46-річна Юлія Антоненко (у дівоцтві - Зоренко) прослужила в армії майже три роки. Пішла захищати Батьківщину за власним бажанням. У перші дні повномасштабної війни обороняла Київ. 28 лютого вона загинула у Білій Церкві. Снаряд окупантів потрапив у гуртожиток, де перебувала жінка.
Хоча Юлія народилася не у Фастові, але прожила тут тривалий час. Потім приїжджала у Фастів до батьків та друзів.
Вона завжди житиме у спогадах її рідних, колег та близьких. А сьогодні ми хочемо розказати більше про те, якою людиною вона була. Адже Герої не вмирають, поки ми їх пам’ятаємо.
Юлії Антоненко назавжди буде 46...
Юлія народилася 15 вересня 1975 року у місті Юрга Кемеровської області. Другий чоловік її матері, який удочерив маленьку Юлю, був військовим. Тому родина часто міняла місце проживання. З далекого сходу Росії вони переїхали в Німеччину, потім - у Чернігів, Конотоп, і звідти – у Фастів, звідки батько був родом. У таких «мандрах» в Юлі народився молодший братик.
«У дитинстві вона була слухняною дівчинкою, - ділиться спогадами її мама Олександра Миколаївна. - Мала здібності до математики. Ми її вмовляли вступати на математичний. А вона хотіла - на психолога».
У Фастів Юлія приїхала вже будучи заміжньою. Народила сина Богдана, закінчила навчання в авіаційному інституті в Києві. За освітою була економістом. Певний час жила у Києві, де займалася разом з чоловіком підприємницькою діяльністю.
У 2019 році жінка прийняла рішення служити в армії. «Так підказало їй серце, - розповідає мама захисниці. - Хоча я її, звісно, відмовляла. Вона була сапером. Пройшла відповідне навчання».
Фастівчанка служила у військовій частині у Білій Церкві. Місяць Юлія Антоненко була в АТО.
Майже три роки Юлія була військовослужбовицею
На початку повномасштабного вторгнення, 24 лютого, жінка разом з іншими військовими виїхала на захист Києва. 28 лютого їх відправили назад, у Білу Церкву. «28-го зранку вона мені подзвонила, - згадує мама Юлії. - А о сьомій вечора її не стало. Снаряд потрапив прямо у її кімнату в гуртожитку. Я не знала, що вона там, по телефону вона цього не сказала. Першого і другого березня, коли вона не подзвонила і не відповіла на мої дзвінки, я зателефонувала онуку. Він заспокоював мене, казав, щоб не хвилювалася. Що, мабуть, вона просто не може подзвонити. Третього березня про смерть Юлі повідомили чоловіку, а мені - зранку четвертого. На опізнання їздив онук, він впізнав її по руках. П’ятого березня ми її поховали. Труну на похороні хотіли відразу закрити, але потім вирішили закрити лише обличчя».
Юлія любила вишивати бісером і малювати. Все життя захоплювалася психологією. Хотіла вивчитися на психолога. «Вона вступила на другу спеціальність у Драгоманова – на психолога, - каже Олександра Миколаївна. - Юля була добра і старанна. До будь-якої людини могла достукатися, знайти підхід. Їй залишалося пів року до кінця навчання».
18 лютого вона останнього разу приїжджала додому. «З’їздила до сина, він живе у Боярці, фотографувалася з племінниками, - розповідає мама Юлії. – А 28-го її не стало. Вона тоді, під час останньої зустрічі, ніби прощалася, ніби відчувала щось».
Юлія Антоненко з онукою
Як про людину винятково доброї і чуйної вдачі, розумну та мудру жінку згадує про Юлію Антоненко її подруга Оксана Волкова.
«З Юлією ми познайомились шість років тому на одній зустрічі, - розповідає Оксана. - Але ця миловидна дівчина одразу привернула до себе увагу. Вона взагалі була як магніт людської уваги. Це, напевно, єдина людина, з якою я могла розмовляти годинами. І це була не пуста балаканина, а в нас були доволі цікаві, пізнавальні бесіди.
Вона була особливою, мудрою жінкою. Свого часу займала непогані пости, займалась власною справою. А одного разу приголомшила мене новиною, що хоче піти за контрактом в армію.
Але армія їй далась нелегко, та і не того вона очікувала там. На службі вона пережила два мікроінсульти. Наприкінці березня в неї повинен був закінчитись контракт без продовження за станом здоров'я.
Після армії вона мріяла переїхати в Одесу, мріяла про будиночок на березі моря. Казала, що їй для здоров'я це необхідно. Казала, що, напевно, ще народила б дитинку в свої 46. Треба лише знайти справжнього чоловіка. Сміялась, що після армії підемо шукати, вони десь точно є.
Захоплювалась психологією, завжди могла підтримати і знайти необхідне слово.
Лютий 2022-го був дуже насичений. У мене дуже важко закінчився минулий рік і почався теперішній, і Юля кожного дня була на зв'язку. Якби не вона, напевно, я б мала в себе на голові сивину.
За пару тижнів до повномасштабного вторгнення вона приїздила до Фастова і, мені здається, вона відчувала, що скоро її не стане. Її дії і слова говорили про це. Пам'ятаю її жарт за філіжанкою кави: «Ксюша, треба зробити собі масочку, в труні треба лежати красивою». Мене від тих слів тоді аж підкинуло.
А потім потягнулись страшні дні, військові готувались до війни. Вона не говорила про це, вона лише зітхала і казала: «Мені дуже треба з кимось поговорити про одну інформацію, але я не маю права».
Далі - 24 лютого, і вона зникла з мережі. Я розуміла, якщо її немає, значить їх кудись кинули. За три дні вона з'явилась і сказала, що вперше з'їла гарячого супу, зняла взуття, сходила до туалету (казала, що боялась навіть воду пити, бо немає куди і коли в туалет сходити) і помилась. Розповіла, що тепер розуміє чоловіків-військових, чому всі свої емоції вони тримають при собі, «кантанірують» - це її слово. Я розуміла, що вона бачила щось страшне, але не питала. Де вона була, я лише здогадувалась з попередніх розмов про Київ. Її останніми словами було: твоя робота берегти дітей. Я посміхнулась, що прорвемось. Вона відповіла: «Звісно, бо ми і є Україна».
А потім була новина про те, що в ніч на 28 лютого бомбили військову частину в Білій (місті Біла Церква – ред.). А ближче до обіду я дізналась, що постраждав сімейний гуртожиток, де саме ввечері була Юля. І почались довгі хвилини очікування відповіді на повідомлення в телеграмі чи дзвінки, де на тому кінці дроту говорили, що абонент поза зоною.
До завершення контракту Юлі залишався місяць, а потім за станом здоров'я вона мала піти на «гражданку».
Останні роки сенсом її життя були син, невістка і онука. Вона дуже тішилась їхньою сім'єю і вважала, що в її сина дуже мудра і любляча дружина, що йому надзвичайно пощастило з нею».
Юлію Антоненко поховали у Фастові на Алеї слави на Інтернаціональному кладовищі, поряд з іншими Героями-захисниками, які віддали своє життя за незалежність України.
Тепер з неба вона оберігатиме своїх батьків, 26-річного сина, невістку та півторарічну онучку Аріну, усіх своїх рідних та близьких.
Вічна та світла пам’ять Юлії Антоненко!
