Наприкінці березня у Ірини і Валентина Іващенків був ювілей – минуло 10 років, як вони створили прийомну сім’ю. Перший прийомний син обрав їх сам, завдяки соціальному телепроекту. А щоб взяти на виховання ще трьох сестричок і брата з однієї сім’ї, Ірині довелося залишити улюблену роботу. Діти приходять у сім’ю зі своїми непростими історіями. Тому прийомні батьки стикаються з проблемами, про які інші родини навіть не здогадуються. Але, незважаючи на це все, вони готові пройти через труднощі й дарувати свою любов і турботу дітям, які так цього потребують. Про життя великої сім’ї ФастівNews.City розповіла Ірина Іващенко.
Як ви прийняли таке непросте рішення - взяти прийомних дітей?
- Бажання взяти дитину у мене було завжди, але через якісь сімейні обставини це відкладалося. А потім я побачила біля міської ради плакат з написом «Візьміть дитину в родину» і сказала про це чоловіку. У нас якраз було срібне весілля – 25 років. Ми повінчалися і збиралися їхали у весільну подорож на море. Він відповів, якщо я за ці 24 дні не передумаю, ми приїдемо і вирішимо. Виявилося, чоловік теж давно хотів цього. На другий день після повернення я написала заяву. Ми думали усиновити хлопчика, бо у нас три дівчинки. Нам порадили спочатку взяти під опіку. А коли ми проходили курси для прийомних батьків, нас запросили взяти участь у соціальному телепроекті «Інтера» «Серце підкаже», і ми погодилися. На проекті дитина-сирота приїжджала по черзі в дві родини і потім мала обрати у якій залишитися жити. І 9-річний Вітя вибрав нас. Було так смішно, він – Вадимович, а на нашого тата ми кажемо Вадим, хоча він Валентин. І коли Вітя приїхав до нас, сказав: «Це мій тато, бо він - Вадим, а я - Вадимович».
Через пів року після Віті до нас прийшла його однолітка Саша. Ми зрозуміли, що можна взяти більше діток і дати їм ту любов, якої вони потребують. Хоча зараз ми знаємо, що любов – це щось абстрактне для дітей. Дай їм цукерки чи дозволь довго кататися на велосипеді, і вони скажуть: «Ми тебе так любимо!». А коли їм нагадуєш, що треба прибрати речі, то вони вже не люблять. Тому ми намагаємося дати їм нашу опіку і увагу, час і турботу, багато спілкуємося з ними, разом відпочиваємо. Але при цьому дозволяємо бути самостійними і адаптуватися до життя.
Вітя і Саша вже вийшли з сім’ї. Вітя зараз захищає нашу Батьківщину у складі Збройних сил України. Телефонує мені 2-3 рази на день. Якщо я не відповідаю, переживає. Саша спочатку хотіла бути самостійною. Вона не дуже приємно від нас вийшла. Але минув рік, і Саша сказала, що зрозуміла, як багато ми для неї значили, і часто згадує те, чому ми її навчили. Зараз теж телефонує і приходить в гості.
Де живуть діти, які стали повнолітніми і вийшли з сім’ї? Держава забезпечує їх житлом?
- Віті виділили кошти по субвенції. Ми купили йому однокімнатну квартиру, зробили там ремонт, обставили технікою. У Саші залишився будинок від мами. Там жили квартиранти, які робили ремонт, бо будинок був у поганому стані. Але поки що Саша живе з бабусею. Також, коли діти виходять з прийомної сім’ї, ми їм даємо капітал, який зібрали за час їхнього проживання. Наприклад, кошти, які платили квартиранти за оренду Сашиного будинку, ми клали на її картку. Це все робиться офіційно. Ми не маємо права самі заселити когось у житло дітей. Таке рішення погоджується зі службою у справах дітей. Ведеться відповідна документація, платяться податки.
Тобто на даний момент дві дитини, яких ви виховували, залишили ваш дім?
- Так. У травні ще хоче виходити Ярослав. У нього тато живе в Потіївці. Ярослав думає робити там ремонт в будинку, викопати криницю. Я вважаю, це правильно. Ми з чоловіком розписалися, коли йому було 18 років. Будували свою сім’ю. У них у 18 років теж є велике бажання діяти.
У вас троє рідних доньок? Скільки їм років? Вони живуть окремо?
- Яні - 35, Аліні в цьому році буде 32, Марині буде 20. Яна живе окремо, у неї троє діток. Моїй старшій онучці 16 років, онукам – 12 і 3 роки. Аліна живе з нами. Марина з хлопцем до війни знімала квартиру у Києві, вчилася, працювала. На початку війни вони подали заяву і їх відразу одружили. Більше місяця живуть з нами, тому що в Києві небезпечно.
Скільки прийомних дітей живе у вас зараз, крім Ярослава?
