Макарівщина фактично зупинила наступ ворожих військ на Київ. Окупанти дісталися міста, але на щастя, до Фастівського району вони не дійшли, колона була розбита нашими військами. Сьогодні ми розповімо про родину Гулаків з Макарова, будинок яких знаходився в 300 метрах від гольф-поля, на яке 27 лютого 2022 року висаджувався російський десант. Майже три тижня вони жили у власному погрібі, в той час коли на їх подвір’ї стояла ворожа техніка.
«До повномасштабного вторгнення у нашої родини був успішний бізнес - невелика ферма «Перепілочка», яку потім знищили окупанти. За 300 метрів від нашого будинку у Макарові російські війська створили штаб. А з протилежного боку (приблизно 500 метрів) базувалися українські солдати. Ми опинилися між двох вогнів», - розповідає журналістам ФастівNews.City 21-річна Мирослава Опанасенко.
Мирослава з рідними пережила окупацію та врятувалася
Ворожа техніка зупинилася прямо перед будинком макарівчан
«Останній раз ми ночували у будинку в ніч з 26 на 27 лютого. Хоча ночівлею це було дуже важко назвати. Прокинулись всі від жахливого мерехтіння у вікнах і від гучного гулу. За парканом нашого будинку здійснювали висадку десанту гелікоптери. Вони висаджували, відлітали і знову повертались. Ми похапцем зібрали подушки, ковдри і побігли в погріб, ховаючись під стінами, аби нас не побачили. Нас було шестеро: мій чоловік Богдан, його батьки, молодший брат і бабуся.
27 лютого колона військових дісталася нашого містечка. Частина якої стала під нашим будинком, де і залишилась до кінця березня. Щодня до нас приходили окупанти. Погрожували, грабували домашнє господарство та робили нескінченні обшуки будинку. Ми благали випустити нас, домовитись про коридор, але, на жаль, це було марно.
Богдан з батьком по черзі стерегли вхідні двері, щоб росіяни навмисно не кинули гранату в погріб. Адже такі випадки часто траплялися в Макарові. Таке пекло робилося: горіли майже всі приватні будинки, магазини, АЗС, будівлі, автомобілі. Навколо все вибухало і стояв запах смерті.
Вночі, 7 березня, до нас в погріб зайшло двоє озброєних тіл в неадектавному стані. Забрали батька та чоловіка, і вивели, як нам сказали, на розстріл. Ми почули автоматну чергу, а далі тиша. Найогидніша тиша, від якої не знаєш чого очікувати. Їх не було хвилин 10. Згодом хлопців привели. Суміш алкоголь та наркотики, яку вони робили при нас, почала діяти - з їх вуст лився хворобливий потік думок, за яким ми не встигали. Кожне неправильно підібране слово могло послужити каталізатором до безповоротних дій. І тут вистріл. У всіх заклало вуха, швидко оглянули одне одного на наявність поранень. Цілі. Одне із тіл бездумно вистрілило в стелю, в приміщенні 3 на 4, де крім них ще 6 людей. Цього дня вони залишились з нами ночувати. Одне лягло на наше імпровізоване ліжко, інше сіло під двері, аби ніхто не втік. Так ми дожили до ранку.
Росіяни зруйнували будинок молодого подружжя
У навколишніх будинках жила ціла солянка з народів далекого сходу. Приблизно з 8 березня їх стало особливо багато. Всі освоїлись на нових позиціях. На другому поверсі сусіднього дому з'явився снайпер. Тепер при виході на вулицю з погріба нам треба було підняти руки та чекати його «схвалення» рухатися далі.
Після нічних подій ми ще більше наполягали на тому, аби нас випустили. Була вже перша інформація про вбивство і зґвалтування жінки на нашому кутку.
Кілька спроб виїхати з Макарова
10 березня була перша невдала спроба виїхати. Нас навмисно повели дорогою, кожен метр якої контролювався і прострілювався. Там лежало завалене дерево, об'їзд якого, ймовірно, був замінований, тож ми повернулись додому. До речі, нас не було хвилин 15, але ці «спасатєлі» встигли винести пів хати і пів гардеробу нацепили на себе.
11 березня нам все-таки вдалось виїхати з дому, наклеївши на авто білі квадрати і купу білого ганчір’я. Дорога до Липівки була схожою на пекло. Побиті машини цивільних, з яких ця бидлота зливала паливо, а крісла виносили собі в окопи. Обірвані дроти електромереж. Уламки снарядів. Тіла людей. На одному солдаті український шеврон - ведуть нашого молодого бійця-полоненого. Танки та БТРи у дворах людей. Палають газові факели у взірваних будинках. Весь світ став чорно-білим, хоча тоді світило сонце.
