Радянська війна в Афганістані, куди молода дівчина вирушила працювати операційною сестрою у військовій поліклініці… волонтерство в медпунктах під час Революції Гідності… нестримне бажання долучитись до Збройних Сил України попри вік 62 роки… Маріуполь 2015 року… Вступ до полку «Азов» завдяки допомозі похресника… Позивний «Хрещена»… Початок повномасштабного вторгнення… Азовсталь… Вихід в полон… Оленівка… Таганрог… Довгоочікуваний обмін і повернення додому…Здавалося б, це якийсь сюжет художнього роману, в якому доля постійно випробовує головну героїню на міцність та стійкість… Проте, це дійсно сюжет роману. Роману української письменниці Людмили Охріменко «Хрещена». Але в основі якого лежить правдива історія життя медикині «Азову» Тетяни Теплюк.
Наприкінці травня цього року в Фастові відбулась презентація книги «Хрещена» за участі авторки Людмили Охріменко та прототипу головної героїні роману Тетяни Теплюк. Цю книгу письменниця присвятила всім українським жінкам, які завжди стояли пліч-о-пліч із чоловіками на захисті України. Цей роман про любов до своєї землі, про пам'ять свого роду, про кохання, а також про мужність і героїзм, відчай і біль, про звичайних українських жінок, які зберігають в своїй душі справжню силу і віру. І, звісно ж, про українську жінку із міста Васильків на Київщині, бойову медикиню полку «Азов», яка пройшла свій нелегкий життєвий шлях, однак не схилила голови, спромоглася вижити та не зламатись. Журналісти ФастівNews.City поспілкувалися з авторкою, щоб розповісти вам цю історію.
Свій шлях на війні Тетяна Теплюк розпочала в далеких 80-х, коли підписала контракт зі Збройними Силами СРСР і поїхала в Афганістан. Там півтора року вона працювала операційною сестрою у військовій поліклініці, після чого повернулась додому до України. Після цієї поїздки жінка не планувала більше пов’язувати своє життя з армією, війною. Проте під час подій Революції Гідності у неї виникло бажання долучитись до війська. Думаючи, що якби була молодша, то обов’язково записалась би в якийсь добровольчий батальйон, жінка розуміла, що в 62 роки потрапити до якогось військового підрозділу буде просто нереально. Але на допомогу прийшов похресник – боєць полку «Азов». Завдяки йому Тетяна Теплюк навесні 2015 року переїхала до Маріуполя, вступила до полку «Азов» і сім років лікувала військових у маріупольському гарнізоні. Жінка зізнається, що там її вік зовсім не давався взнаки, хоча більшість бійців були для неї як діти й онуки. Саме там відчувала себе на своєму місці та зі «своїми» людьми. Важко було лише переживати втрати бійців, азовців, які віддали своє життя на Широкіному та Світлодарській дузі.
Початок широкомасштабного вторгнення бойова медикиня «Азову» Тетяна Теплюк зустріла в гарнізоні у Маріуполі. Згодом її підрозділ потрапив на територію Азовсталі. Там жінка продовжувала лікувати бійців, а ще – пекла хліб. І, як справжня хрещена мати, дбала про кожного і кожну, адже навколо було багато молодих бійців, які тримали оборону металургійного комбінату. Комусь віддавала свою їжу, комусь одяг, для когось шукала дефіцитні ліки, і для кожного знаходила можливість подарувати хоч трохи тепла і турботи, які були такими необхідними в жахливих умовах їх перебування.
В травні 2022 року Тетяна Теплюк разом з побратимами і посестрами, виконуючи наказ командування, вийшла з Азовсталі і потрапила до російського полону. Три-чотири місяці, впродовж яких їх обіцяли звільнити та повернути на рідну землю, перетворились на довгих вісім місяців. Окупована Оленівка на Донеччині, російський Таганрог… Саме там, у в’язницях цих населених пунктів, які відомі як місця ув'язнення українських громадян та зафіксованих випадків катувань, жінка провела місяці очікування на повернення додому.
«В полоні допомагала триматись віра в те, що я звідси вийду. Була впевнена в цьому, - згадує пані Тетяна. – Перші місяці здавалось, що все дійсно триватиме так як нам і казали – три-чотири місяці. Та коли ці місяці пройшли і я була вже у в’язниці Таганрогу, усвідомила, що це надовго. Але для себе розуміла, що маю все витримати. Бо найбільше я боялась померти серед ворогів, не на своїй землі. До того ж, ніколи не мала думки, що моя країна мене зрадила, покинула».
Жінка витримала все – жахливі умови перебування у тюремних камерах, психологічний тиск і знущання, глузування з її віку, який російські наглядачі та керівники колоній вважали непридатним для військової служби, складні фізичні вправи, які змушували робити всіх ув’язнених, російську музику, яку їх зобов’язували слухати. Але, на щастя, одного дня все це закінчилось. 31 грудня 2022 року Тетяна Теплюк повернулась додому в рамках обміну полоненими. Зав’язані очі й руки, вантажівка, холодна металева підлога літака, на якій полоненим довелося летіти, впираючись ногами один в одного, автобус, наказ не виглядати у вікна і нарешті кордон, перейшовши який, вже колишня полонена медикиня «Азову» опинилась на рідній землі. Далі – реабілітація та відновлення після довгих місяців полону. І, звісно ж, знайомство з авторкою роману, прототипом героїні якого вона стала.
