23 травня фастівчанину Максиму Данилюку мало б виповнитися 27 років… Така невелика цифра, ще майже юність. Проте росія не дозволила чоловіку дожити до цієї дати. Жорстока, кривава війна обірвала молоде життя, молоді мрії, надії і сподівання. І залишила бездонний розпач у серцях рідних та близьких йому людей.
Максим Данилюк був доброю і товариською людиною, відповідальним і мужнім воїном, ніжним і люблячим чоловіком, батьком, сином і братом. Ні хвилини не роздумуючи, на початку широкомасштабного вторгнення вирішив обороняти Україну від ворога. 2 жовтня 2022 року, під час виконання бойового завдання, загинув на Донеччині.
Журналісти ФастівNews.City поспілкувалися з його дружиною Анастасією та сестрою Ганною, щоб розповісти вам про Героя, який захищав усіх нас.
Безхмарне дитинство
Максим народився у Фастові 23 травня 1996 року. Виріс у великій дружній родині. Був четвертою дитиною у сім’ї, мав ще двох рідних братів і двох сестер. Вчився у фастівській 1-ій школі.
Максим у дитинстві
Маленький Сімик – так його називали рідні – був енергійним, веселим та бешкетним.
«Нас у сім’ї – п’ятеро дітей. Між чотирма старшими – невелика різниця: рік, два, - розповідає старша сестра Максима Ганна. - Тому ми разом росли, гуляли, мали спільні компанії. Максим був у дитинстві жвавим, веселим, дружелюбним, з усіма знаходив спільну мову. Був і трохи неслухняним, але нікого не ображав. У школі вирізнявся непосидючістю. Міг розвеселити весь клас серед уроку».
Сестра згадує, що Максим з юності хотів мати свою справу, невеликий бізнес, не бажав працювати на когось.
«Коли ми були малими, батьки купляли овочі на оптовій базі в Херсоні, Одесі і продавали у Фастові. Ми всі допомагали, нам це подобалося. Коли Максим підріс, мріяв купити велику машину і займатися бізнесом. Або мати власний ставок, тому що змалку любив плавати, перебирати рибальські сітки, рибалити», - каже Ганна.
Після школи хлопець закінчив Фастівський центр професійно-технічної освіти. Отримав спеціальність електрогазозварника.
Пошуки свого місця в житті
У 2016 році Максим почав проходити строкову службу в прикордонних військах далеко від дому. Проте ніколи не жалівся, адже брав приклад зі свого батька Володимира, ліквідатора аварії на ЧАЕС, який мужньо вивозив людей з небезпечної зони, та старшого брата Дмитра, що в 2014 році пішов у АТО.
Завдяки своїй відповідальності та наполегливій праці, Максим здобув звання старшого солдата.
У жовтні 2017 року повернувся додому і поїхав до Дмитра в Одесу, де, як і брат, працював у муніципальній охороні міста.
Максим з братом
«Хоча це і було для Максима чуже місто і нова діяльність, але він з легкістю з усім впорався, завдяки постійній підтримці старшого брата Дмитра, який завжди був поруч з ним», - згадує сестра Ганна.
В Одесі Максим здобув нові знання в охоронній сфері. Проте в пошуках свого місця під сонцем змінив ще кілька спеціальностей. Коли у 2019 році хлопець повернувся до рідного Фастова, влаштувався на роботу в таксі.
«Інколи його доброта заважала роботі, бо насамперед він думав, як безкоштовно підвезти чужу бабусю, а не прийняти виклик, на якому він міг заробити кошти для себе. Було таке, що й працював собі в мінус, через цю ж доброту. Проте мав таку щиру душу, що його не зупиняли такі дрібниці, - згадують рідні Героя.
Пізніше Максим працював у «Епіцентрі» бригадиром в цеху, а потім - експедитором у компанії, яка продавала молочну продукцію.
Юнак мав багато друзів і знайомих. Намагався всіх підтримати, допомогти. Був душею компанії.
Найбільше щастя – дружина і донька
Найбільше у житті Максим мріяв про сім’ю і дитину. Родина у нього завжди була на першому місці.
Він познайомився з коханою Анастасією у 2013 році. Хлопець і дівчина довго дружили, а потім, усвідомивши свої почуття, почали зустрічатися. У 2020 році вони одружилися і вже скоро стали найщасливішими батьками донечки Аліси.
Максим з коханою дружиною Анастасією
«Максим безмежно любив своїх дівчаток і віддавався своїй родині на повну, - згадує сестра Ганна. - Він намагався бути найкращим батьком для своєї донечки та чоловіком для своєї дружини. Незважаючи ні на що, брат завжди знаходив час і для мами та тата, для сестер та братів. Любив поїхати на рибалку, бо був вправним рибаком, чи на шашлики - він дуже смачно готував, чи просто випити разом вдома кави зі смачним печивом».
Він був дуже добрим і світлим, каже й Анастасія. Багато працював, щоб забезпечити сім’ю. Були періоди, коли через це мало бачив доньку, адже пізно приїжджав з роботи, коли малеча вже спала.
Максим з дружиною і донькою
«Але коли він приїжджав кілька разів додому за час служби, я ніби йшла у відпустку. Дитина була постійно з ним», - ділиться спогадами дружина захисника.
