Фастів – гостинне місто, де кожному раді. У нашому місті також проживає чимало переселенців. Хто у родичів, хто винаймає житло, а хтось мешкає у прихистку, який на початку 2023 року відкрила римо-католицька громада міста. Давайте пройдемо разом коридорами цього гостинного дому.
Тиха територія колишньої залізничної лікарні – парк та кілька будівель. Тут ніхто не галасує і не провадить активної діяльності – не місце. Натомість у парку при лікарні мешкає чимало білочок, завжди чути спів пташок. А знедавна у відремонтованому приміщенні прихисток знайшли ті, хто втратив свій дім через дії росії – переселенці.
Підходимо до двоповерхової будівлі і нас зустрічають будматеріали: ремонтні роботи не до кінця завершені. Однак двері прихистку вже гостинно відкриті для тих, хто потребує помешкання.
За вхідними дверима натрапляємо на дитячі возики – перша ознака того, що у домі є маленькі діти.
Усіх гостей зустрічає адміністратор. Сьогодні це Алла Леонідівна, триває її робочий тиждень.
Вона розповідає нам про режим дня у прихистку, правила перебування. Каже, що з 7 ранку до 21 вечора всі мешканці можуть вільно пересуватися містом, проте на вечір кожен має бути вдома – так правильно і всім спокійно.
Режим дня простий – сніданок, обід, тиха година, вечеря та підвечірок, який так полюбляють маленькі мешканці. А ще між цим – господарські години, коли йде прибирання, приготування їжі, ліпка вареників (щоденна справа) – організація побуту.
Ми розмовляємо і повільно рухаємось довгим коридором, обабіч якого – двері до приміщень – житлових та господарських кімнат. «Наразі у прихистку всі кімнати зайняті. Загалом проживає 9 дорослих осіб та 14 діток. Однак, за потреби, ми можемо прийняти ще кілька родин, наразі триває облаштування трьох гостьових кімнат», - розповідає пані Алла.
Поки ми розмовляємо, до нас стиха вітається жінка. Посміхається нам злегка, але очі видають смуток. Розмова з Аллою Леонідівною зупиняється, і ми починаємо знайомство з мешканкою прихистку, жінкою, яка проживає тут з 16-річним сином. Вони – з Херсонської області. Далі сама собою виринає історія, від якої щемить серце та на очі навертаються сльози.
…Тетяна змушена була поїхати з дому, села в Чаплинському районі, що на Херсонщині, яке зараз в окупації. Мусила вивезти молодшого сина, якому 16 років. А все тому, що російська влада, яка зайшла в місто, змушувала йти навчатися до російських шкіл. А потім, після завершення, могла забрати ще 16-річну дитину до армії рф та, ймовірно, відправити на фронт проти своїх же, українців. Витримати це вже Тетяна не могла. І після тяжкої розмови з чоловіком та старшим сином вимушена була тікати на українську територію.
Спочатку планувала вивезти молодшого сина, потім старшого. Але ціни на послуги з перевезення вже занадто високі, тому поки перебуває тут з одним із синів. Та й для того довелося продати всю зібрану на городі картоплю. Спілкуватися часто з рідними не має можливості, оскільки інтернет в окупованому селі не дуже добрий, періодично його «глушать» російські війська, навмисно.
А далі каже про «своїх» та «чужих», про те, як свої стали чужими та намагаються нажитися, про те, що в окупованому селі панує російське беззаконня. Розповідає, що кожну родину в селі допитували та проводили огляди тіл на наявність проукраїнських татуювань, перевіряли усі кімнати, льохи та навіть холодильники – дивилися, чим живуть. Далі ділиться, що, коли вдалося виїхати на підконтрольні Україні землі, спочатку проживала в сестри, але довготривале сусідство не склалося. Потім у знайомої, яка й сама жила в орендованому житлі і яку господиня хати попросила виселити переселенців… Потім була у Великій Снітинці, де через соціальну працівницю Катерину знайшла контакти пані Віри з костелу. Так і опинилася в прихистку, в якому мешкає з 30 березня.
Син вже закінчив школу, здав НМТ і готується вступати. Куди? Ще не знають. Хотів бути психологом, але балів для бюджету не вистачить. А контрактну форму навчання Тетяна «не потягне»…
Розмова добігає кінця, і жінка поспішає по справах. Вона відмовляється фотографуватися, адже на окупованій території залишаються її рідні. Ми ж йдемо далі коридором і заходимо у велике фойє з диванами. Нашу увагу привертає ще одна мешканка прихистку, яка також зацікавлено дивиться на нас. Розмова зав’язується відразу, а ми дізнаємося ще одну нелегку історію.
Оксана прибула до Фастова 24 лютого. Так, саме в той день, коли для більшої частини України розпочалася «велика війна». У Бахмуті ж стріляли вже 23-го, та й з 2014 року там ніколи не було спокійно. Саме 23 лютого Оксана виїхала з сином до Києва, рятуючись від вже тоді нещадних обстрілів. А приїхавши вперше до столиці, 24 лютого 2022 року, побачила в небі ракету. І зрозуміла, що війна прийшла і на Київщину. Добралася до Фастова і знайшла прихисток в Центрі святого Мартіна.
Через непохитну проукраїнську позицію, коли Оксана ще проживала в Горлівці, її з сином днрівці закинули в авто та відвезли в підвал. І на очах тоді ще 5-річного сина били та стріляли по ній з автоматів, приставивши до стіни – вимагали відмовитися від слів, що днр та лнр не існують і це все вигадані республіки, як Оксана в серцях сказала в маршрутці дорогою в садочок.
Оговтавшись від тих подій, жінка налагоджувала життя вже на околиці Бахмута. Але і там було нелегко. За період війни втратила двох племінників та чоловіка. Зараз дім Оксани в Бахмуті повністю зруйнований. Вона має двох дорослих доньок, які живуть «на тій стороні», тому спілкування з ними майже немає. Отак і залишилася в свої майже 50 років сама з 9-річним сином Євгеном. Який, до слова, у Фастові вже освоївся, почав відвідувати дзюдо і виборов вже навіть три медалі. Поки в планах жінки – залишатися тут і надалі…
Ще одна нелегка розмова добігає кінця, а ми прямуємо на кухню. Велике просторе приміщення, де є усе необхідне. Оглядаємо залу, цікавимося деталями організації побуту. Час від часу повз нас пробігає малеча, чути дитячий сміх та дорослі голоси – жінок, які намагаються слідкувати за невгамовною дітворою.
У прихистку чується життя – пахне котлетами та випічкою, долітає гомін голосів та побутове шурхотіння. А там, за вікнами – війна. Від якої мешканці тікали і яка невблаганно їх наздогнала і тут, добре що лише звуками сирен та час від часу гупотінням ППО.
Та, все ж, в прихистку тихо і затишно. Неначе вдома. І постійне відчуття, що тебе хтось оберігає. Хтось? Точно – молитви римо-католицької громади, турботливий отець Михайло і сам Господь.
