До Всесвітнього дня поезії, що відзначають щорічно 21 березня за ініціативи ЮНЕСКО, журналісти ФастівNews.City поспілкувалися з Валентиною Інклюд про творчий шлях і джерела натхнення, культурні проєкти громади і стан розвитку поезії в Україні, її роль в російсько-українській війні.
В її віршах – любов до рідної землі, відлуння подій, що відбуваються в країні, тривога за майбутнє українського народу і водноча́с віра в перемогу добра, глибока вдячність воїнам, які захищають волю й незалежність нашої держави. Вони про щастя і смуток, про сенс життя і людську сутність і, звісно ж, про красу навколо, яку так по-особливому бачить її творча душа. Безумовно, лірика відомої фастівської поетеси Валентини Інклюд надзвичайно різноманітна, у ній кожен знайде близькі теми і суголосні серцю рядки, котрі захочеться перечитувати знову і знову.
Нагадаємо, у доробку Валентини є дві власні поетичні збірки – «Скарбничка душі» (2008 р.) та «Крізь часу плин» (2019 р.). Знають її читачі і за публікаціями у періодиці та низці колективних видань, зокрема у збірці «Палієва осінь» (2018 р.), альманасі «Усі мої думки тобі» (2020 р.), збірці «Палієва осінь. У теплому колі друзів» (2020 р.), двотомній антології «У пошуку альтернативи. Поезія сучасної України» (2020 р.). Вона є співавторкою і співупорядницею збірки «Палієва осінь. На вістрі слова» (2024 р.), співавторкою і літредакторкою збірки «Україно, ти моя молитва» (2026 р.).
«Ти вже знаєш, що ліс першим проліском дивиться в світ, І річок береги кошенята обсіли вербові, І пронизує душу не зірваний розпачем дріт, А струна, на якій ще звучати сонатам любові», – пише Валентина присвяту весні. Однак пригадує, що перші рядочки в її житті були зимовими. Авторка називає ті дитячі спроби «римуваннями», адже в чотирирічному віці ще не йдеться про поезію як усвідомлену творчість: «Ой нападав сніжок На дитячий садок, На кущі і на ялинки, І на лавині машинки».
«Запам’яталося, – розповідає Валентина, – що це була зимова прогулянка з мамою. Невеличке містечко поблизу Фастова. Вихідний день. Парк на території одного з дитячих садочків, де простір з мініатюрними лавами, щоб дітки могли сидіти, був обіграний у формі різноманітних автівок – тому й “лавині машинки”». У шкільні роки той перший кумедний віршик був змінений, доповнений і згодом увійшов до дебютної збірки авторки. Саме зі школою пов’язує вона і початки своєї змістовної лірики, перехід від римування до творення.
Поезія невипадково з’явилася та досить міцно закріпилась в житті дівчини. Валентина зізнається, що то радше доля, ніж усвідомлений вибір чи стратегічне життєве рішення:
«Я виростала на українській поезії, українській пісні. Красиві ліричні пісні співалися в родині щовечора замість колискових. У спів була закохана моя бабуся, вона сама писала вірші і вигадувала казки, вона ж прищепила мені звичку працювати з текстом, не лінуватися записувати поетичні рядки, не зупинятися на типових, шаблонних порівняннях, а підбирати нові, оригінальні, дала перші знання про ритмічну структуру вірша. З мамою ми часто грали в таку гру: вибирали навмання кілька слів, іноді геть не пов’язаних між собою, і кожна намагалася написати з цими словами коротенький віршик, потім зачитували, що в кого вийшло. Тому віршоване слово для мене з дитинства було природнім, воно не сприймалося як якийсь особливий талант чи життєвий шлях, не було розуміння, що можна жити і не писати. Певно, лише в студентські роки з’явилося усвідомлення, що поезія – це щось визначальне, сенсоутворююче для моєї особистості і майбуття. Боже благословення, дар, за який маю бути вдячною, а отже – розвивати».
