Деякі фастівчани давно облаштували своє життя за кордоном. Але рідне місто і Україна назавжди лишається в їхньому серці. Вони на відстані відчувають все те горе та страждання, яких завдає війна нашим людям. Тому земляки допомагають як можуть: звертаються до волонтерських організацій та місцевої влади, збирають і надсилають до Фастова гуманітарну допомогу і військове обладнання, зустрічають, селять фастівчан та біженців з інших міст, вирішують їхні першочергові питання. Ми підготували три таких історії про наших земляків в Чехії, Німеччині та Іспанії.
Катерина Філіп, Чехія
На передньому плані фото - Катерина з синами та чоловіком
Катерина Філіп з родиною живе у чеському місті Хеб, у Карловарському краї. Ще у Фастові вона займалася волонтерством, з 2014 року допомагала нашим військовим на сході країни. Не змогла залишитися осторонь і тоді, коли росія розпочала повномасштабну війну проти України.
«Ми спали. Близько шостої подзвонив батько. Я досі пам’ятаю ту розмову і той голос. Він сказав: «Катя, у нас війна». І тоді ми плакали. Дуже багато плакали. У той же день я написала меру нашого міста Антоніну Яловцю, що за три-чотири дні тут будуть люди», - розповідає Катерина.
25 лютого вона організувала мітинг, на який вийшло багато людей. До них приєднався заступник мера Їржі Черни, який зараз займається лише питаннями біженців з України. Чехи й далі проводять заходи на підтримку України, збирають гроші для допомоги нашим людям.
«Після початку війни ми 24 на 7 селимо людей, займаємося документами, школами, садочками, роботою. Українці не орієнтуються в місті, їм потрібно все перекладати – коли вони йдуть до лікаря чи в будь-які установи. Робимо це по телефону, який включають на гучномовець. Життя повністю змінило свій рух, - каже Катерина Філіп. - Я не знаю, що їдять мої діти і чим займаються. Тому що зранку, коли я йду, вони ще сплять, а ввечері ми разом вечеряємо і лягаємо спати».
З перших днів волонтерка почала співпрацювати з міською владою. Для українців виділили житло. Інформацію з контактними номерами виклали в інтернеті. Першими приїхали українці, які мали в місті рідних. Адже Хеб - хоч невелике (з населенням 33 тисячі людей), але промислове місто. На місцевих фабриках працює багато українців. Потім приїжджали люди, які їхали в нікуди і знаходили номер в інтернеті.
Поселилися в місті і фастівчани – вісім дорослих з дітьми. Катерина у Фастові займалася педагогічною діяльністю, мала Центр дитячого розвитку. Тому приїхали її учні, однокласниці та одногрупниці з Києва.
З 21 березня Катерину офіційно оформили на роботу як координатора округу Хеб. Договір уклали на пів року. І вона сподівається продовжувати його не буде потреби. Тепер в неї дві роботи, адже у Катерини - своя фірма в Чехії, яка продовжує працювати.
З початку війни їхня команда поселила більше 100 людей. Всього в окрузі Хеб біженців більше тисячі.
«Люди забезпечені сьогодні всім, - пояснює Катерина. - У нас немає недостачі в продуктах харчування, засобах гігієни, одязі. Це все люди нам приносять. Ми працюємо зі усіма місцевими благодійними організаціями. Дітей влаштували на гуртки, вони пішли в школу. Зараз ми плануємо відкривати курси чеської мови, які буду проводити я. Вони будуть платні, тому що ми не хочемо створювати конфлікти між чеським суспільством і українським. Оскільки дуже виросли ціни. Будемо відвертими, не всі чехи раді, що приїхали українці. Але це невеликий відсоток, проте їх більше чутно. Ті, що допомагають, роблять це мовчки. Українці отримують виплати від держави – п’ять тисяч на людину в місяць. Їх працевлаштовують. Для цього максимально спростили умови прийому на роботу. Звісно, їм пропонують в основному роботу, яку можливо робити руками, адже вони не знають мову. Це робота на кухні, в готелях, прибирання вулиць і офісів, швейні фабрики, на складах. Тому вони здатні себе забезпечувати. І ті послуги, які оплачують чехи, вони теж оплачують».
Ще залишається багато невирішених юридичних питань. Багато з них не врегульовані державним механізмом, тому що до війни ніхто не був готовий.
