Найгірше ворог ставиться до тих, хто має відкриту проукраїнську позицію, хто вступив в лави тероборони чи Нацкорпусу – хто точно не стане поплічником окупантів. Таким у місті Пологи Запорізької області був Володимир Орлов. Залізничник, який 24 лютого отримав вищу профільну освіту, був під обшуками та наглядом російської армії в рідному місті. Страх за своє життя та своїх близьких змусив Володимира з дружиною поїхати з окупованої території. Зараз сім’я мешкає у Фастові, а чоловік продовжує працювати на Укрзалізниці.
Володимир Орлов, мешканець невеликого міста Пологи Запорізької області, працював на залізниці слюсарем. Маючи бажання розвиватися та йти далі у своїй професії, вступив до навчального закладу, щоб отримати профільну освіту. Вчився, мріяв із дружиною про майбутнє, будував плани на життя. Але 24 лютого змінилося усе – і ситуація, і плани, і саме життя…
24 лютого. День, який пам’ятатимуть усі українці
Вранці 24 лютого мешканці нашої держави прокинулися від обстрілів. По всій країні лунали вибухи. І кожен усвідомив – почалася велика війна. Цей стан, коли ти усвідомлюєш усе, але навіть гадки не маєш, що ж робити, застав Володимира у Слов’янську на Донеччині. Саме там, того ж таки 24 лютого, мав відбутися захист дипломних робіт та вручення документів про вищу освіту у студентів, які вже вийшли на фінішну пряму. Але… але українці настільки сильні та незламні, що навіть під обстрілами та в наднебезпечних умов продовжили вчитися!
На 9:00, як і планувалося, був захист. Він вчасно і відбувся. Правда, отримали студенти дипломи не так урочисто, як хотілося – у звичайній учбовій аудиторії, але з тими ж словами побажань впевненої трудової дороги від викладачів. Та відразу ж роз’їхалися по домівках.
- Замість додаткових питань за темою диплому, під час захисту викладачі запитували: звідки сам і куди далі маєш їхати. І казали кожному: «Дай Бог, щоб ти добрався додому».
Про те, що наступ відбувся за усіма можливими лініями, що ворог пішов на південь та Київ, Володимир дізнавався з новин. «Що полізуть всюди, не лише по Донецьку, а й до нас, в Запоріжжя, я й навіть подумати не міг», - щиро зізнається Володимир. Але все ж вирушив додому.
Через Лозову, що на Харківщині, на потяг до Дніпра. Очікування в переповненому вокзалі, де всі і все були вкупі – діти, люди старшого віку, тварини, валізи усіх можливих розмірів. Події відбувалися наче в кіно. Потяги затримувалися, але курсували – залізничники знали, що людям треба – кому додому, кому на більш безпечні території.
Весь цей час дружина Володимира Наталія не могла знайти собі місця, хвилювалася, чекаючи чоловіка і читаючи страшні новини.
- Лише коли я приїхав додому, дружина нарешті заспокоїлася. Хоча тут і було небезпечно, але я був поряд, вдома, живий і неушкоджений. Відразу почав дзвонити на роботу, розуміючи, що зараз кожна пара рук – важлива.
В депо дали час добути відпустку за навчанням – ще кілька днів. Але цей час Володимир все одно був на роботі – заніс документи, допомагав відвантажувати усе, що було на складах, відправляючи запчастини та інший залізничний крам на безпечніші українські території.
- Багатьох чоловіків призвали до війська. Тому з березня ми мусили працювати не позмінно, як було раніше. Працювали усі – коли треба було і скільки треба було.
Володимир Орлов у Фастові
- Три місяці ми жили в окупації, - згадує Володимир. - Купити продукти та інші необхідні речі було не так просто. Спочатку все привозили волонтери на автомобілях – працювали за замовленнями від населення. Пізніше місцеві ділки возили харчі з «російських територій» - Мелітополя, Бердянська.
- Місцеві магазини, до речі, пограбували мародери, але мародери – свої ж. Лізли до крамниць навіть ті, на кого і не можна було подумати у звичному житті. Виносили все, били вітрини…. Так проявилася людська сутність.
Регулярно спускалися до облаштованого підвалу. Хоча йти чи ні завжди казала дружина. Вона відчувала - серцем, коли треба ховатися. В прямому значенні слова! Коли в неї боліло серце, і вона починала задихатися – ми миттєво йшли до підвалу.
Спочатку носили з собою ще й дідуся. За ним доглядала дружина. Дід був дитиною війни і пам’ятав Другу світову. Тому відразу, як розпочалося широкомасштабне вторгнення, він почав «здавати». Мабуть, пам’ятав, що то таке – бойові дії. Поступово перестав їсти, не реагував на звертання. А в квітні – помер, згас, як свічка. В окупації дуже важко було поховати людину. Але ми потурбувалися про усе для того необхідне, і дідусь знайшов належний спочинок на кладовищі.
