Ще зовсім нещодавно українські діти захоплювалися Суперменом, Бетменом та іншими героями. Ми тоді просто не знали, що наші хлопці та дівчата, чоловіки та жінки – ще більші Герої. Вони – реальні, вони – сильні та безстрашні, вони сьогодні бережуть Україну. Сьогодні ми розкажемо про двох звичайних фастівських чоловіків, які нещодавно повернулися з Бахмута, – Сергія Самойлова та Віталія Поліщука. Вони – без перебільшення, Герої сьогодення, які своїми руками будують наше світле мирне майбутнє.
Трохи більше як рік тому Сергій Самойлов був далекобійником, а Віталій Поліщук –будівельником. Сьогодні Сергій Самойлов – головний сержант роти, а Віталій Поліщук – тимчасово виконуючий обов’язки командира взводу. Звичайні чоловіки, які мають свої мрії, плани, люблять рідних та друзів. Чоловіки, які побачили пекло на землі та, не вагаючись ні секунди, заглянули самій смерті у вічі, рятуючи поранених товаришів.
… Усміхнені та веселі Сергій та Віталій розповідають нам, дівчатам, про війну, бойові дії та Бахмут. Ми ставимо запитання, бесіда легка та невимушена. Але час від часу в очах хлопців пробігає ледь вловимий смуток, невимовна туга та звіряча лють на ворога – те, що вони швиденько приховують, щоб не навантажувати нас, простих українців, тяжкими спогадами та думками. Отак ми і живемо, двома світами, які іноді переплітаються у спогадах. В цьому і є, мабуть, найбільша сила наших захисників та захисниць – берегти нас. Берегти від усього. Не лише наявного ворога, а й від тяжкої інформації, яку не кожен зможе пропустити через себе…
Історія чоловіків почалася 24 лютого 2022 року. Вони в перший день широкомасштабного вторгнення увійшли до складу Фастівського тербату та стали на захист Київщини.
«В тербаті усі – добровольці. Тоді навіть більше чоловіків хотіли до нас, місць вже не було», - ділиться один із хлопців. І справді, такого єднання як тоді, в лютому-березні, Україна давно не знала. Потім з 208-го батальйону чоловіки перейшли в 250-й для формування 114 бригади. Де вони зараз і служать.
Київщина, потім навчання. Було, звісно, нелегко. Але так, як в Бахмуті, не було ніде…
Рюкзак, пляшка води, кілька шоколадок, зброя – це все, що в тебе там є
«Стояли ми в самому місті. Фактично – в пеклі», - діляться чоловіки. З їжею там проблем нема, щодо помитися – то «пляшка-півторачка», вологі серветки або сухий душ – це все, що можна там собі дозволити. Живуть у Бахмуті по закинутих будинках, точніше - підвалах. Зв’язку мобільного немає. Лише рації або ж старлінк. Раз на кілька днів хтось один передає вісточки для сімей усієї команди про те, що все добре, всі живі. А ще в Бахмуті військові турбуються про покинутих тварин, таких там дуже багато.
Та найстрашніше – це постійні, щохвилинні обстріли. Весь час – гримить. А в повітрі постійний запах пороху, який в’їдається в мізки і вже не відпускає навіть на безпечніших територіях. І усюди чатує небезпека.
Місцеві мешканці Бахмута
Важко собі уявити, але в Бахмуті є навіть місцеві мешканці. «Трохи більше як 400 осіб. І навіть діти є», - щиро дивується один із бійців. Адже з Бахмуту дітей евакуювали примусово. А батьки ховали малечу, і так наражали і досі наражають дітей на небезпеку.
Одного разу Сергій та Віталій евакуйовували родину з дітьми, яка потрапила під обстріл.
Важко собі уявити, чим вони там харчуються, адже в Бахмуті не працює нічого – ні магазини, ні аптеки. «Живуть вони з того, що дістають з підвалів чи складів різних помешкань», - розповідають хлопці. Та додають, що там дуже багато гуманітарки від Ахметова. Тим і живуть.
Найстрашніші дні
«В перші дні час летів дуже швидко. День раз – і нема. А вже пізніше час тягнувся. Довго так. Бо хотілося відбути, дочекатися ротації і додому», - розповідають хлопці.
«Одна з ночей була найстрашнішою. Вночі там ніхто не пересувається. Там хлопці були на позиціях, потрапили під обстріл, були важкі 300-ті (поранені - ред). Вивозити не було як, авто у нас не було, то мусили просити сусідів. Але як вночі везти? Навпомацки…», - історія наче з страшного кіно. Але тоді без вагань чоловіки вирушили туди, де вільно гуляла смерть і де були поранені побратими, яких треба було врятувати. І врятували! Чи то доля така, чи то захистили ті, хто боронить Україну з неба – ніхто не знає. Але самі вижили і поранених врятували, доставили до медиків.
Чи мріється на передовій
Там, у Бахмуті, не хочеться нічого. Ні їсти, ні прийняти душ, не думається про щось приємне. Час на сон – це зайти в сховок, впасти на ліжко, а через кілька годин знову до роботи. Мрій теж немає. Є шалена жага до життя та бажання вижити. А ще – ні на крок не відступити з позицій, утримати їх та люто бити ворога.
Після серйозних розповідей хлопці легко переключаються на гумор та розповідають, що у них якось з авто витягли акумулятор. І 15 хвилин не пройшло, як хтось вже привласнив. Але то не біда – кажуть, он в сусідів БТР вкрали. І сміються. Легко так, наче мова не про війну. А ми не можемо усвідомити, звідки в них стільки сили та незламності.
Розповідь добігає кінця, а ми розуміємо, що про найважливіше хлопці розповіли побіжно і наче трохи соромлячись. Про те, що ризикували власним життям, щоб врятувати побратимів. Про те, що з-під обстрілів рятували родину місцевих мешканців, наражаючи себе на небезпеку. Про те, що кілька разів за хвилини до «прильотів» виходили з місць дислокації, а тому залишалися живими.
Кілька тижнів вони пробули в Бахмуті. Потім – ротація. Як відходили, командир йшов останнім, мав пересвідчитися, чи всі вийшли.
Фото: З архіву Героїв
Зараз Сергій та Віталій на Київщині. Що далі, куди далі – ніхто не знає. Чекають наказу. І просять, щоб ми нагадали усім, що війна триває. Вона не закінчилася. А найнеобхіднішими речами там, в пеклі, окрім зброї, є маскувальні сітки та окопні свічки. Те, що кожен може робити, щоб наближати велику, незмінну українську перемогу.
*Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
