Щирий, добрий, дуже товариський і завжди готовий допомогти. Таким був Олександр Кудь – фастівчанин, який у перші дні повномасштабного вторгнення взяв до рук зброю та пішов захищати свою родину – кохану дружину, улюблену донечку та трьох синів. А ще рідне місто Фастів та всю Україну. І захищав до останнього подиху, поки 9 квітня 2022 року куля снайпера не обірвала його життя…
Сьогодні Олександр Кудь – Герой, Захисник, людина, яка оберігала нас від наступу рашистів. А ще рік тому він був звичайним фастівчанином зі своїми мріями та планами, коханим чоловіком та найдобрішим татом. Такі вони, українці, миттєво здатні із найдобріших людей на планеті перетворитися на лютих захисників, коли мова йде про рідну землю. І віддати за Україну найдорожче – своє життя.
Ми маємо знати про кожного Героя. Про Олександра Кудя розповіла його кохана дружина Галина.
Кохання з першого погляду
Кажуть, шлюби укладаються на Небесах. Це яскраво ілюструє історія знайомства Галини і Олександра. Коли з першого погляду почуття виникли в обох. Одночасно.
«Я влаштувалася на підприємство «Аміда+», де працював Сашко. Того ж дня, як ми познайомилися, обмінялися телефонами. А вже ввечері він мені подзвонив. Ми відразу один одному сподобалися», - згадує з усмішкою Галина та додає, що зустрічатися почали відразу.
Зустріч відбулася в серпні 2005 року, коли Галина закінчила навчання в Миколаєві та приїхала до сестри у Фастів. Зовсім юна 18-річна дівчина закохалася в прекрасного 21-річного молодика. І пара, довго не відтягуючи стосунки, вже в грудні почала жити разом. Далі було весілля і народження першого сина – Назара. Зовсім скоро у родини Олександра та Галини Кудь з’явилася на світ дівчинка Юля. Трохи пізніше доля подарувала їм ще одне щастя – третю вагітність, яка для усіх стала сюрпризом.
«Пам’ятаю, заходжу в квартиру після УЗД, а Сашко питає: «Ну що там?». Кажу йому: «Хочеш тебе обрадую? Будеш ти тато відразу двічі». А він каже: «Неси пістолет, буду стрілятися». Ми так сміялися тоді. Дуже часто згадую той момент», - ділиться найпотаємнішими спогадами Галина.
Старший син був татові добрим товаришем – знав секрети, добре відчував батька. Юля була улюбленою татовою донечкою, мала з ним особливий зв'язок. А за двійнят Сашко дуже турбувався, переживав. «Нам так добре жилося…», - додає зі сльозами на очах, але й з незмінною доброю усмішкою Галина.
Мирне життя родини
Після закінчення Фастівської школи №1 Олександр Кудь пройшов службу в армії. Працював на залізниці, підприємстві «Аміда +», далі був друкарем на підприємстві «Юнівест Маркетинг», пізніше працював на ПрАТ «Елопак Фастів». Однак з часом мусив піти з цієї роботи через проблеми зі здоров’ям. Останнє місце, де працював Олександр – магазин «Сільпо» у Києві на посаді обвалювальника м’яса. З часом перевівся до «Сільпо» у Фастові.
Галина після довгого декрету допомагала одиноким літнім людям – була працівником Фастівського територіального центру. Встигала наготувати та прибрати і вдома, і у стареньких, якими опікувалася. Зараз Галина працює в Києві в їдальні однієї з лікарень.
«Олександр був дуже добрим. Завжди допомагав усім, хто його про це просив. Так і загинув – допомагаючи побратиму», - згадує Галина. І відразу повертається до спогадів про мирне життя.
«Сашко любив грати в танки», - каже з посмішкою. А ще дуже любив риболовлю та сімейні виїзди на природу. З першими теплими промінчиками сонця родина завжди йшла в ліс чи до води. «Ось вже зараз ми б готувалися до перших шашликів», - ділиться дружина Героя.
Олександр був дуже комунікабельним. Мав багато друзів, знайомих, товаришів. Завжди з усіма знаходив спільну мову – йому було комфортно в будь-якій компанії, навіть малознайомій. «Сашко коли йшов в місто, міг на пів дня пропасти – то одного зустріне, то іншого товариша, поки з усіма поспілкується…», - згадує Галина.
Іноді брав дітей та йшов з ними до міста. Але він завжди важко працював, тому частіше обирав спокійний сімейний вечір вдома. «А ще любив смажену картоплю. Казав: «Картошки нажар мені». І борщ мій любив», - каже Галина та додає, що Олександр й сам любив інколи готувати, особливо тушковане м'ясо.
Той страшний день, 24 лютого…
«Мені о 5 ранку подзвонила колишня колега і сказала, що почалася війна. Я не повірила, але вийшла на вулицю і побачила червоне зарево зі сторони Василькова. І вибухи чутно було на вулиці. А в хаті – тихо. Я розбудила Сашка, розповіла про війну. Він схопився, не повірив, побіг на вулицю пересвідчитися…», - розповідає про той день Галина.
