Пам'яті видатного громадянина України, фастівчанина, уславленого в Європі та Світі спортсмена, тренера, людини - Олега Костянтиновича Корвата.
Незнаними ідуть у засвіти герої віх минулих, в літописах залишивши познаку…
Першого серпня 2025 р. місто переживало день зажури та скорботи по загиблих у вогнищі російсько-українського кривавого протистояння, фатальні наслідки якого увірвалися невиліковною біллю у понад 250 сімей Фастівських громад.
На мою думку, на жаль, місто, його очільники, управлінці відповідного напрямку діяльності, навіть спортивна спільнота, не помітила завершення земного шляху видатного українського спортсмена, 9-разового чемпіона України з класичної і чемпіона України з вільної боротьби, п’ятиразового чемпіона Міжнародних турнірів в Чехії, Угорщині, Німеччині, багаторазового учасника чемпіонатів з римо-грецької боротьби Світу, Європи, України, майстра спорту міжнародного класу, заслуженого тренера України та колишнього радянського союзу, судді міжнародного класу, тренера з олімпійської підготовки збірної команди срср в Україні, унікального наставника, фахівця найвищого гатунку, що 20 років очолював збірну команду України.
За силу волі та міцний характер, вимогливе, принципове відношення, насамперед, до себе, відтак і до учнів та колег, борці любили його до нестями, довіряли, шанували, вірили в нього. А спортивне керівництво, від міністрів до очільників федерацій, як України так навіть срср, називали-тренером з великої Літери.
Не стало людини самовідданої, цілеспрямованої, колоритної, сміливої і мужньої, рішучої і послідовної, одночасно мудрої і добросердечної, беззастережно закоханої в Україну, рідний край, фанатично одержимої своєю справою, повністю відданої тренерському чину.
Славетний земляк народився у нашому місті 27 серпня 1937 року, відтоді ніколи не зраджував своєї домівки по вул. Коцюбинського, 7. Вона слугувала йому прихистком і під час моторошних нацистських авіа бомбардувань та гарматних обстрілів 1941 - 1943 років, вуличних бойовищ, зголоднілих та небезпечних для життя років окупації, у повоєнні роки становлення та мужніння.
Після звільнення міста від загарбників, навчався у середній школі №5, розташованої поруч. Найбільшою цінністю в ній виявився, у його дитячому сприйнятті, величезний майдан, на якому відбувалися різні урочисті та буденні шкільні заходи, насамперед, уроки фізичної культури. Відсутність заборон використання його після завершення занять задля проведення футбольних баталій, інших видів спортивних формальних і неформальних змагань та проведення дозвілля. Обдарований здібностями, як не дивно, до більшості «складних» предметів (математики, алгебри, фізики та хімії), яких навчали в школі, Олег найбільше полюбляв все, що давало йому простір до спортивної змагальності, яка з роками виховала в ньому системність побудови власних дій, нещадного режиму як доби, такі і життя.
У школі, помітивши надзвичайний ресурс та потяг до спорту, класний керівник, викладачка математики В.Качайло і вчителька фізкультури Т.Козацька максимально сприяли та заохочували його розвій. 1954 року, по закінченню школи, Олег, успішно склавши всі іспити, вступив на факультет економіки і фінансів Української сільськогосподарської академії (тепер Національний університет біоресурсів і природокористування України). Тут доля дарує йому зустріч з талановитим наставником Борисом Абрамовичем Юдицьким. Під його орудою він розпочинає і захоплюється тренуванням з класичного виду боротьби. За три роки отримує перші відчутні перемоги. Спочатку - у змаганнях серед студентів закладів вищої освіти м. Києва, а за кілька місяців - України.
1959 року Олег Корват у пору завершення навчання у сільськогосподарській академії стає чемпіоном України серед борців вагової категорії у вазі до 67 кілограмів. 1963 року на той час легендарна збірна України у складі Олега Корвата (67), Івана Богдана (97+), Богданаса Рімостаса (87), Олександра Корсакова (78), Юрія Григорьєва (62), Владлена Тростянського (57) та Сергія Рибалка (52), на всесоюзних змаганнях переконливо здобуває командне перше місце.
Ставши на тернистий шлях подолання викликів спортивних рекордів, він докладав надлюдських зусиль для їх подолання. Одночасно навчався в Київському інституті фізичної культури. Одружився на лікарці-педіатрині, чарівній красуні Тамарі. У шлюбі народили прекрасного сина, який вивчившись став зразковим офіцером Збройних Сил України. Згодом млів від щастя, тримавши у своїх могутніх долонях крихітну онуку. Цей період життя Олега Костянтиновича вимагає докладного професійного й емоційного висвітлення, чому невдовзі буде присвячений окремий допис, який буде покладено в основу статті про нашого героя у окремому виданні «Фастівщина: історія в особах».
По завершенню власної спортивної кар’єри Олег Корват безоглядно поринає у тренерську діяльність. Самі вихованці порівнювали її до праці на галерах. Ні дня, ні ночі, ні життя в родині, ні вільного часу, ні забав, ні годин на релаксацію. Відповідальність за долю молодих юнаків та чоловіків, які поклали свої найкращі роки на вівтар спортивних досягнень та захисту честі і гідності Вітчизни, повністю поглинули все його єство.
