Війна змінила всіх нас. Розставила нові пріоритети, сформувала нові цілі і прагнення. Багато фастівчан, які жили звичайним мирним життям – працювали, виховували дітей, займалися бізнесом та громадською діяльністю, залишили все і взяли до рук зброю, щоб боротися з ворогом. Ми зібрали три історії відомих у місті чоловіків, які долучилися до лав ЗСУ та захищають нас на різних напрямках фронту.
Володимир Куценко, начальник управління регіонального розвитку, депутат Фастівської міськради
Фото: З особистого архіву Володимира Куценка
Володимир Куценко багато років працював в органах місцевого самоврядування. Був заступником голови Фастівської районної ради, депутатом райради, а останні роки обіймав посаду начальника управління регіонального розвитку і житлово-комунального господарства Мотовилівського куща та очолював одну з депутатських фракцій у міській раді.
Він не мав жодного військового досвіду, проте ще на початку вторгнення прагнув долучитися до лав ЗСУ. З першого дня повномасштабного наступу займався відповідальною роботою, де під час війни керівник був потрібен, як ніколи. Тому на певний час думку йти служити довелося відкласти.
«Коли 24 лютого минулого року я приїхав у Борову, біля адмінбудівлі вже зібралися люди, які хотіли допомогти захистити наш край від ворога, - розповідає Володимир. - Ми почали формувати місцеву оборону, будувати блокпости, систему зв'язку, пропрацьовувати логістичні маршрути. В результаті ми сформували добровольчі формування, до складу яких входили понад 500 людей. Відпрацювали алгоритми дій зі своїм штабом. А коли Київщину звільнили, до нас почали масово приїжджати переселенці з усіх куточків України. Тільки в наших селах їх оселилося понад три тисячі. Постала нова задача - забезпечити цих людей одягом, продуктами, засобами гігієни. Ми збудували ефективну систему співпраці влади з волонтерами і громадськими організаціями. Потужна команда створила благодійний фонд «Мальви», який і сьогодні невтомно працює. На початку великої війни ця команда допомагала насамперед переселенцям і іншим незахищеним категоріям людей.
Коли вся робота була налагоджена, я зрозумів, що свою місію тут виконав і не можу більше залишатися вдома в той час, коли наші військові мужньо боронять нашу країну. На війні загинули мої друзі - Тимофій Рудяк, Андрій Сидоренко. Після цього я вже не міг спокійно продовжувати свою діяльність. Я вирішив піти служити».
Володимир виконав свою обіцянку у вересні 2022 року. Родина підтримала його. Тим більше батько Володимира й сам з першого дня вторгнення взяв в руки зброю й оберігав місто на блокпості.
Через півтора місяці служби фастівчанина направили навчатися на пілота квадрокоптера, адже він вже мав досвід польотів на дронах і прагнув вдосконалюватись у цьому напрямку. А пізніше перевели в аеророзвідку. Потім командування направило вчитися далі – керувати безпілотними авіаційними комплексами. Зараз він - командир відділення.
Фото: З особистого архіву Володимира Куценка
У військовому житті допомагають певні навички з минулого, каже Володимир, зокрема спортивна підготовка (у минулому він довго займався боксом) та орієнтація на місцевості, вміння користуватися мапою, яке здобув під час походів у гори.
Найбільше на початку служби його дивувала в армії сувора військова дисципліна та постійне вдосконалення своїх вмінь і навчання новому. «Наприклад, я ніколи не думав, що мені доведеться надавати комусь першу медичну допомогу. Тому таких знань не мав, - розповідає фастівчанин. - Довгий період часу я працював в органах місцевого самоврядування і розвивався у цьому напрямку. А військовому потрібно знати все, тому що ми воюємо інтелектом, а не кількістю бійців, як це робить ворог. Ми маємо досконало вивчати медицину, тактику ведення бою, спеціалізовані комп’ютерні програми, новітні електронні карти, відточувати вміння поводитись зі зброєю, влучно стріляти, постійно вдосконалюватись, вивчати технології, які використовує ворог».
З часу, коли пішов служити, чоловік рідко буває вдома. Тому, звісно, сумує за своєю родиною. Забув про вихідні, яких немає у військових. Каже, що в армії навчився цінувати прості речі: тепле ліжко, гарячий душ та тишу, коли знаєш, що нічого не прилетить.
Після перемоги Володимир мріє провести час з родиною, а потім поїхати на Монблан (це найвища вершина у Західній Європі, на кордоні Франції та Італії). Підкорити гору він планував ще в 2021 році, навіть купив квитки, але поїздка відклалася через коронавірусну пандемію. Похід довелося перенести аж на травень 2022 року, але війна не дала й цим планам стати дійсністю.
