Сильний і незламний… З неймовірною жагою до життя та безцінною підтримкою рідних… Понад рік тому військовослужбовець з Фастова Ігор Халабурда отримав надзвичайно важке поранення в зоні бойових дій - втратив обидві ноги і око. Навіть досвідчені лікарі дивувались як чоловік вижив з такими травмами. Боротьба за вільну Україну перетворилась для Захисника на боротьбу за своє життя і здоров’я. Але поруч завжди був надійний янгол-охоронець – дружина Інна, яка розділяла весь біль і смуток та надихала на життя.
Вони йдуть місцевим парком тримаючись за руки. Їхня розмова сповнена ніжними словами один до одного. Жінка щасливо усміхається, швидко щось розповідає. Чоловік більш стриманий, серйозний, зрідка посміхається. Але лиш вони двоє знають, яка ціна цієї посмішки.
Професійний військовий Ігор Халабурда свого часу закінчив Сумське вище артилерійське командне двічі Червонопрапорне училище імені М.В. Фрунзе, після якого проходив службу в 961-му реактивному артилерійському полку, що базувався в місті Фастові. Проте згодом чоловік звільнився в запас, повернувся до цивільного життя, зайнявся підприємницькою діяльністю. Однак, з початком повномасштабного вторгнення, коли ворог нещадно увірвався на рідну землю, не зміг стояти осторонь та кинувся на захист Батьківщини.
Спочатку чоловіка відправили до Львова на перепідготовку до Національної академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Здобувши нові та удосконаливши попередні військові навички, Захисник у складі79-ої окремої десантно-штурмової бригади відправився на Донеччину для оборони Мар’їнки. Згодом отримав пропозицію перевестись в інший підрозділ, який був краще забезпечений військовою технікою, зокрема М777 (британсько-американськими легкими буксированими гаубицями).
Ігор Халабурда отримав тяжкі травми і поранення на фронті
«Перевівся до 148-ої окремої артилерійської бригади. Чекав, коли потрібно буде виїжджати на бойові позиції. Але з’ясувалось, що поїду воювати не на М777, а на «Цезар» (CAESAR - французька 155-мм самохідна артилерійська установка, призначена для знищення живої сили, артилерійських батарей, дзотів, а також для забезпечення проходів у мінних полях і польових загородженнях). А я кажу, що не вчився з такою працювати, - згадує Ігор. - А мені кажуть, що і самі не знають, як з нею працювати, їх до того в Україні ще не було. Але я радий, що мав можливість на такій машині попрацювати, багато ми з її допомогою наробили біди ворогу. Ми були як випробовувачі, самі навіть навчились лагодити ці установки, якщо з’являлась потреба, бо необхідних спеціалістів з ремонту не було».
30 червні 2023 року Захисник, будучи командиром бригади, отримав завдання про передислокацію в ході контрнаступу в районі села Роботине Запорізької області. Враховуючи, що артилерійські установки CAESAR є досить великогабаритними та їх важко сховати від ворога, завдання було не з легких. Ігор разом з кількома командирами окремих груп установок виїхали в місця майбутньої дислокації, щоб дослідити місцевість та чітко визначити місця для розташування своєї техніки. Військовий зізнається, що не міг допустити на місцевість своїх підлеглих, не перевіривши її. Однак, той виїзд виявився фатальним… машина з військовими заїхала на мінне поле. Правим переднім колесом машина наїхала на протитанкову міну. Саме на цьому правому передньому пасажирському кріслі і перебував Ігор Халабурда.
Чоловік розповідає, що якби не побратими, які витягнули його з машини і відвезли до польового шпиталю, він би не вижив. Після страшного поранення військовий втратив обидві ноги та око.
«Навіть лікарі дивувались як я вижив, бо поранення були несумісні з життям, - пригадує Захисник. - Кажуть, за вас хтось дуже добре молиться. Ну хто ж, кажу, дружина. Вона вимолила, поставила на ноги. І побратими дуже підтримували, постійно дзвонили, приїжджали в шпиталь. Та й зараз не забувають. Хоча всі мої хлопці на передовій, воюють. Лише двох з бригади втратили. А так всі хлопці цілі. Там зовсім інше життя, однак якби була хоча б одна нога, то вже був би там, разом зі своїми хлопцями. Але розумію, що буду лише тягарем для них. А тут стикаєшся з тим, що ти крім своєї родини нікому не потрібен».