Пані Валентина розповідає, що улюбленою темою для віршів є природа, красу якої вважає цілющою і життєдайною для людської душі. Також, за відповідного настрою, любить торкатися психологічних і філософських тем, не обходиться, звісно, і без поетичної оди коханню. Однак значно частіше, наголошує, пишеться громадянська лірика. Адже з її юності і донині Україна перебуває у такому вирі знакових, доленосних подій, про які, за словами поетеси, просто неможливо мовчати.
Водночас, як зазначає Валентина Інклюд, вона майже не пише творів про віддалене історичне минуле.
«Мені важливе відчуття тут і зараз, вкоріненість у свій часопростір, рефлексія тих зламів і потрясінь, які проживає моє покоління, які здатна проаналізувати і оцінити сама, а не пізнавати за суперечливими працями науковців. Досвід сьогодення об’єднує, інтерпретації ж минулого, часто, є зайвим приводом до розбрату, який точно не хочу примножувати. Історія сформувала наше сьогодення, однак са́ме ставлення суспільства до актуальних процесів і заснований на ньому поведінковий вибір визначає наше майбутнє – як народу і держави. Є відчуття, що своїм словом я можу закцентувати певні ціннісні пріоритети, екзистенційні загрози і хоч дрібку прислужитися тому усвідомленому вибору», – зізнається авторка.
Поетеса розповідає, що на написання віршів її зазвичай надихає якась сильна емоція, враження, переживання. Це може бути замилування ніжністю квітки, обурення тими чи іншими політичними подіями, радість зустрічі, біль війни, прочитана новина, почута музика, випадково сказане слово, яке виявляється на диво суголосним її внутрішньому стану в ту мить – і раптом окремі асоціації стають цілісними о́́бразами, виливаючись в поетичні рядки.
Також, за словами авторки, траплялося, що джерелом натхнення, поштовхом до народження нового твору було знайомство з якоюсь цікавою схемою римування. Адже з часів Шевченка в українській поезії всі звикли до класичної черезрядкової рими, а існує ж безліч інших варіацій, з якими іноді хочеться поекспериментувати.
Переможниця 4-го Міжнародного конкурсу «Стоп цензурі» у категорії «Вірш» (за версією журі антикорупційних організацій), лауреатка Літературно-мистецької премії Фастівщини імені Володимира Косовського, Валентина Інклюд найвищою творчою нагородою вважає любов читачів:
«Я вдячна Богові, що мої вірші мають свого читача, що на творчі зустрічі приходять люди, які кажуть, що мої твори стали для них розрадою, емоційною підтримкою, що вони співзвучні їхнім думкам і почуттям… Також, – підкреслює наша співрозмовниця, – для мене важливо відчувати залученість до знакових культурних проектів громади, які вищі за моє власне творче «Я», до прикладу, участь в упорядкуванні альманаху «Палієва осінь. На вістрі слова» та організації Всеукраїнського фестивалю «Палієва осінь» у 2025 р. Сенсовою у минулому році була і робота в якості літературної редакторки над неймовірної краси «Квітковою абеткою» і новою книгою «Україно, ти моя молитва», яка є не просто збірником наших поезій, есеїв, оповідань, але досить унікальною працею з літературного краєзнавства, оскільки містить ґрунтовну передмову з рецензіями на творчість кожної авторки».
При цьому Валентина Інклюд зауважує, що по-справжньому амбітні творчі задуми втілюються в життя лише за умови спільних зусиль влади і громадянського суспільства. У Фастові, на думку поетеси, попри все є та синергія спільнодії, усвідомлення важливості культурного розвитку громади і сприяння творчим починанням.
Це і дієва підтримка літфестивалів, і фінансування книгодруку, і відкритість до співпраці закладів культури, власні креативні ініціативи дівчат, які працюють в краєзнавчому музеї, бібліотеці, Молодіжному центрі щодо організації непересічних мистецьких подій. Зрештою, є запит містян на подібні події, їхня зацікавленість долучатися до підготовки навіть на волонтерських засадах.
Окреслює Валентина і проблеми, з якими стикаються літератори в нашій державі. Так, для поетів, окрім, певно, кількох найвідоміших авторів України, є викликом видати власну збірку. Зазвичай під це потрібно акумулювати виключно свої кошти або ж шукати спонсорські.