Розповідає, з Людмилою Охріменко (Людмила Охріменко відома як волонтерка з самого початку російсько-української війни, з 2014 року. З 2017 вона пише про війну. Свій волонтерський досвід вона описала у книзі «Волонтерські історії. А у 2021 році її роман «Оскар» на міжнародному літературному конкурсі «Коронація слова 2021» названий членами журі найкращим романом на воєнну тематику, - примітка редакції) познайомилась через свою рідну сестру – Галину Охріменко, яка активно підтримувала всі акції та заходи на підтримку полонених азовців, домагаючись їх звільнення. Одного разу в мережі Інтернет вона побачила жінку з таким же прізвищем, як у неї, дізналась, що вона письменниця. Потім прочитала її роман «Оскар», про долю українського офіцера — спецпризначенця, який на початку 2015 року потрапив у полон до російських окупантів. Книга розповідала історію чоловіка, який попри усі випробування полону, зумів через все пройти та вціліти. Тому Галина Охріменко звернулась до письменниці з пропозицією написати про свою сестру, коли та повернеться з полону.
«Мені спершу не дуже хотілося, щоб про мене писали, - зізнається пані Тетяна. – Але погодилась, бо бачила, що сестра дуже хоче, щоб була ця книга. А згодом я ще подумала, що все таки люди мають знати, що і як відбувається на цій війні. Бо під час проходження реабілітації в одному курортному містечку на заході України я усвідомила, що там люди взагалі навіть не уявляють, що існувало таке місто як Маріуполь, які бої за нього точились, скільки людей, які тримали його оборону ще й досі перебувають в полоні, скільки загинуло. Я зрозуміла, що багато людей сидять у своїх мушлях і навіть не уявляють, що в Україні діється. І тому вирішила, що художня література має їм допомогти про це дізнатись та зрозуміти. Бо до історичної літератури мало хто звернеться, а якусь художню книгу все ж прочитають. Це мене і спонукало».
Тетяна Теплюк розповідає, що мала з Людмилою Охріменко кілька зустрічей, багато телефонних розмов, під час яких переказувала їй свою історію і все, що з нею відбувалось. Зізнається, не відчувала складнощів переповідати те, що пережила, не мала якихось психологічних бар’єрів спілкуватись на цю тему. Єдине, що часом підводила пам'ять і деякі факти стирались з неї, але згодом певні спогади повертались. Тому, як зазначає бойова медикиня, всі моменти повномасштабного вторгнення, які вона пережила, описані в книзі точно з її слів.
Разом з авторкою роману пані Тетяна відвідала вже кілька презентацій роману. Були в Києві, Обухові, Фастові, Ірпені, Львові та Харкові.
«На презентаціях книги я завжди впевнююсь, наскільки хороші наші люди, - ділиться враженнями жінка. – Я відчуваю любов та повагу до себе. Від цих людей я набираюсь енергії. І кожного разу я захоплююсь пані Людмилою. Адже письменство – це така титанічна праця, спочатку створити книгу, а потім ще й донести свій труд до людей».
Нині Тетяна Теплюк повернулась на службу та виконує обов’язки гарнізонного фельдшера. Наглядає за здоров’ям військових із тилових підрозділів: водіїв, служби забезпечення. Перед рейсом кожного оглядає, щоб засвідчити стан здоров’я та їх придатність до виконання завдань. Звісно, за потребою лікує та за необхідності супроводжує до медичних закладів тих, хто має серйозні захворювання. А також чекає з полону кожного, хто ще перебуває там. Хвилюється за кожного, подумки обіймає кожного, бо всі вони їй як діти, усі рідні.
Цьогоріч жінка увійшла до списку "УП100. Сила жінок". "Українська правда" заснувала цю премію, щоби відзначити жінок, які в умовах великої війни захищають Україну на фронті, створюють можливості для бізнесу і громадського сектору, розвивають культуру, спорт, науку й креативні індустрії. Адже, безперечно, медикиня «Азову» Тетяна Теплюк – символ боротьби й незламності, мужності й хоробрості, безумовної доброти й щирості. Яка, маючи можливість в будь-який момент звільнитись зі служби, не робить цього, бо знає, - вона потрібна там, а служба і побратими й посестри поряд – потрібні їй. І так аж до перемоги.
Нагадаємо, 1 липня у Фастівському державному краєзнавчому музеї відбулася презентація гостросюжетного роману «Гріх на душу» українського письменника, волонтера та військового ЗСУ Мартина Якуба. Організатори зустрічі - команда "Палієвої осені". Мартин Якуб - харизматичний оповідач, що робить його виступи не лише цікавими, а й надихаючими.