«Тому після нашої перемоги, яку ми обов’язково скоро здобудемо, я вже точно візьму рюкзак і разом зі своїми побратимами піднімуся на цю вершину», - підсумовує Володимир.
Олексій Островський, підприємець, тренер з дзюдо
Повномасштабне вторгнення застало Олексія Островського на заході України. Він одразу повернувся у Фастів та, вивізши свою родину, з'явився до військового комісаріату, аби доєднатися до лав Збройних сил України. Адже вважав це своїм громадянським обов'язком та мав відповідний досвід - у 2005-2006 роках проходив строкову службу в розвідувальній роті 95-ої окремої десантно-штурмової бригади, займав посаду командира відділення. Втім, як і багатьом національно-свідомим українцям, котрі мусили ставати в чергу на місце захисника Батьківщини, через непомірно високі темпи поповнення військ, Олексієві сказали чекати на мобілізацію.
Чоловік не склав руки й долучився до сил національного спротиву. У хаосі перших днів війни спромігся організувати виїзд людей із наближених до лінії фронту північних регіонів до більш безпечних місць, паралельно з транспортуванням гуманітарної допомоги. Протягом всього цього часу брав активну участь у суспільному житті Фастівщини, перебував у готовності взяти до рук зброю. Така нагода випала в грудні 2022 року. Отримавши повістку, Олексій без зволікань пройшов медичну комісію та прибув до розташування навчального центру військового коледжу сержантського складу при Харківському національному університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба.
Після вишколу одразу був переведений у бойову частину, але, за клопотанням командування, повернувся назад до навчального центру, зайнявши посаду інструктора з бойової армійської системи (БАрС). Вирішальними факторами для призначення стали спортивний досвід та підприємницький хист фастівчанина, котрий спромігся організувати бійцям якісне спортивне дозвілля, направду важливе для підняття морального духу та покращення як фізичного, так і психологічного стану людей. Варто зазначити, що Олексій Островський тривалий час працював тренером із дзюдо, тож йому не складно було адаптуватися до нового річища роботи.
Наразі чоловік гартує курсантів і мобілізованих. Підопічні, як і всюди, трапляються різні, однак усіх їх об'єднує благородне бажання боронити Батьківщину. Приємно вражає патріотизм людей, зокрема новобранців, які раніше були далекі від військової справи. Олексій згадує вже немолодого чоловіка з нової групи, багатодітного батька, директора школи, якого не могли б мобілізувати з багатьох причин, але він пішов у ЗСУ добровольцем. «Я питаю його: чому ви прийшли? У вас же є бронь. А він показує фото своєї розбомбленої школи у селі під Харковом і плаче. Йому під 50, і він вчиться збивати ворожі літальні апарати». Інструктор додає, що такі люди мають колосальну мотивацію і через два місяці навчання стають справжніми фахівцями своєї справи.
Олексій також підкреслює позитивну динаміку у сфері матеріального забезпечення військовослужбовців, порівняно з 2005-2006 роками проходження строкової служби. Він високо оцінює новий штиб організації навчального процесу, з якого викорінюють пережитки та неадекватні традиції радянських часів. Гарно відгукується про роботу сучасних українських офіцерів із особовим складом, використання ними прогресивних методик.
Під час служби фастівчанин має можливість споглядати будні жителів східного регіону в кількох десятках кілометрів від лінії розмежування. «На Харківщині люди звикли до війни і не реагують на тривогу, на вибухи, продовжують жити далі і займатися своїми справами», - ділиться він спостереженнями. Олексій також підмічає, що, попри значну перевагу російської в мовленні тамтешніх військовослужбовців, вони активно переходять на українськомовний контент: слухають наші пісні, дивляться українських блогерів, намагаються вивчати солов'їну.
Особливо тішить чоловіка єдність українців у такий складний час, згуртована робота кожного на своєму місці, неважливо навіть: військовому чи цивільному. «Зараз особливо помітний вклад усіх небайдужих. Війна загалом проявляє сутності людей - хто ким є насправді. На щастя, для мене більшість знайомих розкрилася з позитивного боку», - каже Олексій.
Про цивільне життя він згадує нечасто, вірить у нашу перемогу і намагається приносити максимальну користь на тій посаді, куди його призначили.
Розповідає, що почав більше цінувати життя, намагається якомога частіше допомагати людям і радіє, коли вдається це зробити. Захисник впевнений, що після перемоги Україна стане ще кращою, почнеться економічне зростання, і він далі зможе займатися підприємницькою діяльністю та приділяти час своєму хобі - спорту. «Мої мрії під час війни перетворилися в реальні цілі, - каже він. - Зараз я в них вірю, як у завтрашній день».
