Він хотів захищати свою родину і свою країну, але один трагічний день обірвав життя молодого Захисника… За кілька днів до виходу на бойові позиції на Сході України, у складі 208-го окремого батальйону територіальної оборони, 10 серпня 2022 року Олександр Руденко отримав смертельне поранення під час бойового злагодження. Вдома Захисника не дочекались батьки, дружина Ірина та 3-місячний син Дмитрик.
Журналісти ФастівNews.City зустрілися з дружиною Олександра Іриною, яка поділилась спогадами про чоловіка та розповіла як сама виховує їхнього сина та з якими труднощами стикається родина загиблого Захисника.
«Зі своїм коханим Сашком я познайомилась ще коли нам було по 15 років. Ми були студентами одного коледжу та разом їздили до Києва на навчання. Він був моїм другом, нам легко та приємно було разом проводити час, але з часом наші дороги розійшлися. Саша вирішив піти служити, а я навчалася далі. Через декілька років ми знову зустрілися. На вокзалі. І вже не змогли розлучитися. Відразу почали зустрічатися, а за рік, 18 липня 2015 року ми одружилися», - згадує Ірина.
Коли почалось повномасштабне вторгнення росії до України жінка була на сьомому місяці вагітності. Пам’ятає, як чоловік одразу хотів йти до військкомату, щоб стати на захист держави. Однак Ірина боялась залишатися сама в очікуванні дитини. Лише майбутнє народження первістка зупинило тоді Олександра і він залишився поряд з дружиною. Але не зміг спокійно жити й працювати, знаючи, що в країні війна і ворог близько. Тож чоловік звільнився з ТОВ «Юнівест Маркетинг», де тривалий час працював налагоджувальником поліграфічного устаткування. Маючи власний автомобіль, придатний до вантажних перевезень, Олександр почав займатися перевезенням гуманітарних вантажів. Ірина пригадує, як чоловік їздив на захід України забирати вантажі, які потім розвозив по деокупованих територіях. Жінка неодноразово допомагала чоловікові у його волонтерській діяльності – висвітлювала інформацію в соціальних мережах, за необхідності сортувала гуманітарну допомогу.
Проте, Олександр переймався, що все одно робить недостатньо для своєї країни. Тому у травні 2022 року, після народження сина Дмитрика, чоловік разом з тестем приєднався до 208-го окремого батальйону територіальної оборони. Нині тесть Олександра захищає країну в складі того ж батальйону на Куп’янському напрямку, але вже без свого зятя, який завжди був готовий прийти на допомогу. Адже 10 серпня на бойовому злагодженні, готуючись до виходу на передові бойові позиції, Олександр отримав наскрізне вогнепальне кульове поранення грудної клітки, що призвело до його смерті.
За фактом трагедії тоді ж було розпочато кримінальне провадження.
Допитаний в судовому засіданні обвинувачений зазначив, що будучи на посаді інструктора проводив навчання з військослужбовцями щодо переведення зброї у бойову готовність. Коли один із хлопців попросив повторно продемонструвати вправу, він дістав з розгрузки магазин, зарядив зброю, перевів автомат у бойову готовність, навів його між шеренгою військовослужбовців для демонстрації заміни магазину автомата під час ведення бою і здійснив постріл, потім побачив, що один із солдатів впав, після чого до нього підбігли, покликали лікаря і вони поїхали в заклад охорони здоров`я. Обвинувачений зауважив, що в той день він був на бойовому чергуванні до 6 ранку, в розгрузці мали бути порожні набої, але він помилково витягнув бойовий магазин.
Військовослужбовця, що виконував обов’язки інструктора, було визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 414 Кримінального кодексу України (Порушення правил поводження зі зброєю, а також із речовинами і предметами, що становлять підвищену небезпеку для оточення) та засуджено до покарання у виді трьох років позбавлення волі. Нині інструктор подав касаційну скаргу на невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення.
Безумовно, судові засідання та все, що з ними пов’язано, щоразу болісно ворушать спогади про той трагічний день родини загиблого Захисника. Триматись допомагають лише теплі згадки про Олександра.
