Він пов’язав своє життя з військовою справою, пройшов довгий шлях Захисника спочатку в ході АТО, згодом під час повномасштабного вторгнення, був командиром, поряд з яким його підлеглі були як за міцною стіною, він завжди думав і піклувався про людей. За волю й незалежність рідної країни Захисник Олекса Мусаєв віддав життя. Вдень 16 серпня 2023 року він заступив на бойові позиції на «нулі». Вже наступного дня родина Захисника отримала трагічну звістку про його загибель на Бахмутському напрямку.
Журналісти ФастівNews.City зустрілись з дружиною загиблого Героя Іриною та з його старшою сестрою Аллою, які поділились спогадами про Олексу.
«Ми росли разом, я старша за Льошика на два роки. Були дуже дружні. Ще коли ходили в дитячий садок, то мене з моєї групи приводили в його групу, щоб я з ним гралася, бо я ж була «своя». А вже коли я пішла до школи, то завжди просив мене забирати його з садочка додому раніше. Я і на всі його дитячі свята в садочку відходила на правах старшої сестри, поки батьки були на роботі, - згадує сестра Героя. – Брат з дитинства був бешкетником, непосидючим, пригоди завжди його знаходили. Дуже любив тварин. Коли в дитинстві ходили до маминих батьків, то він відчиняв хлів і всі тварини, які там були, вибігали на вулицю. Казав, що вони теж хочуть на волю».
Але згодом маленький бешкетник обрав серйозну професію і пов’язав своє життя з військовою справою. Це, певно, було очевидним вибором для юнака, дідусь якого свого часу захищав українські землі під час Другої світової війни. Родом з Азербайджану, він потрапив на війну в район нинішньої Шепетівки Хмельницької області. Після війни зустрів тут майбутню дружину та вирішив залишитись. Через сім десятків років його онук продовжив справу дідуся та мужньо й героїчно захищав українську землю.
У 1999 році Олекса Мусаєв закінчив Київський інститут Сухопутних військ, а у 2000 році – Військовий інститут керівного інженерного складу Національної академії оборони України та здобув кваліфікацію інженера-механіка, офіцера військового управління тактичного рівня. Після навчання чотири роки проходив службу в різних військових частинах, однак через постійні їх реорганізації вирішив звільнитися в запас.
У цивільному житті Захисник працював на місцевому підприємстві «Елопак». Незабаром одружився, в родині з’явилась донечка.
«Ми познайомились на роботі, спочатку зустрічалися, згодом одружились, - згадує дружина Ірина. - Для нас наша родина була найбільшою цінністю. А народження донечки Аміри стало для Олекси справжнім святом. Ми були міцною родиною, багато часу проводили разом, часто подорожували. Він називав нас «мої любі дівчатка» і завжди піклувався про нас. Взагалі Олекса був дуже щирою, доброю людиною, він ніколи ні для кого нічого не шкодував і завжди поспішав на допомогу. А ще він був дуже вірний, на нього завжди можна було покластися».
Але натішитись малечею та поспостерігати за тим, як росте донечка, чоловік не встиг – почалась війна на сході України. Як офіцер запасу вже в перші дні АТО Олекса отримав попередження з військкомату про готовність в будь-який момент ставати на захист України. У квітні 2015 року чоловік пройшов військово-лікарську комісію і вже у травні відправився в Костянтинівку Донецької області. Через рік Олекса Мусаєв демобілізувався, повернуся до цивільного життя, але думками завжди був з побратимами, які лишились на Сході України.
Початок повномасштабної війни застав чоловіка на роботі, його робоча зміна тільки розпочалась. Але одразу після дзвінка з військкомату він повернувся додому, переодягнувся і став до лав ЗСУ. Спочатку був у комендантському батальйоні, захищав межі Фастова і району.
В листопаді 2022 року Захисник був за розподілом направлений командиром стрілецького взводу в 30-ту механізовану бригаду і вже на початку 2023 року був на Донбасі. Однак в березні 2023 року Олекса отримав поранення. Уламок кулі зачепив легені. Чоловік тиждень провів в лікарні Дніпра, пройшов лікування, проте уламок кулі так і не вдалося вийняти. З ним Захисник і повернувся на бойові позиції.
Через кілька місяців, в червні, у взводі, в якому Олекса був командиром, почались бойові втрати. «Олекса дуже важко переживав кожну загибель побратимів. У нього у підпорядкуванні було 30 хлопців. Певно, що і винив себе, що як командир десь недогледів, - розповідає сестра Захисника. - Але коли я спілкувалась з його підлеглими, то всі говорили, що «якби всі командири були такі як Алімович, то може б легше було воювати». Він був дуже справедливий. Завжди був за людей, відстоював своїх хлопців, захищав. На службі у нього відкрилися дипломатичні здібності. Він добре зарекомендував себе перед керівництвом. Зараз, коли спілкуюсь з його побратимами і керівництвом, всі говорять, що Олекси не вистачає».
16 серпня 2023 року Алла востаннє спілкувалась з братом по телефону. Близько 11-ої ранку Олекса повідомив сестрі, що буде заступати на нульові позиції. «Я здивувалась, бо зазвичай він заступав увечері. Але брат сказав, що мені не потрібно розповідати що таке армія, бо я прослужила її з ним від «А» до «Я», - розповідає Алла. - А вже наступного дня з військкомату повідомили про його загибель».
