Тимофій Рудяк і Юрій Пустовій добре відомі фастівчанам. Напередодні Дня добровольця ми зустрілися з ними, аби за чашкою кави пригадати, якою була їх війна. І як добровольцям живеться у сьогоденні.
Тимофій Рудяк - захисник Донецького аеропорту
19 березня минає шість років з того часу, як срібний призер чемпіонату України з панкратіону, кандидат у майстри спорту Тимофій Рудяк добровольцем прийшов до Фастівського військкомату. Його не хотіли призивати, адже мав 3 дітей та і розвідники на той момент були не потрібні. Тимофій ходив сюди протягом двох тижнів і таки переконав комісара.
- Як я міг сидіти вдома, коли на нашу землю напав ворог? Не так мене виховували батьки, - згадує він. Ані дружина, ані батьки не знали про рішення Тимофія іти добровольцем на війну. Дізналися вже тоді, коли приніс повістку. Павлопіль, Чермалик, Гнутове, Мар’янка, Широкине, Волноваха, Новогнатівка – це не повний перелік населених пунктів, де точилися бої, в яких брав участь наш Герой.
Командир розвідувального взводу 72 бригади він спочатку ніс службу на блокпосту на виїзді з Маріуполя. А потім потрапив до Донецького аеропорту, де обороняв його з 7 червня до кінця липня 2014-го.
- Була можливість відмовитись, але я розумів, що розвідники там дуже потрібні, - розповідає Тимофій Рудяк. - Дістатися в ДАП було надзвичайно складно, три доби в Мелітополі ми з Андрієм Шаповалом та Михайлом Боярським чекали, доки віднайшли можливість потрапити туди. Попередньо доставка планувалася літаком, але пілоти боялися літати, бо то вже була ворожа територія, і сепаратисти вже на той час почали збивати наші літаки. Але завдяки місцевому мешканцю Володимиру Ревенку, який партизанив, ми таки дісталися до пункту призначення. А згодом він, ризикуючи своїм життям, привіз нам продукти в ДАП.
Тимофій пригадує, як їхали в машині, об’їжджаючи і свої, і ворожі блокпости.
- Ми були переодягнені в цивільне, зброя захована в багажнику (крім безшумних пістолетів ПБ, які були сховані за поясом брюк), але в кишені було по гранаті, щоб у разі чого не датися в полон і разом із собою забрати на той світ ще декілька ворогів, - розказує він. - Чесно кажучи, були моменти, коли здавалося, що живими нам до аеропорту не дістатися. Ми прибули в ДАП 6 чи 7 червня, на той момент нас було 138 чоловік, потім стало менше... «Сєпари» згодом почали називати нас «Брестською фортецею», бо ніяк не могли взяти цей стратегічний об’єкт. Хоча зі зброї в нас було всього декілька БМП, зенітних установок, стрілецька зброя та 4 міномети. На той момент ми не мали ніякої артилерійської підтримки зі сторони, яку почали застосовувати тоді, коли нас змінила 93 ОМБР. Волонтери взагалі не могли пробитися до нас, тож, відповідно, ніякого підвозу харчів, води, ліків… І так тривало зо два місяці. Тільки Бог і побратими знають правду про те, що довелося пережили нам усім під час оборони аеропорту.
Саме під час оборони ДАПу Тимофій Рудяк отримав контузію. Ішов бій, ворог хотів знищити вишку, з якої було дуже гарне спостереження. Спочатку вони лупили зенітками, потім у хід пішла артилерія. Боєць пробув півгодини без свідомості, потім побачив обличчя побратимів, але деякий час нічого не чув і не міг говорити. Тепер контузія про себе нагадує захиснику дзвоном у вухах, який не дає засинати у тиші.
- Ніколи не забуду момент, коли на моїх очах загинув наш земляк Дмитро Григоренко, - розказує Тимофій. - До цього часу війна сприймалася як щось не настільки серйозне, щось на кшталт комп’ютерної гри. Здавалося, що ось ми всі повоюємо і живими повернемось додому. Якесь було відчуття, що ми - безсмертні. Але після загибелі юного Дмитра все змінилося.
Тимофій Рудяк не пішов на дембель разом з побратимами, а залишився на війні за контрактом, перевівшись у 79-ту аеромобільну бригаду та ставши десантником. За особисту міжність і героїзм нагороджений орденом «За мужність» III ступеня та нагрудним знаком "За оборону Донецького аеропорту".
А з минулого року Тимофій Рудяк став цивільним. Наразі він – заступник міського голови з питань капітального будівництва. Каже, що довго звикав до мирного життя. Захисник переконаний, що війна його переродила і він ніколи вже не стане тим, ким був до АТО. На новій посаді з’явився новий рівень відповідальності. Це відповідальність перед всім містом.
- Мені болить те, що зараз знецінюється роль ветеранів війни, добровольців, волонтерів, - з сумом говорить лейтенант Тимофій Рудяк. І роблять це диванні патріоти. Так само боляче спостерігати, як на сесіях міської ради політичні чвари окремих депутатів та активістів заважають нашому місту розвиватися.
Серед фастівчан є хоробрі серця. Дякуємо за вашу мужність і відвагу. Адже саме завдяки таким добровольцям у 14-му році, коли армія ще була деморалізована, вдалося стримати російську навалу і вберегти Україну.
Юрій Пустовій - розвідник і патріот
Юрій Пустовій, керівник молодіжного військово-патріотичного спортивного клубу «Каскад», з перших днів Революції Гідності був на Майдані. Коли розпочались бойові дії на Сході, разом з іншими фастівчанами з «Самооборони Фастівщини» долучився до організації першої волонтерської допомоги нашим воїнам.