«Мій Сашко був добрим, чуйним, дуже позитивним. Його життєрадісний світогляд освітлював усіх навколо. На нього завжди можна було покластися. Він допомагав кожному, хто того потребував», - розповідає про чоловіка Ірина. – «Наш з ним шлюб був щасливим, гармонійним, в ньому ми росли та розвивалися, робили один одного кращими. Я без перебільшення можу сказати, що ми дивилися в одному напрямку і пліч-о-пліч йшли життєвою дорогою, мали спільні плани та мрії. А найголовніше, мали однаковий світогляд. Кожного дня ми робили один одного кращими та щасливішими і завжди могли розраховувати на підтримку партнера».
Зараз жінка одна виховує їхнього сина Дмитрика, якому в травні виповнилось два роки. «Я постійно показую синові фото і відео Сашка, розповідаю про нього. Хочу, щоб син знав, яким неймовірним був його тато», - говорить Ірина.
Але життя родини загиблого Захисника, на жаль, не минає без певних труднощів. Так, вже неодноразово з могили Олександра, що знаходиться на Алеї Слави Інтернаціонального кладовища міста, викрадали штучні квіти й вази. А одного разу пошкодили фото Захисника, встановлене на могилі. Жінка нарікає на бездіяльність поліції, до якої зверталась із заявами про вчинення наруги над могилою свого чоловіка. До того ж, вже кілька разів Ірина мала справу з адвокатами-шахраями, які намагались заробити гроші на її горі.
Проблемою для Ірини є і вирішення питання про встановлення Захисникові пам’ятника на могилі. Жінка вже обрала і замовила пам’ятник, однак родичі Олександра категорично проти його встановлення та навіть подали до суду позов про визнання користувачами місця поховання і заборону встановлення пам`ятника. Тож нині, зазначає Ірина, пам’ятник замість могили стоїть у її батьків у дворі і постійно нагадує їй про відсутність можливості вшанування пам’яті коханого та складні відносини з його родичами.
Крім того, каже жінка, лише батьки Олександра мають певні пільги як родина Захисника. Ні вона, ні їхній син не мають жодних пільг на комунальні чи транспортні послуги.
Проте підтримку і розраду Ірина знаходить в телеграм-каналі «Ми разом», який об’єднав жінок з усієї України, які втратили на війні своїх коханих. Жінка зізнається, що це безпечний простір для того, щоб поділитися переживаннями. До того ж, там же можна отримати психологічну допомогу, певні юридичні консультації, яких як зазначає дружина Захисника, часто не вистачає родинам загиблих Героїв.
У пам'ять про свого чоловіка Ірина взяла участь у Всеукраїнському арт-проекті «Жива. Справжні історії кохання», де намалювала картину та написала історію, які згодом були представлені на виставці мам і дружин загиблих Героїв у Фастові в червні цього року. Приєднується жінка і до інших ініціатив, що проходять для вшанування пам’яті загиблих Захисників.
Нині Ірина з сином переїхали до міста Вишневе Бучанського району, де проживає її рідна сестра, яка теж є для неї опорою і підтримкою. Разом виховують дітей майже одного віку, піклуються одна про одну та допомагають батькові, який боронить Україну.
У Вишневому жінка привезла і пам'ять про свого коханого, адже згодом в місті буде облаштована Алея Слави та встановлений меморіал пам’яті полеглих Захисників, де також буде і фото Олександра. «Хочу, щоб ми з Дмитриком тут приходили до меморіалу, де буде його тато. Це буде поруч, біля дому, не потрібно нікуди їхати. Ми регулярно зможемо провідувати тата», - говорить Ірина.
Однак, дуже хотілось би, щоб якомога менше українських дітей таким чином відвідували своїх татусів, а кількість фото загиблих Героїв на таких меморіалах не збільшувалась. Тож кожен з нас щоденно має наближати нашу спільну перемогу заради щасливого і вільного майбутнього наших дітей.
Нагадаємо, нещодавно ми писали спогади родини про Героя України Володимира Карачуна.
