустріч з директором, а ми з дівчатами йшли в їдальню і привіталися з ним. Пізніше, у літературному музеї в Києві, була на зустрічі з Ліною Костенко. Я зустрічала там і Богдана Ступку, і Дмитра Павличка, і Сергія Іванова (відомий за роллю «Кузнєчика» у фільмі «В бій ідуть лише «старі» - ред.), інших відомих артистів і поетів.
- Які книги читаєте?
- Я завжди дуже багато читала. Читаю і зараз, хоча вже погано бачу. Раніше брала книги у бібліотеках. Любила читати різних авторів: Тургенєва, Гончарова, Малишка, всіх зараз і не згадаю. Моя улюблена поетеса - Ліна Костенко. Зараз я читаю ті книги, що у мене є. Перечитую старі. Інколи мені привозять нові.
- Ви задоволені своєю пенсією?
- Задоволена. Хоча її ніколи не буде вистачати. Я отримую 3000-3400 гривень. Тисяча йде на комунальні послуги. Інше залишається. Але син допомагає.
- Де живуть ваші діти? Часто приїжджають?
- У мене два сина. Ігор живе в Києві, працює на тютюновій фабриці за містом. Толя теж живе у Києві і працює столяром. Вони приїжджають до мене на великі свята, обов’язково на Різдво. Тоді вся родина збирається у мене - два сина, дві невістки, племінниця з чоловіком, її дочка і інші родичі.
- Ваша творчість колись приносила вам прибуток?
- Ніколи. Хоча спочатку я давала свої книги знайомим, вони продавали їх на базарі. Небагато купили, мене тоді ніхто не знав. Зараз я не збираюся їх продавати. Я зажди дарую свої збірки, наприклад, у шкільні бібліотеки. Мені це приносить задоволення.
Довідка. Світлана Жук народилася 8 липня 1938 року у селі Велика Офірна на Фастівщині. Вчилася в педагогічному інституті у місті Кременець Тернопільської області на біологічному факультеті. Працювала вчителькою хімії і біології у школах Фастівщини і у Боярці. Потім – у літературному музеї у Києві. Почала видавати свої книги у 2001 році. Зараз має 13 збірок.