Війна, яка зруйнувала все…
Анастасія згадує той страшний день, який назавжди змінив їхнє життя – 24 лютого 2022 року. Вона прокинулася, бо почула вибухи, але спочатку не розуміла, що сталося. Потім подружжя почало читати новини і усвідомило невблаганну дійсність. Максим не поїхав до Києва на роботу і того ж дня вирішив йти захищати Батьківщину.
«Я його сильно просила не йти, говорила, що у нас малесенька дитина, - зі сльозами на очах згадує Анастасія. - Він казав: «Хто, як не я? Хто буде нас захищати?». Ми розмовляли про це щодня, а 27 лютого вранці він пішов у військкомат. Якраз була неділя, і чоловік запевнив мене, що цього дня його не заберуть. Він ще матиме час, побуде з нами до понеділка. А потім подзвонив і сказав терміново збирати його речі. У неділю й поїхав. Ми навіть не встигли нормально попрощатися».
Максим Данилюк
Через кілька годин Максим вже приїхав у військову частину в Новоград-Волинському. А через кілька днів - на передову. Побував у найбільш «гарячих точках» фронту – в Донецькій області, Луганській, Харківській. Був старшим майстром ремонтної майстерні ремонтного взводу артилерійського озброєння.
Пішов на війну разом з Максимом і його старший брат Дмитро, який досі продовжує захищати наш спокійний сон. Відправився воювати і його найкращий друг Максим Гальопа, з яким Максим Данилюк був нерозлийвода з дитячих років. Сиділи за однією партою в школі, разом вчилися в училищі. Виконуючи спільне завдання, загинули...
Не зміг залишити друга
Звісно, перебуваючи на службі, Максим у будь-яку вільну хвилину намагався написати чи подзвонити коханій дружині. Спілкувався по відеозв’язку і з маленькою донечкою. Проте нічого не говорив про свою службу. Казав, що все добре, щоб родина не нервувала.
Максим з донькою
Він не мав звички скаржитися, як би не було важко. Навіть на війні, як потім розповіли сім’ї побратими, завжди посміхався, підіймав їм бойовий дух, підтримував та намагався розвеселити.
«Вранці 1 жовтня він написав мені: «Киця, збираюся» (виїжджати – ред.), - розповідає дружина Героя. - Вдень ми ще списувалися. А потім він подзвонив десь о 18 вечора. Ми говорили близько хвилини, я його дуже погано чула. Сказав, що вони у Бахмуті, у нього все добре, але зв’язку немає. Сказав, що любить мене, Алісу, маму. І все... Це був останній раз, коли я його чула».
Молода жінка не спала цілу ніч, тривога не покидала її. А наступного дня страшні припущення підтвердилися – родина дізналася, що Максим загинув.
Брат міг не їхати на цей напрямок, каже Ганна. Він мав прямувати в інше місце, але попросив перевести його в групу до друга з дитинства Максима Гальопи – це розповіли рідним товариші по службі. «Він сказав, що друга не кине, якщо помирати - то разом, і попросив, щоб його перевели до Гальопи. Щоб підтримувати один одного», - говорить сестра Максима Данилюка.
Чоловік знав напевно, куди їде і яка небезпека на нього там чекає. Вранці 1 жовтня написав у спільний сімейний чат братам і сестрам. А вдень подзвонив до тата. Попросив його берегти дружину Настю і доньку Алісу.
Максим Данилюк і Максим Гальопа
Він загинув вночі з 1 на 2 жовтня 2022 року в районі Миколаївка Друга, неподалік від Бахмута (на Донеччині). Разом з побратимами потрапив під ворожий обстріл і отримав осколкові поранення голови, лівої руки та ніг. Загинув і його друг Максим Гальопа.
Життя родини розділилося на До і Після
Максима Данилюка і Максима Гальопу зустрічали при в’їзді у Фастів живим коридором. По дорозі розклали живі квіти, поставили свічки. Люди стояли навколішки, віддаючи останню шану Героям, які віддали свої молоді життя за свободу українського народу та незалежність своєї країни.
Захисників поховали в один день - 7 жовтня 2022 року, на Алеї Слави на Інтернаціональному кладовищі. Проте пам’ять про них буде жива, поки вона полум’яніє у наших серцях.
Максим Данилюк
«Ми про брата говоримо щодня, - каже сестра Максима Данилюка Ганна. - Цей біль з нами залишиться на все життя. Для нашої родини це дуже велика втрата, наче шматок серця вирвали з грудей. Мені здається, що ми його не вберегли. Коли брат останній раз був вдома, у відпустці, в нього сильно боліли нирки. Він і там, на службі, приймав ліки, щоб триматися. А останнього разу просто не міг встати з ліжка. Ми просили його йти в лікарню, залишитися у Фастові, лікуватися. Але він сказав, що не може. Бо якщо він не повернеться, то інші хлопці не зможуть поїхати додому хоч на кілька днів. Він не думав про себе, тільки про інших. Таким був все життя».
Дружина Максима з донькою поїхала за кордон, до родичів, і там намагається навчитися жити зі своєю втратою.
«Тут мені стало легше, - каже Анастасія. - Я працювала з психологом, змінила своє мислення. Розумію, що нічого повернути не можна і треба рухатися вперед. У мене маленька дитина, заради неї треба жити далі і робити її щасливою».
*Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