Тернистий шлях реабілітації і відновлення
Шлях Ігоря до відновлення після поранення був дуже складний тривалий. Проте, зізнається, на його шляху часто траплялись добрі люди, готові підтримати і допомогти. Великий внесок в одужання зробила дружина Інна, яка робила все можливе й неможливе для свого чоловіка, стукала у всі двері, чекала, просила і просто була поряд. Захисник розповідає, що йому дуже пощастило мати таку дружину, бо інколи, зустрічаючи військових, які отримали поранення раніше за нього, бачить, що їхній стан здоров’я набагато гірший, ніж у нього, адже вони не мають такої потужної підтримки й допомоги.
Незламний Герой Ігор Халабурда
Ігор пригадує як перший час після поранення не розумів як жити далі, боявся бути тягарем для рідних. Але дружина з донькою Наталією та побратими підбадьорювали та надихали боротись за своє здоров’я. Під час лікування чоловік познайомився з іншими військовими, які теж мали складні поранення, ампутації, але змогли повернутись до повноцінного життя. Їхні приклади надихали чоловіка. Одним із таких став військовий Сергій Храпко, який отримав поранення ще під час АТО. Але своїм прикладом показав Ігорю, що після поранення та ампутації можна жити, і не просто жити, а ще й допомагати іншим. Так Сергій на одній нозі пройшов шлях від Києва до Борисполя, щоб зібрати гроші на лікування й реабілітацію побратима.
Значний внесок у відновлення здоров’я Захисника зробили лікарі Центрального госпіталю МВС України. Дружина військового Інна доклала чималих зусиль для його лікування саме там, адже медичну допомогу у цьому закладі отримують лише військовослужбовці органів внутрішніх справ та Національної гвардії України. Все тому, що лише там Захисникові могли провести операцію по встановленню титанової пластини в череп, який також був значно травмований після підриву на міні. Згодом в цьому ж медичному закладі Ігорю прооперували ніс, оскільки він погано дихав та не відчував запахів, та встановили імплант ока для подальшого протезування.
«Я дуже активно готувався до протезування, два з половиною місяці займався фізичними вправами, бо розумів, що від цього залежить як я стану на протези, - розповідає Ігор. - Коли одягають протези, то перший час зазвичай тренуються на них ходити за допомогою брусів в якості опори та реабілітаційних поясів для страхування під час ходьби. Але коли я вперше став на протези, я пішов самостійно, без усіляких реабілітаційних поясів».
Згодом чоловік пройшов протезування ока. Пригадує, як сказав про майбутнє протезування товаришеві, а той переказав інформацію родичу у Францію і там спільнота українців зібрала для Захисника необхідну суму. Вже в лікарні до нього подзвонили ще з одного благодійного фонду і також запропонували допомогу.
Однак, далеко не завжди період лікування, протезування і реабілітації Захисника супроводжувався допомогою та підтримкою. Постійна бюрократична тяганина, непорозуміння з медичним персоналом лікувальних закладів часто ускладнювали і без того складний психологічний стан військового.
"Наше суспільство не готове до життя з ветеранами"
«Є велика прірва між військовими і частиною цивільних, - говорить Захисник. - Суспільство не готове до спільного життя з ветеранами війни, їх вважають агресивними, непередбачуваними, часто їм задають недоречні питання. Проблема посттравматичного синдрому для України нова, немає ніяких напрацювань з цієї теми і невідомо чи взагалі будуть. Наприклад, в Сполучених Штатах Америки з посттравматичним синдромом військових почали працювати ще з часів В’єтнамської війни (прим. редакції – 1959 – 1975 роки). Там ветеранів відправляють на острови, де є все для життя, але за ними спостерігають, надають їм необхідну допомогу, у тому числі психологічну. І вже через певний час лікарі визначають, чи не є ця людина небезпечною для суспільства чи їй потрібна подальша допомога і супровід. В нашій країні психологи, на жаль, не підготовлені до психологічної допомоги саме військовим, в них відсутній такий досвід. Тому такі психологічні консультації інколи і не дають результатів. Мені, наприклад, не допомогло. Проте допоміг один військовий капелан В’ячеслав Бевз з церкви Філадельфія, що у Києві. Чесно, я навіть не дуже хотів з ним зустрічатись, думав зараз приїде, буде схиляти мене до молитви, проповідувати. Але капелан, який приїхав до мене у шпиталь, просто говорив зі мною про те, що турбує, що непокоїть. Це була ніби тепла розмова з близькою людиною, яка тебе розуміє. Зараз ми друзі».
