Хрестик до хрестика, рядок до рядка – голка в умілих руках фастівчанки, мешканки Кадлубиці, Людмили Костецької не втомлюється протикати тканину, перетворюючи її на різнобарвну картину. Саме голка, вірна подружка майстрині, була поруч і в години радості, і в хвилини смутку… Саме вона знає про ті спогади, які час від часу спливають у пам’яті Людмили Петрівни. Вони разом пригадують, як колись давно бабуся подружила свою онучку Людмилку із голкою.
Людмила Костецька
Спочатку їхня дружба не була такою міцною, як зараз. Тоді молодій дівчині хотілося вчитися, грати на бандурі, любити, створити сім’ю, мати діток, працювати. Про голку довелося забути й тоді, коли у далекому 1986-му Людмила разом зі своїми колегами із фастівського автобусного парку долучилася до ліквідації аварії на Чорнобильській атомній електростанції. За ті заслуги отримала Людмила Петрівна від держави медалі «Герой-рятівник», «За заслуги», «За мужність». Але Чорнобиль залишив по собі чорний слід: радіаційне випромінювання забрало у жінки здоров’я. Численні операції залишили на тілі Людмили Костецької шрами, а от душі її не зачепили. Бо в ній назавжди оселилася любов до життя, людей, родини і… голки.
Роботи Людмили Костецької
Тепер, на заслуженому відпочинку, часу для спілкування із давньою подружкою у майстрині побільшало. Вони разом годинами за допомогою ниток малюють квіти, голубів, українські орнаменти. Вишиті сорочки – то для чоловіка й сина, весільний рушник – для любого онука, а ікони – для себе, для душі.
Людмила Петрівна пригадує, як колись давно мріяла вишити Ісуса Христа із вівцями, але скільки не бралася до роботи, натхнення все не приходило… Лише після того, як отримала церковне благословення на створення ікон, омріяний образ вдалося втілити на картині. За лічені дні!
А потім їх було ще дуже багато і багато ще буде, бо ж відчуває майстриня в собі великий потенціал і творче натхнення. Ним Людмила Петрівна залюбки ділиться з усіма, хто хоче опанувати це народне ремесло, а також зі своїми онуками, які теж мають хист до вишивки. Пригадує майстриня, як колись у дитинстві наймолодшому Миколі знайомство із голкою особливо припало до душі, і у сімейному архіві саме його вишиванок найбільше.
Під час війни, зізнається талановита фастівчанка, найбільше хочеться вишивати квіти з великою надією на нашу швидку Перемогу. Саме з думками про мирну квітучу Україну вона розпочинає свою нову картину і у кожен хрестик вкладає лише світлі думки.
Людмила Костецька не лише володіє технікою вишивки, а й знає сакральне значення візерунків і кольорів. Саме тому її рушники і вишиті сорочки є не лише унікальним і неповторним витвором мистецтва, а й оберегом для їхніх власників.
Ну а довершеності вишитим картинам надає чоловік Людмили Петрівни – Микола Іванович. На ньому – достойне оздоблення робіт своєї другої половинки і закупи усього необхідного для рукоділля, оскільки Людмила Петрівна за станом здоров’я не може ходити до магазинів. Та й з домашніми клопотами і роботою на городі Микола Іванович достойно справляється, лише б не відволікалася його кохана від свого улюбленого заняття, яке рятує її від смутку і додає сил до життя.
У жовтні в родині Костецьких буде свято. Людмила Петрівна і Микола Іванович відзначатимуть 50-річчя подружнього життя. Весільне вбрання до цієї події вже майже готове: сорочка для коханого чоловіка вишита, а своя – на стадії завершення. Геометричні візерунки на них у червоно-чорних кольорах, які символізують любов і журбу. Кохання – це те, на чому тримається велика родина Костецьких вже пів століття, а журба – це усі випробування долі, війна, яка змушує голку вишивати чорними нитками історію нашої багатостраждальної країни…