Згадує, коли у березні 2014 року почалася мобілізація, не міг відразу поїхати з міста. Адже був керівником «Самооборони Фастівщини» і відчував відповідальність перед своїми товаришами. Навесні відбулися місцеві вибори, а самооборонівці намагалися не допустити реваншу «Партії Регіонів».
Після виборів Юрій Пустовій пішов у військкомат, щоб записатися добровольцем. Знав, що відповідно до закону його не можуть мобілізувати. Тому приховав від військкомату і медичної комісії свою інвалідність. Так потрапив у 25-ий батальйон. У червні його направили в навчальний центр «Десна» у Чернігівській області.
- Я людина військова, маю великий досвід, хоча і не бойовий. Тому вважав, що повинен йти, - пояснює своє рішення Юрій. - Я відчував свій обов’язок перед Батьківщиною. Обов’язок відстоювати правду та існування України.
Вдома залишилася дружина Ірина з двома маленькими дітьми. Молодшому Олексі на той час було лише 5 місяців. Сашку – 3 роки. Дружині Юрій сказав, що його мобілізували і він повинен йти воювати. Хоча потім Ірина зізналася, що все зрозуміла відразу. Але не стала відмовляти чоловіка. Знала, ніщо не змусить його змінити своє рішення. Мама ж довго вірила у цю версію подій. Тепер теж знає правду.
Наприкінці серпня, після укомплектування батальйону і тренувань, Юрій потрапив в зону АТО. Через конфлікт з комбатом перевівся в 72-гу бригаду.
- У нас були розбіжності з комбатом, який вважав, що розвідка має займатися його особистою охороною. Я був не згоден з ним.
У вересні 2014 року прибув у Волноваху. Звідти й демобілізувався 7 липня 2015 року. Там був командиром розвідувального взводу першої роти першої тактичної групи. Потім став замкомвзвода в роті розвідки, де з побратимами з першої хвилі мобілізації робив свою роботу. Коли прийшла нова зміна з п’ятої хвилі мобілізації, то довелося і навчати особовий склад, і виконувати з ним поставлені завдання. Декілька з навчених ним розвідників потім отримали орден «За відвагу» ІІІ ступеня.
Про розвідувальні завдання розповідає мало. Каже, є речі, про які не може говорити. Розвідники спілкувалися з місцевими мешканцями, налагоджували контакти, збирали інформацію. Виконували й інші завдання командира. З вдячністю згадує волонтерів, які забезпечували військовослужбовців всім необхідним. Особливо перший час.
- Єдине, що я сам собі купив, - це берці, - каже Юрій. - Віддав за них півтори зарплати. Насправді, якби не волонтери, ми б померли з голоду. З вересня і до початку лютого харчувалися лише тим, що вони привозили. Фактично сиділи на сухпайку: готували «Мівіну», їли консерви. На свята волонтери пригощали нас смаколиками. Лише потім нам почали надходити продукти з тилової служби і в роті з’явився кухар.
Привозили волонтери й різні девайси для зброї. Навіть надувні матраци.
- Наша база знаходилася на закинутому заводі, - розповідає Юрій Пустовій. - Ми жили в приміщеннях душових. Спочатку спали на карематах на бетоні. Я півроку кожного вечора кашляв. Ніякі ліки не допомагали. Заробив бронхіт. Потім волонтери допомогли роздобути матраци.
На війні підтримували і надихали думки про рідних, бажання повернутися до дітей і учнів, дитячі малюнки і листи.
- Наша душова була вся обклеєна малюнками. Над моїм імпровізованим ліжком також висіли фото моїх дітей та дружини і лялька-мотанка, яку привезли волонтери з Західної України. Було дуже приємно, коли прийшли листи від фастівських дітей. Серед них я знайшов лист від хлопчика Олега, який займався у клубі «Каскад».
Найстрашнішим спогадом, який приніс Юрій з війни, називає звістку про смерть земляка і друга Івана Ступака, який загинув у бою у Вуглегорську. Зізнається, тоді не зміг втримати сліз. Його бригаді пощастило більше. За час служби Юрія Пустовія ні одного загиблого в їх роті не було.
- Після того як я поїхав, дізнався, що одного хлопчину вбили. Йому перед від’їздом я подарував свій новий камуфляж, який мені привезли волонтери.
У цивільному житті людині, яка воювала, знайти себе дуже складно, каже доброволець.
- Коли повертаєшся додому, бути тут важко. Хочеться назад. І я хотів повернутися, але здоров’я не дозволяє. На війні все простіше: є ти, твої друзі-побратими, є війна і ворог. Там легше розрізнити добро і зло. Навіть розумієш місцевих мешканців, які налаштовані агресивно. Знаєш, що від них очікувати. Тут - повне свавілля. Людина ніби посміхається, а насправді може бути сепаратистом.
Звикав до мирного життя Юрій близько трьох років. Допомогла робота з дітьми, яким він передає свої знання. Крім цього, він став координатором «Всеукраїнського об’єднання військово-патріотичних організацій».
- Мені пощастило у порівнянні з іншими хлопцями. Я відразу занурився в улюблену роботу. Почав ділитися з дітьми військовим досвідом, займатися військово-патріотичним вихованням. Їздити на полігони вчити недосвідчених солдат. Це мене врятувало. Я поступово ввійшов у колію. Ніби не на війні, але маю причетність до цього.
Юрій Пустовій вважає, що закінчити війну можна за 3-5 років. Для цього треба розвивати патріотичне виховання в державі і ввести на Донбас миротворців, які перекриють кордон з Росією. А також створити в Україні такі умови, щоб люди захотіли тут жити. Зокрема зміцнити економіку. Тоді є шанс повернути і Донбас, і Крим. А з часом й переконати людей, які живуть на цих територіях, що українці – це окрема сильна неподільна нація.