Стурбований Захисник і діючою процедурою проходження ВЛК (військово-лікарської комісії) та МСЕК (медико-соціальної комісії). Адже велика кількість документів та значний час на її проходження під силу не кожному військовому після поранення. Часто військові опиняються один на один зі своїми проблемами, не мають достатнього юридичного супроводу та психологічної підтримки. До того ж, проблем додає і бар’єрність будівель, які необхідно відвідати для отримання всіх документів та проходження комісії. Елементарна відсутність пандуса в будівлі унеможливлює доступ до отримання послуг для військових, які мають поранення чи ампутації нижніх кінцівок. Та і взагалі, недоступність міської інфраструктури значно ускладнює цивільне життя Захисників. Адже через це вони часто не мають можливості елементарно відвідати магазин, кафе, будь-які інші заклади, вони стають недоступними для них. Все це, зазначає Ігор, негативно відображається на їхньому психологічному стані, вони відчувають себе непотрібними, замикаються в собі, дехто починає зловживати алкогольними напоями чи забороненими речовинами. Тому для держави і суспільства надзвичайно важливо забезпечити для кожного Захисника якість та доступність життя, а також надати ефективну підтримку та допомогу.
Недосконалою, на думку військового, є і сама процедура лікування та реабілітації. Так, держава дає військовому 6 місяців на лікування, потім знову потрібно проходити військово-лікарську комісію. І якщо за результатами її проходження у висновку не зазначать про необхідність продовження лікування, то військовий вважається здоровим та має повернутись до виконання бойових завдань. Проте в деяких випадках, в залежності від ступеня тяжкості поранення, період відновлення може бути довшим, ніж пів року. І в таких випадках у Захисників відсутня можливість отримати якісну медичну допомогу та повноцінно відновитись.
Нині Ігор проходить реабілітацію в Центрі «Родина 4.5.0» у Фастові, де займається з професійним реабілітологом Світланою Сакович. Однак відзначає, що такі реабілітаційні центри в невеличких містах по всій Україні повинні мати підтримку від держави.
Захисник зізнається, що і йому, й іншим пораненим побратимам в процесі одужання допомагає гумор, інколи і «чорний», навіть якщо такі жарти не завжди розуміють оточуючі: «Сміємось, бо так легше. Стараюсь всім казати, що в мене все добре. Мені навіть кажуть, що я завжди посміхаюсь. А я кажу, ви ж не бачите як я вночі гризу подушку від болю. Мені теж буває важко й боляче, але я це не показую».
Інтенсивне лікування й ефективна реабілітація військового вже дали перші результати – Ігор самостійно водить машину. Хоча, говорить, взагалі не вірив, що таке колись буде можливим. Відзначає, що долає короткі поїздки, перебувати довго за кермом як раніше, Захиснику важко. Проте, сміється, для далеких подорожей у нього є дружина, яка, в свою чергу, пообіцяла його побратимам, що комбат ще бігатиме.
А комбат хвилюється за колишніх підлеглих, які зараз захищають країну, сумує за тими, кого втратили, та сподівається на якнайскорішу перемогу України й мир на рідній землі.
За високі показники у службі, досконале планування та проведення десантно-штурмових операцій, виявлені при цьому хоробрість та збереження здоров’я і життя військовослужбовців Десантно-штурмових військ Збройних Сил України Ігор Халабурда нагороджений відзнакою Командувача Десантно-штурмових військ Збройних Сил України – нагрудним знаком «Завжди перші», відзнакою Президента України «За оборону України», медаллю «Незламним героям російсько-української війни».
«Головне – не втрачати віри, все можливе і я тому приклад, - зазначає Захисник. - Зараз планую допомагати хлопцям, таким як я, по мірі своїх сил. Поки ще точно не знаю як, але розумію, що потрібно щось змінювати і кожен повинен робити ці зміни та починати з себе».
