Скільки можна заробити чайових у ресторані в Фастові, чому гості не клієнти, які прикрощі бувають, і чому не все так солодко у роботі офіціантів дізнавалася головна редакторка ФастівNews.City Юлія Шпакович. Вона пропрацювала 7 годин у одному із закладів міста.
Юлія Шпакович:
Коли я дізналася чергове завдання у редакційних батлах мережі Або – агенції розвитку локальних медіа, зітхнула спокійно. Змінити на день професію і стати офіціанткою? Легко! Подумала я і вже уявляла, як мені просто все дається, я посміхаюся відвідувачам і радісно обслуговую гостей ресторану і фоткаюсь з ними у своєму новому амплуа. А все виявилось не настільки просто.
Підготовка до роботи
Для редакційного експерименту обрала ресторацію «Сита миша», але не зважаючи на те, що власниця – моя знайома, потрапити на роботу вдалось не відразу. Вимогою допуску мене в ресторан в якості офіціанта була наявність санітарної книжки. Якої, звісно, у мене не було. 5 днів біганини по лікарях і - санітарна книжка на руках. Здала книжку і отримала нове завдання – вивчити меню і знати, з яких інгредієнтів складається кожна страва.
9.00
Хоч ресторан відкривається о 10.00, на роботу офіціанти і техперсонал приходять на годину раніше. Накрутити серветок, протерти столи і дзеркала, перевірити наявність цукру, перця і солі, включити музику, опалення – загалом зробити все, щоб підготувати зал до приходу гостей. Допомогла дівчатам, наробила селфі і анонсувала свою роботу в якості офіціанта у Facebоok. Зазначивши, що буду працювати після обіду і до закриття закладу. Але мені подзвонили з ресторану і попросили прийти раніше, адже відвідувачі вже з обідньої перерви хотіли, щоб «їх обслужила» журналістка в якості офіціантки. Бажання гостей закон – і я прибігла раніше.
15.00
“Заколоти волосся, щоб не натрусити його у страви гостям, - вчать мене істинам офіціанти. - Часто мити і дезінфікувати руки, брати тарілку так, щоб пальці не були на поверхні тарілки. Не сидіти в залі, якщо є відвідувачі. Не кричати через зал чи є у нас томатний сік. Поважати кожного гостя і намагатися забезпечити йому якісний сервіс”.
Мої перші чайові
16.00
До речі, мене виправили, що до ресторану приходять не клієнти, а саме гості закладу. Першими стала молода пара, яка прийшла з дитиною років 3-х і ще одним немовлям у люльці. “Нас буде четверо”, - кажуть вони. Посадивши їх за столик для чотирьох, винесла 4 меню і щиро здивувалася коли 2 мені повернули і сказали не треба. Їх же буде четверо! Але потім до мене дійшло, що малися на увазі діти. Вони ж теж люди!:) Сім’я повечеряла і залишила 30 грн чайових. Вау! Мої перші чайові! Як з’ясувалося, всі чайові, які залишають гості, офіціанти складають до купи і в кінці дня ділять порівну між собою та барменом, який готує каву, коктейлі і інші напої.
Виносити салати і другі страви було не складно. А от проблема виникла з кавою. Дві чарівні панянки посміхалися у відповідь на мою посмішку (Виявляється це так важливо). Бо коли гості похмуро відповідають, то виникають думки, чи це не ти часом їх засмутила своїм сервісом чи може їм не смакує?
Чарівний бармен Анастасія зварила дві кави, які я зібралася виносити по черзі, але мені дали рознос і сказали ставити одразу дві чашки на нього. Це був реальний іспит для мене. Я відчувала, що наближається логічна розв’язка всієї моєї роботи – за 2 хвилини кава опиниться якщо не на гостях, так на столі. Бо не уявляла як можна тримати рознос однією рукою, а іншою подавати каву? Ставити його на столик заборонено. Але я викрутилась і поставила його на вільний сусідній столик і так вже по одній чашці подала панянкам каву.
Ей! Можна вас?
18.00
А ось зайшли чоловік і жінка. Видно, що колеги вирішили пообідати. Працювали на ноуті, замовивши борщ. О, боги, я тарілку доволі красиво донесла до столу, не розгубивши по дорозі пір’я цибулі. «Ей, можна вас? І рахунок теж!» - прокричав згодом чоловік. Я так зрозуміла, що «Ей!» - це я. Рахунок принесла, сказавши, що мене звати Юлія. Але кого цікавить ім’я офіціанта? Мій райдужний настрій ця ситуація трохи зіпсувала. Але я продовжувала посміхатися клієнтам, навіть тим, хто мене нишком знімав на телефон. Впізнали, таки. Я була настільки зайнята, що навіть не встигла поперейматися через те, чи гарно я там вийшла на телефонах тих людей.
Любитель цукру
20.00
“Дівчино, який коктейль з меню найкращий на ваш смак?” - запитав мене чоловік у синьому светрі. Я назвала Апероль, Скажений лось і Витребеньки. Як мені здалося, доволі смачно описавши складові цих коктейлів. У результаті гість замовив молочний коктейль. Мій смак, напевно, не співпав з його. Не вгадала.
Потім він з годину сидів за столиком і меланхолійно поїдав коричневий цукор, який я подала до чаю. А потім ще пару кусочків запхнув собі у кармани і пішов. Мені дуже хотілося запропонувати йому води, щоб хоч запив ці дві жмені цукрових шматочків, але я стрималась.
Дівчата-колеги, з якими ми розговорились, вчили мене найголовніших принципів їх роботи. Розказали, що буває вони інколи “лажають”, але головне ні, не вибачить перед гостем, а головне – знайти вихід, як виправити ситуацію. Щоб гість зрозумів, що так, дійсно вийшла прикрість, але заклад готовий і хоче залагодити ситуацію, щоб відвідувач вийшов з позитивом.
22.00
Офіціанти ресторації «Сита миша» і я разом з ними чекаємо на таксі. Виявляється, що весь персонал, який закінчує зміну пізно ввечері, розвозять по домівках за рахунок компанії.
Фух, я вдома. І поки чоловік і син жартують над моїм новим амплуа, засинаю з думкою про те, що як добре буде завтра повернутися до журналістики. Я ніколи не працювала у сфері обслуговування і завжди дивилась на це з позиції гостя. Виявляється, не так просто бути офіціантом. Вирішила бути ще більш поблажливішою до промахів тих, хто намагається забезпечити нам комфортний і смачний відпочинок у закладах.
А сьогодні я вже на роботі в редакції - і це так добре. Тут мені не потрібно догоджати вибагливим гостям, тут знають як мене звати, не кличуть: «Ей, підійдіть!» і моя зарплата не залежить від чужої щедрості.