Смерть товариша по депо відверто натякнула – час виїжджати
- Жити в окупації було нелегко. На роботі були обшуки. Перевіряли речі. Одного разу я встиг вмочити в мазут фліску і підшлемник, які видали в батальйоні тероборони, і які були військовим одягом, але я їх носив на роботі, перед тим, як до моєї шафки для перевірки дійшли вояки ворога. Якби знайшли, могли б і вбити, - розповідає Володимир.
Регулярно ходили з обшуками по місцях проживання. Вже потроху починали обживатися у нас, оскільки в місті працював найбільший завод у Європі – «Славія», куди російська армія і зайшла для перебування.
Мені надовго запам’яталося 4 травня. Того дня вбили товариша по депо Ромчика. За що? За проукраїнську позицію. За те, що був у Тербаті та Нацкорпусі. Ворог відслідковував один за одним усіх, хто мав активну громадську позицію.
Після 9 квітня можливість виїхати була – після смерті дідуся в місті нічого не тримало. Але залишалася надія, що ось-ось все закінчиться як страшний сон – виб’ють ворога і звільнять українські території. Але з часом стало зрозуміло, що «ось-ось» буде не так скоро.
Дружина їхати не хотіла. Тож я мусив вивозити її, не зізнаючись в цьому. Фахівців з депо відразу почали відправляти у відрядження, фактично, рятуючи їм життя, – на безпечніші території для подальшої роботи на інших локаціях. Адже на залізниці спеціалісти потрібні завжди. Мені дали направлення в Жмеринку, і ми почали збиратися в дорогу.
Виїхати з окупації – надважке завдання
31 травня родина Орлових почала нелегкий шлях виїзду з окупації. Їхали звичайним автомобілем, оскільки централізовано, автобусами влада вивезла одного разу лише дітей з сиротинця та людей старшого віку. В перші дні окупації виїхати можна було вільно, ніхто навіть не перевіряв. А ось з 11 квітня залишився єдиний пункт пропуску через Василівку, який строго контролювався ворожими військами.
- На пунктах пропуску дуже детально перевіряли, - згадує Володимир. - Одного хлопця, з авто попереду, а ми їхали колонами по десять авто в кожній, постійно роздягали, шукали націоналістичні татуювання. А все тому, що у того чоловіка був «оселедець» на голові. Чоловіки навіть сміялися та хотіли хлопчину побрити в дорозі, бо обшук того авто на кожному БП затягувався надовго.
Передивлялися усі телефони. На одному блокпості знайшли мою переписку з водієм, про відшкодування коштів за поїздку. Орки хотіли, щоб я віддав їм дві тисячі гривень, а вони б їх спалили. Відчепилися, лише коли дружина розплакалася. То для нас були великі гроші, на які ми мали жити.
Поки проїжджали блокпости, були обстріли. Але ми прорвалися і добралися на українську територію. Але на цьому все не закінчилося. По нашій території росіяни стріляли нещадно. Треба було їхати через Кам'янське, а водій дороги не знав. Їхали навмання. Приїхали до мосту, а він розбомблений. Мусили вертатися, і потім вже зустрілися з іншими авто і так колоною поїхали далі. Потім дізналися, що в колону, яка йшла за нами, влучила ракета, були постраждалі.
Коли приїхали до Запоріжжя, нас також ретельно перевірили. Але це були свої, і нам боятися було нічого. Оскільки ми прибули вночі, а це ж комендантська година, нас поселили в дитсадок, щоб переночувати. І вже там, в тому садочку, де не було ні умов особливих, ні комфорту, ми відчули себе нормально. Бо ми були на своїй території.
Наталія Орлова у Фастові
Вдома, в Україні. Але в пошуках дому
Після досить важкого виїзду стартував не менш легкий етап – пошук житла.
- Я відразу відправився до Жмеринки, куди мене направили з депо. Повіз документи та поїхав шукати квартиру. Дружина залишилася в Запоріжжі, оформляти документи після смерті дідуся, але через певний час відправилася під Богуслав до родичів.
- Під Богуславом жили комуною, - згадує Наталія. - Перетягнули усіх родичів, яких могли. Все ж, тут безпечніше.
Так і жили – чоловік в Жмеринці протягом 5 робочих днів. На вихідні їздив до дружини, під Богуслав, в село Ісайки, де вона мешкала. А годину між пересадками, оскільки прямого маршруту з Жмеринки на Богуслав немає, очікував у Фастові. Певний час так і були, далеко один від одного.
- Якось, очікуючи потяг у Фастові, я вирішив зайти в тутешнє депо і запитати, чи нема для мене посади, - розповідає Володимир. - Була! Тож я відразу почав оформляти документи на переведення. Мене взяли на період до відміни воєнного стану. Тут, у Фастові, є все – і робота мені, і дружині було б комфортно. Чудове місто. Так ми сюди і перебралися.
