Пекло війни, «Азовсталь», 10 місяців полону, втрата двох братів, очікування повернення в Україну до дружини та двох діток – це все трохи більше як за рік пережила одна людина. Азовець, захисник, мужній воїн Віталій Сидоренко. «Ви були увесь час полону поряд, приходили у снах, підтримували і тому я тримався, зберігав здоровий глузд та віру, що витримаю і повернуся. І житиму, житиму за трьох, інакше не маю права!» - звертається Віталій до братів, які усміхнено дивляться на нього з неба, стискаючи в руках вогняні мечі Правди, які й там, зверху, кують Українську Перемогу.
Силу української душі неможливо виміряти. Вона – безмежна, і ніяка шкала в історії людства не має таких поділок, щоб її зміряти. Українці - унікальні, адже такої міці та незборимості, а також любові до свободи, нема в крові жодної нації. Демонстрацію цієї сили ми бачимо щодня в очах наших воїнів, в руках наших захисників, які впевнено тримають зброю та боронять незалежність рідної держави, які проходять надлюдські випробування та впевнено, попри біль та страх, долають усі перешкоди.
… Три брати – Андрій, Ярослав та Віталій Сидоренки – взяли до рук зброю та, не вагаючись ні хвилини, стали на захист рідної країни ще тоді, коли війна була десь далеко, на сході, і не долітала розриваючим нерви звуком сирен до жителів усіх куточків України. Кожен на своєму фронті, але стали як один. Після широкомасштабного вторгнення вони продовжували боронити державу та берегти кожного її мешканця.
Три брати, три азовці, три чоловіка, в крові яких замість крові сформувалася міцна сталь, Азов Сталь. В ті страшні дні, коли ворог рівняв Маріуполь з землею, вони тримали оборону заводу та в цілому міста.
Андрій Сидоренко...
«Андрій на заводі весь час давав поради, він був найсильнішим та найдосвідченішим серед нас трьох, він рвався в бій навіть коли був сам поранений, надихав та давав впевненість», - писав в соціальних мережах спогади про свого брата Віталій Сидоренко. Навіть в найтяжчі часи Андрій думав про племінників, яких безмежно любив та готував їм подарунки, перебуваючи на «Азовсталі».
В ніч, коли Андрій помирав після ворожого обстрілу в авто, згорів подарунок, приготований Андрієм своїм племінникам. Віталію вдалося вижити. Дивом. «…прийшов до тями і десь взялися сили аби вилізти з машини і рухатися далі, і я впевнений, що то брат сказав там зверху, що мені не час, що я маю жити. І я дістався до заводу, бо моїм янголом став брат Андрій з нашою мамою та бажання дружини, аби я повернувся», - ділиться з спогадами Віталій.
Ярослав Сидоренко...
Ярослав СидоренкоФото: Архів Героя
Попрощатися з другим братом Віталій зміг кілька разів. Мабуть, Ярослав відчував небезпеку та розумів, що скоро відправиться до Небесного війська, тому посилав прощальні повідомлення з найгарячіших точок тому, кого щиро любив – брату. І навіть встиг побачити Віталія. «Я пам'ятаю як ти прийшов до мене провідати незадовго до виходу з заводу, пройшовши десь 1.5 км. На той час ця відстань була нереально великою. І приніс кави та шоколадних цукерок. Де ти їх дістав - я не знаю...Потім наказ був лишити позиції і ми переписувалися тоді востаннє»... Сповіщення про смерть брата Віталій Сидоренко отримав згодом, до останнього сподіваючись, що то невірна інформація, що то помилка.
«Ви - мої ГЕРОЇ, я розповідатиму дітям та онукам про вас та інших побратимів, і буду казати, щоб вони розповідали далі, аби пам'ять жила вічно. Бути Героєм - це жити вічно! Біль... Навічно зі мною, частина мене, не зраджу пам'яті. Я тепер житиму один за трьох».
Кожен має один раз і навіки усвідомити, якою ціною ми здобуваємо перемогу.
Кохана Ірина, яка вірила і чекала попри усе
Окрім братів – янголів-охоронців, Віталія весь час полону тримав ще й вогонь кохання до дружини та безмежної любові до дітей. «Ти КАМІНЬ, ти МОЯ міць! Завдяки тобі я живий і хотів повернутися понад усе, попри все, через будь що, вірити, що обміняють. Хотіти повернутися заради КОХАНОЇ дружини, бути впевненим, що вона "Ждет, как никто не ждал", заради дітей наших двох найкращих. Ви мене гріли у найхолодніші ночі!» - зізнається в тих важких рядках у коханні своїй дружині Ірині стриманий у буденному житті Віталій. Він усвідомлює, що бути дружиною військового дуже важко, адже це – ховати емоції за посмішками, яких від тебе очікують рідні, це плакати там, де ніхто не бачить, а через хвилину знову одягати маску спокою і впевненості. Це чекати попри усе, вірити, сподіватися і … чекати.
Віталій вдома. На початку травня його разом з іншими захисниками повернули з полону. Попереду.... а попереду ще багато чого: багато робити, багато радощів та любові, багато тяжких спогадів та розповідей. Ми ж, фастівчани, мусимо знати історію кожного захисника, який так багато віддав для того, що ми мали наше сьогодення.
Три брати, три мужні Захисники, три серця з однією великою любов’ю – любов’ю до України.
«Не зраджу пам'яті! Один за трьох!» Віталій Сидоренко.
*Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
