Молодший сержант Збройних Сил України, командир розвідувального відділення стрілецького батальйону, учасник російсько-української війни, що відзначився у ході російського вторгнення в Україну. Взірець стійкості та сили, раціональності та розуму, патріотизму і вірності своїй країні. І в той же час звичайний чоловік, інженер, люблячий тато двох прекрасних донечок і надійний тил для дружини. Таким був і запам’ятався Володимир Карачун, який рік тому, 22 липня отримав несумісне з життям поранення під час штурмових дій в районі населеного пункту Міньківка Бахмутського району Донецької області.
За особисту мужність та героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові Указом Президента України від 06 травня 2024 року Володимиру Карачуну присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка», але вже, на жаль, посмертно.
28 червня 2024 року родина Володимира – дружина Юлія та доньки Вікторія та Валерія – отримали нагороду з рук Президента України. З цієї нагоди журналісти ФастівNews.City поспілкувались з дружиною та старшою донькою Героя, які поділились спогадами про нього.
«Я в Фастів приїхала після третього курсу навчання у КПІ імені Ігоря Сікорського на практику до ТОВ «ЮНІВЕСТ МАРКЕТИНГ», потім мене туди запросили на роботу. Там і познайомилась з майбутнім чоловіком, - розповідає історію знайомства дружина Юлія, - Я сама з Білої Церкви, але вже як знайшла в Фастові чоловіка, то оселилась тут, пустила так би мовити коріння. Двох доньок виховали. Майже двадцять років у шлюбі».
24 лютого Володимир Карачун став на захист України
24 лютого, пригадує жінка, чоловік пішов з братом та його кумом до військкомату. Були великі черги чоловіків, охочих взяти до рук зброю та захищати свою країну. Володимир не планував вступати в ЗСУ, але хотів боронити рідне місто в складі сил територіальної оборони. Проте вже 26 лютого він пішов добровольцем до 30 окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького, оскільки до сил територіальної оборони брали чоловіків, що мали військове звання не молодше сержанта, Володимир же на той час був лише солдатом.
«Ще в 2014-му він хотів іти воювати, навіть повістку отримав, - розповідає Юлія, - коли пройшов військово-лікарську комісію, його визнали обмежено придатним. А вже у 2022 році брали всіх».
Через декілька днів Захисник був уже «на нулі» на Донеччині. Побратим чоловіка розповідав, що перші чотири місяці на передових позиціях вони виживали лише за рахунок інстинкту самозбереження, який був їм притаманний, бо жодних навчань чоловіки не проходили - тримались на патріотизмі і надії на якнайшвидшу перемогу України.
«Я жила від його виходу до виходу. Завжди чекала повідомлення. Вдома нічого не робилося, думками постійно була з ним. У хлопців не було ні зв’язку, ні інтернету. Володимир бувало писав повідомлення і не знав чи я його отримую. А я чекала хоча би короткого «все норм», - згадує дружина Героя.
Юлія говорить, що чоловік ніколи не розповідав про свої бойові будні, оберігав її та дітей від такої інформації та переживань за нього. Навіть коли приїжджав на короткі відпустки, яких за два роки мав лише три по кілька днів, казав, що хоче хоча б вдома, з родиною, забувати про війну.
«Відпусток було дуже мало, - розповідає донька полеглого Героя Вікторія. – Немає ніякої психологічної розрядки для Захисників, вони не встигають відпочити і відновитись. Навіть там, на передовій, вони часто не мали часу на перепочинок, сон, елементарно попрати речі та їх просушити. Дуже часті мали виходи на позиції. Якби частіше відбувались ротації, то, думаю, хлопці б тримались краще. А з постійною втомою один раз відволікся і все – поранення або загибель. Це – несправедливо».
Так і Володимир у листопаді 2022 року отримав поранення передпліччя. Про це родина дізналась від його побратима, адже на бойовий вихід чоловік йшов без телефону і коли потрапив до лікарні, певний час не міг зв’язатися зі своїми рідними. Куля пройшла навиліт, дуже «вдало», не зачепила сухожиль, тож вже за кілька днів чоловік повернувся до виконання бойових завдань.
Через півроку, в червні 2023 року, Володимира відправили на реабілітацію до Харкова. Там трохи менше ніж на тиждень, він зміг зустрітися та побути з дружиною, яка приїхала до нього.
Під час реабілітації Захисник почав готуватись до повернення на передову. За власні кошти купив нову плитоноску для бронежилету, каску, інше спорядження. Проте, вже з першого після реабілітації виходу на бойове завдання, не повернувся з нього...