«Зараз наплив людей менший. Але ми не маємо куди їх селити - зізнається Катерина. - Відправляємо на Карлові Вари. Говоримо, щоб розглядали інші міста. Але люди продовжують їхати. Ми зараз даємо їм одне ліжко на двох. Чеська республіка запропонувала громадянам, які здають квартири в оренду, плату три тисячі в місяць за кожну людину (максимально 12 тисяч за квартиру). Це стимул для чехів. Хоча гроші невеликі, і людям, які винаймають житло, треба ще доплачувати. Вже декого ми відправили з гуртожитків на квартири. Але для всіх знайти квартири і роботу важко».
Марія Бабенко, Німеччина
Крайня справа - Марія Бабенко
Марія живе в Німеччині 6 років. Вона повернулась з України до Мюнхену 20 лютого. Ще за п’ять днів до війни гуляла зі своїми рідними по Хрещатику.
«Ми так тішилися, який гарний у нас Київ. Все було більш-менш спокійно, і ніхто навіть не думав про війну, - ділиться спогадами дівчина. - І вранці 24-го мене розбудив телефонний дзвінок, впевнена, як і всіх, хто перебував на той час за кордоном. «Маша, ти що спиш? В Україні почалася війна» - закричала подруга. «Як там мама (вона живе у Фастові – ред.)?» Спросоння я взагалі не розуміла, що відбувається… Думала, вчора ж пізно розмовляли, і все було добре. І як у центрі Європи у 2022 році може початися війна?! За ці кілька хвилин, поки я набирала маму, в моїй голові промайнуло просто тисячу думок. Мама підтвердила, що вибухи пролунали майже по всій Україні. Вона не хотіла телефонували, щоб я ще трішки поспала. З того часу я взагалі майже не сплю. Під час кожної сирени молюсь, аби все було добре і чекаю разом з усіма, хто в Україні, коли завершиться тривога… Це страшно! Навіть важко уявити, що відчувають люди, які знаходяться безпосередньо під обстрілами. Але я, як усі, вірю в наші Збройні Сили України, і впевнена, що перемога буде тільки за нами, але потрібно набратися сил і трохи зачекати. Все точно буде Україна!»
Марія навіть не брала речі з дому у Фастові, адже на початку березня повинна була повернутися. Загалом на цей рік у неї було багато планів, які доведеться відкласти. Але з перших днів війни вона не сумнівалася - треба допомагати землякам.
«Спочатку я хотіла їхати додому, але потім зідзвонилася з нашим міським головою і було узгоджено, що я по максимуму спробую допомогти знайти в Німеччині речі, які дуже сильно потрібні на передовій, - розказує волонтерка. - Це було непросто, але точно простіше, ніж нашим хлопцям на рубежу. Тому я звернулася до всіх своїх друзів, знайомих німців, без яких би не вдалося організувати допомогу! А також до своїх друзів-українців, які теж тут, у Мюнхені. Навіть довелося давати інтерв‘ю німецьким каналам, заради допомоги нашим хлопцям. Скажу так: хто не стукає у двері, тому не відкривають. А я стукала до всіх - і мені відкрили! Тому, користуючись нагодою, хочу подякувати ще раз усім німцям за допомогу, нашим хлопцям-українцям, які вантажили всі речі і везли до кордону, моєму клубу «HSG» у Мюнхені та моїй роботі «Hörmann Logistik», які виділили кошти на придбання різного військового обладнання, яке так потребують наші ЗСУ, а також всім небайдужим людям, які привозили гуманітарну допомогу діткам та дорослим. Ще хочу подякувати хлопцям з України, які везуть цю допомогу під обстрілами до нашого міста. Ну і, звичайно, моїй мамулі (Ользі Бабенко – ред.), Людмилі Бабич та Людмилі Рудяк, які, в свою чергу, розвозять це все усім тим, хто цього потребує».
Марія каже, що буде продовжувати допомагати фастівчанам. Зараз поставки менші, ніж в перші два тижні. Але принаймні раз на тиждень старається передавати допомогу.
«До мене приєднався ще Іван Бабич, - розповідає дівчина. - Він у Фастові, а я тут. Зараз основна увага приділена допомозі ЗСУ. Він займається фінансами, а я - закупівлею та постачанням. Є й інші люди, які допомагають, але, в цілях безпеки, я не можу вказувати їхні імена».
Також Марія координувала багатьох фастівчан, які виїхали з України. Консультувала, перекладала, допомагала добратися до певного місця, оформити допомогу, знайти житло та ін.