- Два роки тому ми взяли четверо дітей з однієї сім’ї – Каті зараз майже 14 років, Саші - 10, Вікі – 5, Олі - 3,5. Діти були тяжкі. Мама їх кидала, вони недоїдали. Катя була за старшу. У 10-11 років дивилася за меншими дітьми, була їм замість матері. Коли вона до нас прийшла, теж намагалася все брати на себе – гуляти з ними, виховувати. Я їй казала, що ми самі будемо це робити, а в неї є можливість побути дитиною. Тоді вона почала мене ревнувати до дітей. У неї з’явилося відчуття, що у неї все забирають. Що вона була головна, а тепер ні. Навіть проявляла агресію до дітей. Бо це було у них в сім’ї, вони бачили як б’ються тато з мамою. Зараз минуло два роки, вона змінилася і стала спокійнішою, прислухається до нас. Через чотири місяці після Каті, Саші, Віки і Олі до нас прийшов Даня, йому зараз 11.
- Що було найважче, коли ви взяли дітей?
- Що прийшло відразу четверо дітей, і з них двоє маленьких. Ми навіть не уявляли, що після старших дітей буде так важко переключитися. Ще тяжко, коли діти хворіють. Якось вночі у Віки почався астматичний приступ. Я схопила її, а вона задихається. Я навіть не знала, що у неї бувають приступи. Ми за три хвилини на машині долетіли до прийомного відділення. Слава Богу, все обійшлося. За два роки ми навчилися, що потрібно робити, маємо інгалятор і все необхідне.
Також я зрозуміла, що у мене вже немає материнського інстинкту – чути вночі дитину. Я боялася не почути, як у Віки починається астматичний приступ, бо це секунди. Зараз знову з’явилися ці почуття, я чую як вони крутяться в ліжечку, можу встати до них і три, і п’ять разів за ніч.
Які ще були проблеми?
- Коли ми забрали молодших дітей, Олічка важила сім кілограмів в рік і сім місяців, Віка - дев’ять кілограмів у 3,5 роки. І вони просто їли все, з них не можна було звести очей. Тягнули в рот пластилін. Гризли олівці. Бачили лушпайки і кричали, щоб їм дали їх з’їсти. Пхали у рот сиру крупу. Хапали щось у смітнику. Це при тому, що вони не були голодні. З часом ми навчили їх, що можна їсти, а що ні. Але перші три місяці дівчатка постійно просили їсти, вимагали великі порції. Потрохи я зменшила порції до тієї норми, яку треба їсти дитині. Віка досі тяжко переносить, якщо хтось заходить в кухню, навіть якщо вона вже поїла. І якщо посадити її за стіл, вона буде їсти знову. Я так розумію, у неї є страх голоду на підсвідомому рівні.
Всі діти називають вас мамою?
- Так. Хоча ми їх не змушували. Коли ми забрали Катю, її брата і сестричок, вона запитала як нас називати. Я відповіла, що мені непринципово. Можна Іра, тьотя Іра, Ірина Петрівна. Вона сказала: «Ви будете нами опікуватися, правильно буде, коли називатимемо вас тато і мама». Їхня мама почала ревнувати і кричати на них, чому вони кажуть на мене «мама». Сказала дітям, що вона у них одна мама. Але я їй зателефонувала і сказала, якщо вона їхня мама, хай забирає їх. Чому її діти живуть у моєму будинку? Вони хочуть, щоб у них була мама. Коли вони приходять в школу, їм хочеться сказати, що у них є батьки. То зараз вона називає у розмові з ними мене мамою Ірою.
Діти спілкуються зі своєю мамою?
- Вона спілкується з старшими дітьми – Катею і Сашею. Ми з нею домовилися, що з меншими дівчатами вона побачиться тоді, коли буде готова їх забрати, щоб не травмувати дітей. Зараз вона вийшла заміж і народила дитину. Очікує на другу. Я думала, що у неї налагодиться життя, і вона забере дітей. Тому намагалася не прив’язуватися до них.
Як діти сприймають те, що у них дві мами?
- Катя розказує дітям, що у них є ще одна мама. Віка теж це розуміє. І хоча вона її не бачила, але думає, що мама нова і, мабуть, хороша. Як нова іграшка буває хорошою. Саме таке дитяче мислення. Олі - 3,5 роки, вона ставить питання. Запитала мене, чи я її народила. Я сказала, що вона загубилася, і я її знайшла. Вона дуже сміялася з цього. Зраділа, що я її знайшла. Оля каже, що у неї одна мама – я.
Інші діти теж підтримують зв’язок зі своїми батьками чи родичами?
- Ми нікому не забороняємо спілкуватися з родичами. Навпаки. Було б бажання у родичів. Бо вони не завжди хочуть. У Ярослава є старші сестра і брат (вони були у дитячому будинку) та батько. Він з ними спілкується. Його сестра допомагала мені, говорила з Ярославом, за моїм проханням, коли у нього був перехідний вік. Діти прислухаються до своїх рідних. У Віті є старший брат. Він теж з ним спілкується.