Олександр Заплава, керівник і тренер спортивного клубу «Тецушинкай джиу-джитсу»
Олександр Заплава - справа
У мирному житті Олександр Заплава тренував дітей, навчав їх бути сильними і спритними, йти вперед і перемагати. Проте коли почалася широкомасштабна війна, він не міг залишитися осторонь боротьби українського народу за свою незалежність і вже 26 лютого 2022 року вступив у тероборону.
«Мав хтось захищати країну, - пояснює він своє рішення. - Тим більше ворожі війська підбиралися все ближче до Фастова, і я не міг сидіти вдома. Зібрався вранці і поїхав у військкомат. Але мені сказали, що набирають тільки певних спеціалістів – танкістів та артилеристів. Тому я пішов у ТРО».
Спочатку тероборонівці залишалися у Фастові, адже російські війська просувалися у цьому напрямку, і всі готувалися до оборони міста. Пізніше, після звільнення Київщини, виконували завдання у Калинівці та на кордоні з Чернігівською областю. Навчалися, щоб за потреби, дати гідну відсіч ворогу, вдосконалювали вміння.
До цього Олександр вже мав досвід строкової служби – у прикордонних військах. Багато років займався бойовими мистецтвами, тому відвідував семінари з практичної стрільби. У 2015 році навіть допомагав готувати «Айдар», обмінювався досвідом з іншими інструкторами. Фізична підготовка на війні дійсно знадобилася, каже фастівчанин, адже доводиться пересуватися в бронежилеті, з автоматом і боєкомплектом (а це все може важити близько 30 кг), по землі, переритій вибухами, а, можливо, й витягати у безпечне місце пораненого.
На початку квітня Олександра у складі штурмової роти 250-го батальйон 114-ї бригади направили у Бахмут. Майже повністю зруйноване місто стало символом запеклої боротьби українців за свою свободу, на яку знову зазіхнув підступний сусід. Містом, яке зараз називають пеклом на землі, адже ворог не шкодує ніяких засобів, щоб відтіснити наших військових і захопити його.
«У Бахмуті тиші майже немає, постійно зверху щось падає і у великій кількості. Залишається лише сподіватися, що хоча б не прилетить до нас», - ділиться спогадами Олександр.
Як би не було складно, фастівчани сумлінно виконували бойові завдання, розуміючи, що не можуть віддати ворогу жодного сантиметра української землі.
Займали позиції у приватному секторі, на відпочинок спускалися у підвал. З продуктами проблем не було, каже Олександр, їх привозили без перебоїв. Усім необхідним спорядженням перед поїздкою теж забезпечили. Волонтерські організації допомагали з тепловізорами. Проте тепловізори, прилади нічого бачення і безпілотники на передовій завжди потрібні, адже їх мало, і вони швидко ламаються, а дрони збивають.
Хоча місто постійно під обстрілом, у ньому живуть люди. Під час перебування там фастівчан, у Бахмуті залишалося близько 500 місцевих, уточнює Олександр. Старенькі люди не бажають їхати з рідної домівки, а родичі не можуть їх покинути одних. Деякі мешканці мають проукраїнські позиції, але зустрічалися й ті, які чекають «рускій мір».
«Ми зайшли в один будинок, де жили місцеві. Вони не хочуть виїжджати. У чоловіка - старенький тато, який відмовився евакуюватися. Так і живуть, в одному підвалі ховається три сім’ї», - згадує Олександр.
На жаль, Україні доводиться платити страшну ціну за свою незалежність. Під час виконання завдань у Бахмуті фастівчани втратили двох товаришів. Багато військових отримали осколкові поранення і контузії.
«Єдине, про що там мрієш, – це про тишу і спокій, а ще – про тепле ліжко, - зізнається військовий, а потім додає: - Після Бахмута мене вже нічим не можна здивувати».
Ще говорить, що війна дуже змінює погляди на життя та цінності. Згадуєш якісь свої помилки і розумієш, що більше не хочеш їх повторювати. Вчишся цінувати ті речі, на які раніше не дуже звертав увагу.
Після виведення з Бахмута фастівчани займають позиції у Київській області. Проте, якщо знадобиться, готові знову висуватися на передову.
Увесь цей час учні Олександра Заплави підтримують спортивний клуб і далі проводять тренування. А після війни тренер мріє повернутися в зал, знову навчати дітей, возити їх на змагання і розвивати свою спортивну школу.
*Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