- Фастів нас прийняв дуже добре, - каже Наталія. - За оголошенням ми знайшли житло та оселилися. Спочатку отримували багато допомоги: і їжу, і одяг, і речі першої необхідності. Ми ж приїхали майже ні з чим. Допомогли в костелі, Карітасі, Червоному Хресті. Дуже допомогли дівчата з ЦНАПу – оформили усі документи. В Палаці культури ми скористалися банком одягу. Зараз ми вже все маємо, нам на трьох, а в нашій родині з’явився ще один член сім’ї – спаніель, усього вистачає.
Ніде так не відчував себе «вдома», як у Фастові
- Коли я в депо розмовляю суржиком, не контролюю мову, мене приймають за місцевого – суржик один в один! - каже Володимир. - Окрім цього, у Фастівському депо звичаї колективу дуже схожі до тих, що на малій батьківщині. Та й хлопці наче рідні – прийняли за свого.
Дружина, домогосподарка, постійно чимось зайнята. То фоторамки на холодильник робила та продавала, корзинки гарні робила, ще шкатулки. Дещо продає. Був аукціон, продавала свої поробки, а на отримані кошти купила парафін для свічок окопних – військовим на передову. Зараз періодично ми збираємо посилки. Одна вдома стоїть, чекає на відправку до Бахмуту.
Наталія Орлова пече на замовлення – торти, пиріжки, усе, що хочеться. Пекти любить, але спочатку тут не було змоги, адже не було духовки.
– Вирішили купити духовку, дали оголошення. То так вийшло, що одна жіночка з села нам, як переселенцям, її віддала безкоштовно, - розповідає Наталія. - Ще й сказала, що як буде в чомусь потреба, щоб зверталися. Єдине - попросила віддати банки, бо навезла всякої смакоти в закрутках. А вона на передову тушонку робить. Отакі люди нам стрічаються!
Яка ситуація у Пологах?
- Вдома - страшно, - зізнається Наталія. Каже, що зв’язку з рідними, які там залишилися та не хочуть виїжджати, майже нема. Газу теж нема, зовсім. Газопровід там відразу ж росіяни і перебили. Але хоч світло є постійно.
Біля будинку, де живе мама та вітчим Володимира, були прильоти, розбомбили вуличний туалет, яким ніхто не користувався, знесло дах в літній кухні. Прилітало до сусідів.
- Одну жінку в сусідньому домі завалило, ракета втрапила в будинок. Але сусідка дивом вижила, її дістали з-під завалів», - розповідає Наталія. Аптеки та лікарні не працюють. Ліки треба діставати через «ділків», дещо привозять волонтери.
Влада каже, що зараз, з тимчасово окупованої території на Запоріжжі, виїхало близько 80% людей.
- Наш будинок - у напівзруйнованому стані. Мама каже, що посунулася черепиця, сиплеться дах всередині. Черепицю вітчим поправляв, але це до чергового прильоту – знову сповзає, - каже Володимир.
А ще рідні розповідають, що вдома стоїть вічний сморід – росіяни палять трупи своїх же солдат. Прямо на заводі. Везуть тіла машинами, димить, а потім нема чим дихати – так смердить. Мабуть, щоб не відправляти додому, оформляють їх як зниклих безвісти.
А ще росіяни постійно роблять «картинки». Нещодавно в Пологах відкрили дитячий садочок, за 10 кілометрів від лінії фронту. Показали приміщення, діток, яких туди віддали батьки. Фактично ж там приміщення розділили на дві частини, в одній живуть, а в іншій щось схоже на дитячий садочок. Де малеча бавиться під свист ракет…
Додому хочеться постійно
Як би не було добре у Фастові, але додому Володимиру і Наталії дуже хочеться.
- Навіть якщо зруйнують наш дім повністю, ми будемо там відбудовуватися, - каже дружина. - Ми трохи жили в Слов’янську, звідки чудом виїхали зарання, перед тим як його окупували в 14 році. Потім проживали у себе вдома, але в 16-му році до Слов’янська повернулися знову. Там працювали. Чоловік спочатку в лісі, потім разом в керамічному цеху, з червоною глиною, до того часу, як почався тиск на підприємців. В 2018-му знову повернулися в Пологи. Там вже Володимир влаштувався на залізницю. А згодом вирішив вчитися. Ще й дідусь підтримував дуже, казав онуку: «Якщо я тебе не вивчу, ніхто не вивчить».
Як би не було, додому хочеться постійно. А коли там обстріли, я, як і раніше, відчуваю це серцем – воно в мене болить і стискається. Коли таке стається, знаю – вдома «капець».
Вдома було все – окупація, прильоти до сусідів, підвал, де зробили двоповерхові місця для перебування, щоб пересиджувати небезпеку з кумами, обшуки росіянами… але додому хочеться, адже «всюди добре, але вдома - найкраще».
*Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