Із дня у день, місяць за місяцем, рік за роком він докладав велетенських зусиль аби українські спортсмени перемагали! І вони здобували звитяги дома, в рідній Україні, на теренах срср, в Європі, в Світі. За таку самовідданість і вірність справі та захисту інтересів українського спорту, сумління у справі виховання своїх наслідувачів, московські «друзі» поза очі, називали його не інакше, як націоналістом. Олег Корват не кланявся союзним зверхникам, наполегливо, аргументовано, послідовно часто на грані зриву власної витримки і благородства, доводив свою правоту. Він безапеляційно вимагав справедливого поцінування досягнень, наявного фізичного та фахового потенціалу українських борців, справедливого розподілу місць у збірних командах, визначення учасників поєдинків. Бували випадки коли українців, переможців європейських змагань, у переддень олімпійських змагань, чи то на першість світу, московити відлучали від поєдинків, заступали спортсменами, які програвали почесні місця на п’єдесталах переможців, демонстрували значно нижчий професійний рівень, ніж мала українська команда, а також індивідуальні можливості окремих спортсменів, їхній азарт, палку віру в перемогу. Олег Костянтинович упродовж всієї діяльності, незалежно від займаних посад та обставин, жорстко протистояв подібним випадам, але домагатися справедливості вдавалося не завжди. Великих зусиль коштувало Олегу Костянтиновичу допомогти спортсмену пережити нестерпний біль, викликаного відчуттям несправедливості, вивести із страшенної депресії, аби він не залишив великий спорт, що нерідко призводило спортивних самородків до асоціального стану. Москва ж цинічно продовжувала ламати неординарних, надзвичайно обдарованих борців з України. Скільки довелося «воювати» О.Корвату з московськими колегами важко уявити! Чи не тому його оминула «щаслива» планида бути кавалером срсрівських орденів, високих відзнак та пільг.
За свою тренерську практику Олег Костянтинович підготував десятки видатних борців важковаговиків. Про школу О.Корвата, ходили легенди, по світу лунав відгомін доброї слави і престижності. Попасти до неї прагнуло багато спортсменів. Тому до неї належали найкращі - десятки чемпіонів України, радянського союзу, Європи, Світу, Олімпійських ігор, призерів зазначених категорій. До когорти найвидатніших українських спортсменів, учнів метра римо-грецької боротьби належать В’ячеслав Олійник, перший «літній» олімпійський чемпіон незалежної України, заслужений майстер спорту срср та України, майстер спорту міжнародного класу (далі МСМК); Микола Машковський, МСМК – чемпіон срср; переможець Міжнародного турніру пам’яті Піддубного – Дмитро Задверняк, чемпіон срср та чемпіон України – Микола Церковний; срібний призер чемпіонату срср – Олександр Карлов; чемпіон срср – Павло Чижаєв; чемпіон світу серед молоді, призер чемпіонату срср – Анатолій Кравченко; чемпіон світу серед молоді – Михайло Ткачук; чемпіон Європи – Віктор Кузьмін; чемпіон України та срср – Драугяліс Гедіанінас. Двократний олімпійський чемпіон - Олександр Колчинський; призер чемпіонату Європи, майстер спорту срср та міжнародного класу, заслужений тренер України - Микола Макаренко.
1976 року за вагомий внесок у розвиток спорту в Україні Олега Корвата було нагороджено Почесною грамотою Верховної Ради України. Згодом, за розвиток боротьби на планеті він був нагороджений Міжнародним Орденом «FILA» (абревіатура від Fédération Internationale des Luttes Associées) - найвища нагорода, що вручається Міжнародною федерацією об'єднаних стилів боротьби (FILA, нині UWW - Об'єднаний світ боротьби). Зазвичай його отримують державні діячі та видатні особи за внесок у розвиток боротьби та спорту в цілому. Найчастіше його вручають за видатні заслуги у спортивній діяльності, особливо у видах боротьби).
У професійному надбанні видатного спортсмена - плеяда вихованих ним тренерів міжнародного класу, суддів міжнародної категорії, до якої належав сам.
Він завжди фонтанував енергією, незрівнянним гумором, дивовижною працездатністю, витримкою і наполегливістю. Мав унікальну властивість, притаманну харизматичним особистостям: надзвичайно тонко відчував атмосферу і настрої в будь-якому гурті, насамперед спортивному, в будь-якому середовищі, вмів аналізувати, швидко приймати рішення і діяти в складних неоднозначних ситуаціях. Популярний спортсмен і тренер, відомий публічний громадський діяч був неординарним і складним, але при цьому - відкритим для перехресних вогнів, які іноді дошкуляли йому нещадно і безжально. Це йому не минулося без наслідків. Через системні надмірні хвилювання, нервову напругу та одвічні стреси 1993 року у Олега Костянтиновича Корвата, стався інсульт. Відтоді він разом із своєю вірною подругою і коханою дружиною – Тамарою Федорівною, з якою вони разом майже 60 років, постійно мешкав у Фастові. Всі ці роки вона невтомно опікувалася його здоров’ям, до самозабуття допомагала справлятися з недугою.
Непоправна втрата прийшла до рідних та української громади за 27 днів до його 88-річчя від дня народження - 31 липня 2025 р.
Пам’ятаймо, Олег Корват назавжди посів місце у золотій плеяді світочів спорту новітнього українського національного відродження, на малій Батьківщині не відомий, не популяризований, не наслідуваний. Не вшанований, не зігрітий людською турботою і увагою.
Але він уже належить історії українського спорту. Нам же зостається пам'ять про добро і користь, що встиг зробити Олег Костянтинович на цьому світі, залишається світло його високого професіоналізму, любові до Вітчизни, спорту, рідного міста…
Поділяємо горе рідних, близьких, колег та вихованців.
Автор спогадів: Володимир Ляхоцький - історик, архівознавець, біографіст, доктор історичних наук, професор, лауреат Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка, ідейний натхненник Клубу елітарних зустрічей.