«Насправді, волонтерська діяльність - це нелегко, але точно не важче, ніж захищати нашу Україну, - ділиться емоціями наша землячка. - Тому лише одна думка про те, що можна допомогти людям, радує мене і надає ще більше енергії та сили. Наразі найважче з усього цього - це доставити якнайшвидше все до місця призначення. Ще хочу сказати, якщо комусь потрібна моя допомога - може спокійно звертатись. Якщо зможу допомогти - з радістю це зроблю, бо Україна та українці понад усе! Слава Україні!»
Якщо вам потрібна допомога Марії Бабенко, можна писати ій у месенджері Фейсбуку.
Максим Слободян, Іспанія
Максим Слободян (справа) з родиною та біженцями
Максим, який вже майже три роки живе з дружиною та трьома дітьми в місті Севілья на півдні Іспанії, дізнався про війну вранці 24 лютого з новин.
«Я знав, що ця війна буде, і спочатку не вірилося, що ми переможемо, - каже він. - Потім я побачив, як наші почали їх трощити, і змінив свою думку. Але я завжди вірив, що наша Україна буде жити дуже гарно».
Спочатку Максим хотів вивезти з України батьків, сестру, племінника та інших родичів, які тут лишилися, зокрема й у Фастові. Але не всі погодилися. «Я намагався їх вмовити, адже не знаєш, чи твоє місто не стане другим Ірпенем чи Бучею».
Все це було величезним стресом, зізнається Максим. Стало легше, коли зміг допомагати людям: «Коли служиш людям, ти дійсно живеш. Відчуваєш, що на своєму місці».
У кінці лютого до Севільї приїхали перші біженці з Фастова. «Перша сім’я добиралася дуже важко. Люди з 8-місячною дитиною спочатку їхали на машині зі знайомими, потім поїздом і пішки, поки не перейшли кордон з Польщею. Звідти волонтери відправили їх до Барселони, а вже потім вони приїхали у Севілью», - ділиться спогадами Максим.
До нього за допомогою почали звертатися знайомі і незнайомі люди. Він не відмовляє нікому.
Зараз присвячує волонтерству три години на день, адже має ще роботу і сім’ю. Але інколи бувають дні, коли людей приїжджає більше, тоді працювати не встигає. Керівництво ставиться до цього з розумінням і дає вихідні. Майже кожного дня у родини Слободянів вдома живуть біженці, яких ще не встигли поселити.
У місті, де живе Максим, біженців з України селять у хостелі. Дають окрему кімнату на сім’ю. Їх забезпечують повноцінним харчуванням. Хоча зараз у Севільї вже немає вільних місць. Тому українців направляють далі на південь.
80% людей, які приїхали в місто – з Фастова. Хоча є й мешканці Києва, Броварів та інших міст.
«Зараз головне завдання уряду – забезпечити базові потреби біженців – житло, харчування, спокійну обстановку. Грошову допомогу поки що не платять, дають дрібні кошти на проїзд, поповнення мобільного. Далі людей селять у гуртожиток, який більше схожий на наш санаторій, або квартиру, де живуть кілька сімей, і вони мають ходити на мовні курси - вчити іспанську».
Українцям видають посвідку на проживання строком на один рік (потім її можна продовжити) і вони можуть користуватися правами громадянина ЄС. Але дуже багато людей після закінчення війни планують повернутися назад, додому.
Щодня Максим бачить поламані долі багатьох людей.
«Люди і тут продовжують постійно говорити про війну, - каже він. - Ми їх повезли на обід в церкву, щоб познайомити з іспанцями, з іспанською культурою, а вони говорять про війну і плачуть».
Але є й біженці з України, яким не подобаються умови, вони починають жалітися, обурюватися. Іспанців це дивує. Вони не звикли бачити таку реакцію на щиру допомогу.
Війна в Україні вже вплинула й на життя іспанців. Не вистачає бензину. Бастують водії фур і тракторів.
«У магазин біля мене не підвезли багато продуктів, - говорить Максим. - Соняшникова олія, наприклад, підскочила в ціні, або її немає. Можна знайти тільки оливкову».
Трапляються й позитивні історії: «Сьогодні приїхали дві дівчини з Дніпра. Прийшла іспанка і каже: «Це мої діти. Вони будуть жити у мене». Вчора католицька громада прийняла багато людей з Черкас».
Загалом іспанці дуже ввічливі і прекрасно ставляться до біженців, хоча їх приїжджає все більше.