Купа блок-постів. Обшуки. Вивертають кожен пакет речей. Косо зиркають на чоловіків. Палець постійно напоготові натиснути курок та випустити чергу в чиюсь сторону. Ми їхали і весь час тримали руки догори, аби вони бачили, що ми не несемо ніякої загрози. Боже, яке безглуздя…
Нас не випустили. Знову. Доїхавши до останнього ворожого блок посту, почався бій. Ми швидко розвернулись та поїхали назад углиб села. Нас, до речі, назбиралось вже доволі багато. Ми із сусідами та інші мешканці села. Вцілому машин 6-7.
Стоїмо під парканом, над нами літають «Гради» в суміші з мінами, і нам немає куди дітися. Дивом з'явився чоловік, який прихистив нас та впустив до будинку друзів, які встигли виїхати раніше. Наша поява стала цікавим різноманіттям для ворожого командування, тож їхній візит не змусив себе чекати. Далі все по класиці: крики, погрози, обшуки, питання «кто ваш камандір?» та «по харошему атдайтє аружиє». Тут ми і заночували. На вулиці і в погрібі було дуже холодно та сиро. Ми не мали ні нормальної їжі, ні джерела тепла. Спали на землі. Благо, до нас господарі цього будинку застелили погріб килимами, тож було значно краще.
Ранок 12 березня всі чекали з нетерпінням. Ми нарешті мали звідси виїхати. Дозволу чекали довго. Нас весь день знову жбурляли по всій Липівці, від одного блок-посту до іншого. Нас було дуже багато, 13 автомобілів із людьми. Діти, дорослі, тваринки. Всі знайомі. Всі плачуть і сподіваються на краще. Приблизно о 16-й годині нам дали добро.
Під час евакуації окупанти поранили молоде подружжя
Всім нутром відчувалась підступність: дуже швидко ми рухались, і окупанти навіть не оглянули повторно машини. Помічаю біля нас солдата в окопі, який для чогось готує ріжки, налаштовує приціл… Ми видалили всі фото, відео, месенджери з телефонів і заховали їх у переноску з котиками. На диво, її ніхто не перевіряв.
Колону вести всі забоялись. Всі, але не наш батько. Олександр Гулак очолив евакуаційну колону з цивільних. Хочеться сказати йому безмежне дякую. Кожну ніч і день, майже без сну, він був на чергуванні. Аби ніхто не нашкодив його родині. Завдяки йому ми живі і вибрались із того пекла. Завдяки йому… Дядя Саша взяв на себе затяжку ношу, яка призвела до страшної хвороби. 17 лютого ми його втратили. Ми боролись за нього до останнього, так само як він боровся да нас. Вічна пам'ять…
Вічна пам'ять: Олександр Гулак з Макарова, депутат Верховної Ради 8 скликання
Проїхавши декілька секунд, ми почули автоматні черги. Далі сильніші вибухи. Почали влучати по машинах із людьми. Страшний писк в ушах, наше авто похитнулось, нічого не чути і дезорієнтація. Все ясно, попали і в нас. Ми з чоловіком в крові. Поки мало розуміється ступінь ураження, і ще поки не болить. Я дуже розгубилась і, признаюсь чесно, чекала поки мене доб'ють. Мій Бодя каже, що вмирає. Яке вмираєш? Заводь машину і їдь! Дивом автівка завелася, ми рушили і продовжили рух. Доїхавши до нашого блок-посту в Королівці, я кричу з машини, що є поранені, нас пустили далі. Їдемо. В очах темніє, починає проходити больовий шок. Їдемо. Співаємо дурні дитячі пісенькі, рахуємо до 10 по черзі, аби не втратити свідомість. Ми ще не відчули нашого везіння в міліметрах, коли бронебойний снаряд пройшов навиліт, а не взірвався у машині. Так ми проїхали близько 40 кілометрів. У чоловіка відірване плече, а у мене поки незрозуміло що, бо кров була скрізь. Тоді ми ще не знали, що того дня декілька родин втратили своїх близьких у цій колоні...»
Російські війська знищили ферму
Мирослава і Богдан понад місяць пробули в лікарні. У чоловіка уламок стесав частину плеча, у Мирослави теж була травмована рука. Далі вони поїхали на Івано-Франківщину.
Зараз родина Гулаків повернулася в рідну Макарівщину. Вони втратили голову родини – батька Олександра Гулака, який помер внаслідок важкої хвороби. Пряме попадання снаряда вщент зруйнувало будинок Богдана і Мирослави. Зараз молодому подружжю донори та меценати допомагають його відбудовувати. Батьківський дім, в якому перебувала вся родина на початку війни, залишився не пошкоджений. Але росіяни все вкрали. Вдома не залишилося жодних речей, техніки, меблів. Забрали ложки, вилки, тарілки, здерли навіть штори.
Окупанти розважалися - знищували тварин на фермі
Російські війська зруйнували їх сімейний бізнес – невеличку ферму. Свиней розстріляли заради розваги, перепілок, курей, гусей - з'їли, вкрали 20 тонн зерна.
«Ми відновимося. Головне вигнати російських ворогів з нашої землі!», - каже 21-річна Мирослава з Макарівщини.