Юлія згадує, що Володимир попередив, що йде на два дні на бойовий вихід і з ним не буде зв’язку. Але коли два дні минуло, чоловік так і не вийшов на зв'язок. Дружина запитувала у мами чоловіка, чи не має вона якогось материнського передчуття як Володимир, що з ним. Запитувала у брата чоловіка, чи йому він не писав, не дзвонив. Так пройшло ще три дні від загибелі Володимира. І лише 25 липня представник Фастівського районного ТЦК та СП приніс та вручив родині Володимира Карачуна повідомлення про смерть. Вже наступного дня Героя повернули в рідне місто для поховання.
«Нам розказували кілька версій того, що сталося. Казали, що ніби він взагалі не мав йти на цей вихід, мав йти хтось інший, - розповідає дружина. - У військовій частині, де базується 30-та бригада чоловіка, підготували і подали подання на присвоєння Володимиру звання Героя України. Командування частини говорили, що хотіли зробити це ще за життя чоловіка, але не встигли. Він був перший з бригади, кого подали на присудження такого високого звання».
Вже після загибелі Володимира родина з фото в його телефоні дізналась ще про одну нагороду чоловіка - почесну відзнаку головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий хрест». Нею нагороджують осіб рядового та сержантського складу за успішне виконання бойових завдань. Однак самої нагороди родина так і не побачила. Запитували у командування, у побратимів, які лише підтвердили, що Володимир її отримував, однак про її місцезнаходження нічого їм не відомо. Не було нагороди і серед особистих речей, які родина отримала після загибелі чоловіка.
Вшанування пам'яті захисника
Нині дружина Захисника Юлія, доньки Вікторія та Валерія вчаться жити далі без свого Захисника та роблять все, щоб зберегти світлу пам'ять про нього.
Однак, говорять, що навіть у таких питаннях стикаються з певними труднощами. «Коли по місту їде колона «На щиті», люди як сиділи пили свою каву, так і продовжують її пити, - говорить Вікторія, старша донька Героя. - Виникає відчуття, що ми живемо в різних країнах. У моїй країні йде війна, а в їхній - війни немає. Коли почалась антитерористична операція на Сході України, щопонеділка у школі лунав гімн. З початком повномасштабного вторгнення в Україні введена щоденна хвилина мовчання. Ідея дійсно хороша, мета зрозуміла. Але з часом це стало для людей буденністю, що призвело до знецінення таких важливих моментів вшанування пам’яті загиблих військових і цивільних. Все це доводить до думки, що поки у кожного не станеться щось жахливе, пов’язане з війною, кожен не відчує втрати у цій війні, у людей не відкриються очі, вони не зрозуміють, що зараз в країні війна. Теперішня байдужість людей і відсутність національної свідомості ні до чого хорошого не призведе і війна ще довго не закінчиться. Обурює відсутність належної інформаційної політики міста щодо загиблих Захисників. Інформації щодо полеглих Героїв висвітлюється замало і навіть інформацію про те, що моєму татові присвоїли звання Героя України, було оприлюднено запізно і лише після нашого прохання».
Однією з проблем належного вшанування пам’яті загиблих Героїв родина Володимира Карачуна вбачає і в облаштуванні пам’ятного знаку Захисникам України, який знаходиться в центрі міста біля храму Святого Миколая. Як вважає дружина Юлія, меморіал має не той вигляд, який був їм запропонований на етапі затвердження макету. Більше того, каже жінка, розмістити фото Захисників на рівні ніг – це зовсім неналежна повага нашим Героям. Квіти, які приносять та ставлять люди, часто закривають частину фотографій хлопців, що загинули за нашу свободу й незалежність. Кращою, на думку жінки, могла би бути і якість фото, які там розміщені. До того ж, родина Володимира очікувала, що фото та прізвища Героїв будуть вибиті на граніті, рівноцінно прізвищам тих, хто загинув в ході проведення АТО і чиї прізвища теж розміщені на цьому меморіалі. Тому родина Героя прийняла рішення не погоджуватись на розміщення фото їхнього Героя на цьому меморіалі.
Дружна та доньки Захисника сподіваються, що, зрештою, пам'ять як про Героя України Володимира Карачуна, так і інших Захисників буде вшановуватись належним чином. Не відмовились би вони, зазначає Юлія, і від перейменування на честь Володимира вулиці у рідному місті або встановлення меморіальної таблички на будинку, де він жив, чи школи, де навчався. «Якби мені сказали оформити якісь документи, зібрати підписи, то я би це зробила. Але я навіть не знаю як мають відбуватись такі вшанування пам’яті, хто має бути їх ініціатором», - відзначає жінка.
Однак, попри всі бюрократичні перепони та проблеми, з якими стикаються, родина Володимира Карачуна демонструє приклад незламної української родини, гідної пам'яті Героя України.