Видавництва, які відбирають тексти для друку на конкурсних засадах і загалом налаштовані на відкриття нових імен, часто прямо пишуть на сайтах в умовах відбору, що у розгляді поезії не зацікавлені або ж, ввічливіше, дають вичерпний перелік жанрів, з якими працюють, і поезія туди, на жаль, не потрапляє.
Щоправда, цей бар’єр трішки послабився для поетів-воїнів: суспільство хоче їх чути, а відтак видавці мотивовані друкувати – добрий виняток, який, втім, лише увиразнює сумне правило.
Коли ж поетам таки вдається опублікувати власну книгу, розповсюдження, реалізація – це теж їхній власний клопіт. Книгарні не готові співпрацювати з митцями віршованого слова, які відомі лише на локальному, а не всеукраїнському рівні. Вони, закономірно, орієнтуються на комерційний успіх і клієнтський попит, а останній, хоч як прикро це визнавати, не на користь поезії.
Міркуючи над причинами означеного стану речей, Валентина зауважує існуючу в Україні кризу якісних пісенних текстів, вірніше кризу можливостей для цих текстів зустрітися зі своїм слухачем.
Сучасні талановиті виконавці здебільшого не надто переймаються словами, які вони співають, зосереджуючись виключно на мелодії. Але ж саме пісні значною мірою виховують поетичний смак аудиторії, розвивають образність мислення і мовлення, відчуття краси рими і ритму. І якщо людина звикає чути текст на кілька слів з шаблонними, сотні разів повтореними римами і порівняннями, то вона навряд шукатиме чогось іншого і глибшого.
До того ж це породжує ілюзію, що поезія взагалі не є мистецтвом, що писати вірші до снаги кожному і тут не потрібно ніяких особливих знань і хисту. Звідси, зокрема, значно нижчий, порівняно з прозою, попит на поетичну літературу і відсутність мотивації у видавництв її друкувати власним коштом.
Проте, попри труднощі, Валентина Інклюд намагається не просто творити, а своєю творчістю ще допомагати тим, хто нині цього найбільше потребує – українським військовим.
Так, частину тиражу своєї збірки «Крізь часу плин» вона продавала для донації на військові збори. Також на волонтерських засадах була співорганізаторкою фесту «Палієва осінь – 2025», під час якого збиралися кошти на потреби підрозділу, де служить засновник фестивалю Володимир Куценко.
Звісно, всі ці роки, окрім донатів на потреби ЗСУ, авторка намагається своєю поезією тримати культурний фронт російсько-української війни, зокрема сприяти утвердженню української мови, оскільки вважає, що на сьогодні ця проблема в країні, на жаль, ще не вирішена.
Тож нині Валентина вже працює над підготовкою презентації збірки «Україно, ти моя молитва», яка має відбутися у Фастові 4 квітня, а також, спільно з командою «паліївців», над низкою мистецьких проектів на поточний рік. Безумовно, поетеса плекає задуми і щодо нових публікацій.
Авторка зізнається, що у війну важко будувати довгострокові плани – надто багато непевності щодо втілення у життя. Та водночас переконана: як би складно не було, Бог і підтримка однодумців допоможуть творчим мріям стати реальністю.
Наостанок кілька порад від Валентини Інклюд поетам-початківцям:
«Вірити в себе і не цуратися роботи над текстом, не зупинятися на першому-ліпшому варіанті, допрацьовувати, експериментувати з метафорами, порівнювати, вибирати сильнішу. Звертайте увагу на нудні правила ритміки і рими, орієнтуйтеся в них хоча б почасти. Читайте хорошу, якісну поезію. Образне поетичне мислення нерідко дається нам як талант, однак техніці написання ми вчимося в інших авторів. Аналізуйте ритмічну структуру віршів, схеми римування, звукову довжину рядків. Коли ви навчитеся з цим працювати, ваші твори стануть сильнішими».
Нагадаємо, краса у квітах: «Жоржинове поле» фастівчанки Анастасії Гаєвської.
