Мене часто запитують, чи ходимо ми тут в Церкву і чи вона взагалі тут є? 
Від моїх знайомих та колег в Україні я чув те, що християнство в Європі померло, лівацька ідеологія не дозволяє вже майже нічого.

Перше, з чим ми зіштовхнулись, то це з тим, що зустріти і облаштуватись на новому місті допоміг нам пастор нашої української євангельської Церкви в Іспанії із своєю дружиною. Коли ми їхали перший день з ним по Мадриду, і зупинились на одній парковці, він розповів мені, що тут вони проводили євангелізацію, ставили великі колонки, співали, спілкуватись з людьми, проповідували. Я не повірив, і перепитав. Мовляв, так у вас же тут на вулиці не можна проповідувати, мене в Україні в цьому запевняли, що це майже заборонено і великі покарання. На що він з подивом і спокоєм відповів, що вони це постійно робили. "Так, а чому ж зараз не робите, - питаю я. -  Мабуть, прийшли ліві до влади і вам це заборонили?" - не міг повірити я.
"Ні звісно, просто це вже не має такої цінності, бо люди коли хотчуть познайомитись з Богом, прагнуть особистого спілкування і турботи, а не брошур і пісень на вулиці. Що є правильним, і що ми і робимо, - розповыв пастор. - Мало того, у нас в Іспанії є партія, яка має в своєму складі переважно християн, і має велику частину у парламенті, вони часто збирають всіх пасторів і радяться з ними, як вчиняти у тому чи іншому питанні". Мої стереотипи про Європу трохи дали тріщину), я не міг у це повірити, бо в Україні розповідали протилежно інше. 


Другим здивуванням, було те, що через декілька днів, нас зустріла 40000 євангелізація у Мадриді на центральній вулиці Гран Віа. Маси мадридців вийшли прославляти Бога, співати пісень, спілкуватись і разом молитися. 40000 тисяч людей на центральній вулиці! Уявіть! Я вважав що це неможливо у Європі зараз. 

Гей-парад у центрі Мадрида

Ложкою дьогтю була ситуація в центрі Мадриду, коли там проходив гей-парад. Ми проходили з парку на сусідню вулицю і повинні були пересікти проспект, де йшов парад. Там було дуже багато людей, по тротуарах стояли глядачі, а учасники йшли  проспектом. Нагадувало це наш радянський парад 1 травня, майже один в один :) Я його запам'ятав коли був маленьким. Спочатку йшла колона заводу "Червоний Жовтень" із великим транспорантом, перед ними їхала якась велика споруда з фанери на колесах в прапорах. І всі, хто йшов за спорудою, кричали якесь своє унікальне гасло і махали прапорами. Тут було все майже так само, один в один: їхали, кричали, махали, тільки прапори були іншого коліру. І все нічого, але коли ми пройшли вниз один квартал, сіли з друзями посидіти у кафе. Бо біля кафе був дитячий майданчик, щоб діти погралась поки ми посидим. Посиділи трохи, повечоріло, аж раптом уявіть, в сусідній бар приходить компанія десь із 30 повністю оголених людей. ПОВНІСТЮ! Вони стають в чергу, беруть напої і сідають, як ви думаєте де? Так, саме біля дитячого майданчику. І починають галасувати і ще демонструвати щось один одному. Всі батьки, хто був там з дітьми, обурені, в тому числі й ми. Звісно швидко позабирали дітей і бігом геть звідти. Цей момент був приголомшливий. А моя донька потім мені каже: "Папа, як добре, що ти, як дурачок, по городу голим не бігаєш"))) 