«Коли представники фастівського військкомату привезли повідомлення про смерть чоловіка, я тоді сказала, що вони не тільки Олексу вбили, вони і мене вбили, - згадує той день дружина Захисника Ірина. – Часто перечитую нашу з ним переписку в Signal. Вона довжелезна. Я знала як Олексі важко і постійно намагалася його підтримувати. Фотографувала безліч моментів нашого з Амірою життя, повідомляла про всі подіїі, навіть тоді коли знала, що чоловік зараз не може відповісти, але все одно писала і чекала, коли Олекса повернеться з позиції і напише або подзвонить. Інколи, зв'язок був дуже поганий і повідомлення від нього приходили пізніше, але ми з Амірою завжди їх чекали. 16 серпня 2023 року пролунав останній телефонний дзвінок від Олекси, остання розмова і остання переписка. Зараз ці повідомлення мене підтримують. У нас залишилось безліч сімейних фотографій, листів у месенджерах, які зберігають всі ті неймовірні моменти життя, яке у нас було, поки до нього не увірвалась війна. Я вважаю, що потрібно мати мужність і відвагу, щоб захищати свою країну. Водночас, мужність і відвагу потрібно мати і нам з Амірою, щоб жити далі без нього, але заради нього. Я відчуваю, що Олекса завжди десь поряд і вже з небес оберігає нас з донечкою, і кожного дня Амірочка дивиться на мене очима свого батька-Захисника».
Підтримку родина Олекси Мусаєва знайшла також і в «Родині 4.5.0» (Центр медичної та соціально-психологічної підтримки для ветеранів та їх родин «Родина 4.5.0» міста Фастова), де Ірина з донькою мали можливість відвідувати психологів. Згодом долучились до проекту Громадської організації Stepin, який був підтриманий організацією «Лицарі Колумба в Україні» та реалізовувався в стінах Благодійного Фонду «Карітас Фастів». «Насправді є де отримати психологічну підтримку, - зазначає дружина Заахисника. - І вона дійсно допомагає, є результати. Вдячна настоятелю парафії св. влкмч. Димитрія Української греко-католицької церкви міста, Отцеві Віталію Марцинюку, який усіляко піклується про дружин та дітей загиблих військових. Також хочу подякувати моїй сестрі Яночці та її чоловікові Андрію, моїм друзям і сусідам, які підтримували і допомагали мені весь цей рік і зараз допомагають».
Однак, зазначає Ірина, не вистачає професійної юридичної допомоги для родин полеглих Героїв. Відсутність людей та організацій, які би опікувались родинами загиблих Захисників та надавали для них юридичний супровід, на сьогодні є проблемою. Труднощів додають і прогалини в законодавстві, які, сподівається жінка, в майбутньому все ж будуть усунуті з урахуванням усіх звернень родин Героїв.
15 липня 2024 року в День Української Державності родині Олекси Мусаєва вручили державну нагороду за особисту мужність у захисті держави орден Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). У вересні 2023 року капітана Олексу Мусаєва, наряду з іншими загиблими Захисниками, було нагороджено медаллю «Почесний громадянин м. Фастів» (посмертно). Однак це вже далеко не перша нагорода полеглого Героя. Ще під час служби в Донецькій області під час проведення АТО чоловік був нагороджений медаллю «Захисник Вітчизни», медаллю «За оборону рідної держави», нагрудним знаком «Воїн-Дорожник».
Проте, сестра Захисника зізнається, що мріє про звання Героя України для свого брата та перейменування на його честь вулиці в рідному місті, де він проживав.
Жінка також зазначає, що стурбована питанням вшанування пам’яті Захисників: «Чомусь міська рада не повідомляє інформацію, коли відбувається зустріч полеглих хлопців, які проживали на території Фастівського району. Повідомляють лише про тих, хто з міста. Але всі хлопці рівні, всі пішли захищати землю українську, тому не варто розділяти на місто і район, а повідомляти про всіх. Я завжди стараюсь поїхати на заправку WOG на в’їзді в місто, де зазвичай зустрічають полеглих Героїв, чи йду до церкви, щоб віддати хлопцям останню шану. Так же робив і брат. Коли ще був у комендантському батальйоні, а вже повертали полеглих Захисників, з якими він починав службу, він завжди йшов провести їх в останню путь».
До того ж, вважає Алла, кращим для вшанування пам’яті загиблих Героїв міг би бути і пам’ятний знак Захисникам України, який знаходиться в центрі міста біля храму Святого Миколая. Порівнюючи як вшановують пам’ять полеглих Захисників в інших населених пунктах, жінка відзначає, що фото Героїв, які віддали своє життя за Україну, на існуючому пам’ятному знакові дуже замалого розміру і їх там, окрім родин полеглих Захисників, ніхто не бачить.
Нині родина вже рік без свого Героя. У Олекси Мусаєва залишилась дружина та донечка, яку любив понад усе на світі, мати, сестра з племінниками, для яких він був не просто дядьком, а справжнім другом. А також друзі та побратими Захисника, які завжди добрим словом згадують Олексу та з невимовною вдячністю і повагою до нього допомагають його родині.
Безумовно, кожен з нас має бути вдячний подвигу наших Героїв, які ціною власного життя захищають Україну. Пам’ятаймо і шануймо тих, хто загинув за нашу волю й незалежність. Підтримуймо і допомагаймо тим, хто кожного дня продовжує оберігати наш мир і спокій.
Нагадаємо, спогади дружини Захисника Олександра Руденка «Хочу, щоб мій син знав, яким неймовірним був його тато».
