Режисер Давид Петросян відомий своїми постановками в театрах на Подолі та Липках, у ДАХу, але найбільше його вистав можна побачити на сцені театру імені Франка. Однією з найуспішніших робіт стала постановка п’єси «Буна» сучасної української драматургині Віри Маковій.
У центрі історії бабусі (румунською «буна») і онучки – вічний конфлікт поколінь на фоні яскравого буковинського ландшафту з усіма актуальними темами сьогодення: від феномену національного заробітчанства до питання української мови. Невипадково, що саме з неї розпочнеться і режисерський кінодебют Давида Петросяна за сприяння Українського культурного фонду.
- Давиде, Ви закінчили факультет режисури драми університету Карпенко-Карого і з того часу працювали в театрі. Але ж режисура кіно це дещо інше…
- Знаєте, після випуску з університету я планував вступити на другу вищу освіту саме на кінорежисуру. Я прийшов на одну пару до викладача з кінорежисури, послухав, і зрозумів, що я буду роками мучитись, бо все, що там говориться, мені вже відомо (посміхається). То ж, я вирішив не вступати. Потім якось дуже багато було запрошень в театральні проєкти, але думки про кіно мене не полишали. А десь два роки тому продюсер документального кіно Павло Казанцев запропонував мені екранізувати «Буну». Чесно зізнаюсь, думку про екранізацію «Буни» я й сам виношував досить давно.
- Отже, внутрішня готовність вже була…
- Так. Я подумав: ось, власне, на моєму шляху трапилась людина, яка буде допомагати цими питаннями займатись, напевно це така доля. Коли ж я почав працювати безпосередньо над кіносценарієм, то зрозумів, що не можна просто перенести на екран свою виставу, бо це буде провал. Я вирішив переосмислити всю цю історію і дуже багато змінив в самому матеріалі.
- Тобто можна сказати, що кіно вже буде за мотивами п’єси?
- Саме так. Приблизно в той же час я читав книгу з теорії кіно. У ній йшлося про те, що в екранізації твору головне – це не намагатись його повторити. І мене це дуже втішило, бо перегукувалось із моїми відчуттями. Все ж театр – це умовний простір, там дещо інші закони. Фактор драми присутній і там, і там, проте проявляється різним способом.
- Враховуючи всі ці умовності, чи будете Ви змінювати акторський склад?
- Ні, з тими, з ким я починав робити цю виставу, власне з ними я збираюсь робити і фільм. Єдине, враховуючи, що кіно не дуже любить умовності, переді мною постає дилема головної героїні. Справа в тому, що у п’єсі їй 90 років, а у виставі актрисі – 25. А для мене особисто грим – це така зона, яку я в кіно просто терпіти не можу. Ось візьмемо для прикладу фільм «Брама» з Ірмою Вітовською. Дуже талановита, колоритна актриса рідкісного спектру можливостей, може грати в різних жанрах. Одна з декількох українських актрис, якими я дуже захоплююсь. І мене настільки засмутило, що у «Брамі» закрили її міміку, суто акторські моменти, за якими дуже цікаво на сцені і екрані спостерігати, закрили цим гримом, і все це стало таким дещо штучним. Тому, на відміну від вистави, у мене є думка поїхати і знайти бабусю, якій буде десь під вісімдесят.
- Залучення непрофесійних акторів – це досить популярна тенденція нині.
- Я зараз власне хотів про тенденцію цю сказати. Є, наприклад, наш чудовий фільм «Атлантида». Я розумію, чому Васянович (режисер «Атлантиди» - В.З.) зняв його не з акторами, бо професійний актор міг би, скажімо так, не туди повести історію. У нас дещо схожа ситуація. Тому це буде точно споглядання за дуже великою кількістю бабусь в цьому селі. Це такі собі українські амазонки за 80. Весь цей простір буковинського села – там же фактично ніхто, крім них і не живе. Тобто це такий трошки метафоричний простір українських мотанок скажімо, в якому живе молода дівчина. Тому половина у нас будуть актори, художні професійні, але головна героїня все ж таки буде справжня автентична бабуся. Як я з нею буду працювати, уявлення ще не маю, бо задачі їй не можу давати ті, які даю акторам. Але мені здається,що це може бути або дуже цікавий експеримент, або дуже провальний. Хотілось би щоб глядач вірив, що це якийсь уривок зі справжнього життя, тому напевно варто йти на якісь ризиковані кроки.
- До речі, про ризик. Наскільки я розумію, для виробника фільму, компанії «Скрін Медіа Юкрейн» це теж художній кінодебют.
- Так, у художньому, ігровому кіно це їхній дебют. Але раніше ця ж команда зняла більше тридцяти документальних стрічок. того ж, у нас буде не один продюсер, а їх буде четверо і це дуже самодостатні продюсери,кожен з яких має свій окремий продакшн, кожен зняв не один фільм. І в нас буде дуже така міцна колаборація.
- Нещодавно відбувся пітчинг і Ви виграли фінансування з УКФ…
- Так, ми виграли фінансування з УКФ на розробку фільму, куди входить тізер, збір команди, репетиції і тому подібні речі. І в наступному році ми знову подаємось вже з тізером. Проєкт наш сприйняли досить тепло, він дуже сподобався експертам. Але при цьому мене сприймають все ж як людину з театру, і тому було б добре мати в кишені якихось кілька коротких метрів або хоча б якісний тізер. Втім, я так не вважаю і не хотів би щось комусь доводити, при цьому витрачаючи державні кошти на подібні докази. Власне, проєкт Наталки Ворожбит «Погані дороги», знятий без допомоги Держкіно – це один з найкращих фільмів за останні роки. І вона також нічого не знімала до цього. Тому, якщо людині є що сказати, то треба це робити, і не чекати поки держава вирішить, чи можна нам давати гроші, чи ні.
- У Ваших словах відчувається така фінансова впевненість.
- Просто я людина, яка вже зробила декілька проєктів недержавних. Я просто дивлюсь на моїх друзів кінорежисерів, вони так залежні від цього держфінансування, що трохи сумно. Виходить так, що якщо ти хочеш щось зняти, а тобі не дають, то ти маєш відмовитись від своїх задумів? Чи все ж важливіше просто зняти кіно, бо це твоя професія і ти щось хочеш сказати? У мене дуже творча крута команда, справжні професіонали, один з найкращих сучасних операторів Микита Кузьменко, прекрасний художник-постановник Дмитро Костюминський. Я розумію що це творчі люди і я можу з ними домовитись, що весь можливий бюджет піде на реалізацію фільму, а от щодо гонорару… Скажімо так, я не збираюсь заробити якісь мільйони на цьому фільмі, для мене це взагалі не важливо. Про це продюсери нехай хвилюються (сміється).
- Ви сказали про чотирьох продюсерів. Ви можете імена назвати?
- Продюсер Павло Казанцев, з яким ми, власне, почали і ще три продюсери, імен яких я поки що не назву, оскільки необхідно узгодити ще деякі формальності. Але зроблю один натяк (сміється). Оскільки кіно про жінок, то і продюсери в більшості теж жінки. Взагалі, зараз жінки в кіно і театрі захоплюють творчий простір, і це – чудова тенденція, яка мені дуже до вподоби.
З режисером спілкувалася Вероніка Зінченко