Тоді, як і у всіх, були хвилини розпачу і миттєва реакція та акумуляція всіх сил: родина вибудувала план на найближчий час. Галина залишалася вдома, однак мала зробити контрольні закупи – опікувалася як власними дітьми, так і одинокими старенькими. А Олександр 25 лютого пішов з дому. Куди – не сказав. А повернувся вже з повісткою в руках…
26 лютого Олександр із побратимами вирушив боронити країну. Але коли доїхали до Житомира, їх повернули додому, тоді там були сильні обстріли. Ще встиг ніч побути з родиною, виспатися у своєму ліжку. А вже наступного дня, зранку, востаннє обійняв дружину і дітей…
Бойові будні
Олександр Кудь з дитинства не любив росіян. Так його навчив батько, який так само ставився до східних сусідів. Тому, коли російська армія пішла на Київ, він навіть не сумнівався, що треба боронити рідну землю. «Саша мені завжди казав, що кацапи – то не люди. І коли вони наступили, сказав, що він їх порве. Ненавидів люто», - згадує Галина. Та додає, що він не сприймав російську мову і завжди робив зауваження тим українцям, які говорили російською. Отак прямо й запитував: «Чого кацапською говориш?».
«Я думала, Сашко поїде на Київ, він хотів бути в теробороні столиці. Він не казав куди їде, знав лише старший син Назар. Як потім виявилося, перший тиждень був під Житомиром, а далі вже відправився на схід», - розповідає дружина Захисника.
Олександр був старшим солдатом, наводчиком 2-го мінометного взводу 2-ї механізованої батареї 3-го механізованого батальйону ВЧ А 0403. Не говорив сім'ї, де він служить. Не ділився тяготами. Завжди казав, що у нього все добре. І регулярно дзвонив, неодмінно ввечері. Навіть тоді, коли до зони покриття треба було йти кілька кілометрів, а поряд падали снаряди. Розповідав, як вполював зайця та фазана (в мирному житті не полював, любив лише рибалити). Коли був на сході – так їсти хотілося, а волонтери не мали змоги прорватися. Потім, коли хлопцям таки привезли їжу, а це було м'ясо та сало, самостійно зробив з підручних матеріалів коптильню, щоб зберегти продукти. Душ собі на передовій побудували. Намагалися облаштуватися.
Фото також майже не перекидав. Мабуть, не хотів обтяжувати родину. Але все ж кілька відео прислав, одне з яких – ранкове привітання оркам, коли наші захисники добряче насипали загарбникам. Але Сашко періодично нагадував дружині в телефонних розмовах: «Галя, війна ще не скоро закінчиться». Коли дзвонив додому, завжди запитував як діти, цікавився як собаки та коти. «Його цікавило все, що відбувається у нас», - каже Галина.
Олександр Кудь міг, як батько чотирьох дітей, не йти воювати. Але про це навіть мови не йшло. Він знав, що має захистити родину. А родиною для нього була уся Україна.
Олександр загинув, допомагаючи побратимові
«Були вихідні, тепло, я порпалася на городі, хоч і була лише 7 ранку. Тут дзвінок від Сергія, їхнього замполіта. Він каже: «Галина Анатоліївна, у нас для вас повідомлення. Кудь Олександр Валерійович загинув в бою», - згадує зі сльозами на очах дружина Олександра. Далі було все як в тумані – старший син сам здогадався, що з татом щось трапилося. Тим паче, що йому сон наснився, в якому тато когось на собі тягне і кричить про небезпеку. Назар сказав молодшим братикам, а ось сестрі не наважувався – Юля тата дуже любила. Однак і вона згодом дізналася, двійнята проговорилися.
Період очікування на повернення Олександра додому та й сам похорон були дуже складними. Галині допомогли сусідки – поралися в домі, підтримували дітей. Допомагали з похованням. З проведенням розслідування, відповідно до процедури, допомогли побратими. «Усюди були люди, які допомагали», - каже Галина.
Усе своє життя Олександр і сам комусь допомагав – до нього постійно зверталися, знали, що не відмовить. Так сталося й в бою. Коли були на позиціях, змінялися, снайпер поцілив в ногу побратима. Олександр кинувся рятувати товариша і сам отримав кульове поранення від того ж снайпера. Тоді загинуло чотири людини, в тому числі й побратим. Сашка хлопці намагалися врятувати, але в машині він помер…
Життя триває, попри все...
Після загибелі Олександра родина переїхала в інший дім. Жити в будинку, де все нагадує про тата, про коханого чоловіка – неможливо.
«Я тримаюсь за дітей, вони для мене – усе», - зізнається Галина. Та додає, що оточуючі нерідко запитують про її емоційний стан. «Я завжди стараюсь посміхатися, хоча в душі болить», - каже вона. Та додає, що повинна жити задля дітей. Їх ще треба поставити на ноги.
Часто буває на кладовищі. Старший син Назар також ходив до тата радитися. Каже, що поговорив з ним і полегшало.
Олександр КудьФото: Фото з особистого архіву
… Олександр був хорошою людиною, добрим сім’янином. Завжди біг додому, туди, де йому було добре і комфортно. І завжди ніс щось в руках – щоб в хаті у дітей було все.
«Він мене називав Галиночка або сонечко. А я на нього казала – котик. Він завжди шуткував і питав: «Ну який я котик?».
Так і жили – в злагоді та любові, доки вороже плем’я не вирішило зруйнувати мирне життя українців…
*Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