Я дякую всім, що вони підтримують мене, коли я прошу про це: і Катиній мамі, і сестрі Ярослава, і брату Віті, і Сашиній бабусі. Коли з’являються проблеми з поведінкою, ми всі говоримо з дітьми - я з чоловіком, їхні родичі, фахівці служби у справах дітей.
Працівники служби у справах дітей та сім’ї і центру соціальних служб приходять до вас додому? Перевіряють умови, в яких живуть діти?
- Вони приходять до нас, і щоб подивитися як діти живуть, як вони навчаються, і щоб поговорити з ними. Якщо у нас є якась проблема, запитання чи нам потрібна допомога, вони завжди з нами.
Крім цього, прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу спілкуються між собою. Ми стикаємося з однаковими проблемами. І якщо нам треба обговорити щось, то збираємося разом. Розказуємо, що сталося, і ті, хто мають більший досвід, дають поради, а ми приймаємо якесь рішення.
Два роки тому ви створили дитячий будинок сімейного типу, а до цього були прийомною сім’єю. Яка між ними різниця?
- У нас вже жили прийомні діти, а ми хотіли взяти ще чотирьох. Проте прийомна родина може виховувати не більше чотирьох прийомних дітей. Тому нам треба було відкривати дитячий будинок сімейного типу. Це було непросте рішення і безсонна ніч для нас з чоловіком. Адже у прийомній родині мама може працювати, а у дитячому будинку сімейного типу – ні. Тому мені довелося залишити роботу. І це було дуже тяжко. Я з 18 років працювала. Остання робота була в Києві – посада сервізниці в готелі «Україна», добу через три. Я півроку не могла звикнути, що не їду на роботу. Ще й всі дорослі діти поїхали навчатися, чоловік на роботі – він зварювальник на Водоканалі, а я з малими дітьми. Спілкування ніякого. Мені здавалося, що я домогосподарка, а я цього ніколи не хотіла. Тільки через рік мені вдалося прийняти, що я маю роботу і вона вдома.
Вам пропонували виїхати з міста, коли почалася війна?
- Так, нам пропонували їхати і за кордон, і в західну частину України. Але спочатку діти захворіли вітрянкою, всі шестеро. Була висока температура. А на даний час у нас такої небезпеки немає. Навпаки, до міста їдуть люди з інших населених пунктів. Але якщо виникне небезпека, я не буду вагатися, сяду у перший автобус і вивезу дітей.
Ви ховаєтеся в укриття під час повітряної тривоги?
- На початку війни було страшно, особливо за дітей - як їх всіх врятувати. У перші дні поки всі одягнуться, розумієш, що вже в погріб можна не бігти. Це добре, що у нас в місті нічого не було. Зате ми за ці дні навчилися дуже швидко одягатися, при цьому не плакати. Зараз всі знають хто що одягає, робить і бере. На це йде лише кілька хвилин.
Після того як діти захворіли вітрянкою, ми вирішили не спускатися в погріб, щоб не було ускладнень хвороби. Подивилися, які кімнати у нашому будинку безпечніші, наприклад, це дитяча. Почали ховатися там. Зараз ми не будимо дітей вночі, щоб психологічно не травмувати їх. Заходимо в кімнату, затуляємо ліжечка, щоб у разі чого уламки скла з вікна не потрапили на них. Усі беруть подушки, щоб затуляти голову. Діти знають хто де сидить і хто накриває менших дітей.
Як у вас розподіляються домашні обов’язки?
- Аліна після сніданку йде гратися на двір з маленькими дітьми, у старших - дистанційні заняття, а я готую обід. Після уроків ми швидко прибираємо в будинку. Потім менші сплять, я з старшими роблю уроки. У теплі дні всі разом робимо щось в дворі: білимо, загрібаємо, копаємо. Працюють всі. Їм це ще краще, ніж вчити уроки.
Діти допомагають готувати?
- Наші діти вміють готувати: і каші, і котлети, і битки. Катя варить смачний гречаний суп. Вони все вміють.
До війни ми запаслися продуктами, але за тиждень весь запас з’їли. У магазинах тоді були пусті полиці. А у нас 11 людей в будинку - на день треба три кілограми крупи, кілограм риби і м’яса.
Зараз у магазинах все з’явилося. Але ціни піднялися. Ми йдемо з чоловіком, купляємо продуктів на 700 гривень, а все з’їдають за день. А ще треба купити дітям фрукти і печиво. Тому я почала більше пекти сама, ліпити вареники.
Я дуже вдячна костелу. Вони нам двічі привезли допомогу – продукти і побутову хімію. Дякуємо і службі у справах дітей, які надали продукти. Діти як побачили коробки і скільки там всього, ніби відчули полегшення, вони дуже раділи.