Ми знайшли свою церкву

В іншому вже місті дивовижним чином ми знайшли свою церкву, в яку зараз і ходимо. Я шукав її ще будучи в Мадриді, довго збирались поїхати, але коли вирішили, то виявилось, що вона знаходиться одразу через дорогу від нас)) Співпадіння? Я люблю такі співпадіння). 
Що перше я помітив? Це була певна культура і доброта в людях, які були в цій церкві. Також приємним сюрпризом було те, що церква була повністю іспанська, але там була ще одна родина кримських татар з Криму, які виїхали звідти у 2014 му.  З якими ми приємно досі спілкуємось. 
Я дуже багато чув вдома, що храми і будівлі церков у Європі вже продають під бари і нічні клуби, бо ніхто туди не хоче ходити. Так от саме ця будівля, де збирається наша Церква, все зробила до навпаки - вони викупили бар і зробили там прекрасне приміщення для Церкви. 
Інтер'єр вразив своїм затишком і смаком, сцена оформлена темними тканинами з невеликими світовими шейпами, на вході стоїть черговий і завжди роздає дітям цукерки. З боку, якщо не знайшов місця, у залі стоять диванчики з торшерами, які створють атмосферу домашнього затишку з телевізором. Тут переважно сидять мами з немовлятами, а на телевізорі транслюється проповідь. Все це реально робив хтось із любов’ю. В іншому блоці залишились, мабуть, з минулого барні столи і високі стільці, і вони не стали їх викидати. Там сідають чоловіки або молодь)). Це виглядає кумедно, але картини не псує і вони також сидять і слухають проповідь. Виглядає це все дуже гармонійно. Світлом керує спеціальна людина, багато інформації виводиться на екран. І музика звучить прекрасно, мені дуже подобається їх музика: сучасна, професійна, така, яку ми слухали в Україні.

Для дітей окреме царство. У них є цілий балкон, який виходить всередину (вони є в усіх барах). На ньому - настільний футбол та інші ігри. І окрема кімната, де проходить дитяче служіння, вони готують різні сценки, роблять щось із паперу, дівчата фарбують нігті і тд. Загалом їх звідти потім не витягнути)). В мене діти в суботу вже просять мене: "Папа, ну давай підем завтра в Церкву? Бо там дуже цікаво!"

Добрим бути легко

Одного разу я прийшов на домашню групу з дитиною, то для неї спеціально покликали  з сусіднього дома дівчину, щоб та з нею погралась. А я щоб просидів і все зрозумів, бо швидко ще не розумію те, що говорять. 
І яким був мій подив, коли через 3 чи 4 місяці я випадково дізнався, що хожу в баптистську церкву :)) Чому? Бо у нас в Україні цей напрямок протестантизму не завжди, але переважно досить консервативний. Нічого не можна, всі у хустках, музика тиха, електрогітара і барабани не можна, і всі переважно виглядають суворо. А ми завжди були в харизматичній, тобто більш сучасній Церкві. Я не міг повірити, що це баптистська Церква. Але досі дуже радий. І радий я не через музику чи електрогітари, а через доброту. Бо ці люди, що бачили ті проблеми, які у нас є, підходили і самі питали чи можуть допомогти. І не просто питали, а починали допомагати. 
Доброта - це те, що дуже і дуже тут відчулось. Це було дивно, це те. що трохи девальвувалось у наших церквах, це те, чого я давно не бачив у Церкві. Хоча я бачив у Церкві дуже багато доброго. Іноді я навіть чув такі вислови, що Ісус ніде не закликає бути добрим. Це все переросло в такі речі, що дуже багато наших братів і сестер в Україні або досягають якихось цілей, або їх релігією стало "робити зауваження," висловити свою думку", "обличать во грехах", "говорити ні". Це не християнство, це сумний перебіг часу людей. Звісно, є багато людей, які йдуть вперед, які присвячують  своє життя Богу, роблять правду. І, звісно, було багато недобрих людей, які користались довірою віруючих і обманювали цілі церкви. І на віруючих теж вплинула ця ситуація, також ситуація в державі, якісь експеременти, бідність, політика, це все є.
Але моя думка, що з глибин нашої душі ми можемо і нам дуже потрібно діставати "прийняття ближнього" і "доброту", "довіру", "радість" і "можливість йти разом" - і ми знову станемо сильними, ми знову побачимо великий сенс поруч, відчуємо довіру і як легко бути добрими, ми піднімемось і не ослабнемо, як і весь наш народ. 
Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися