Вона все життя рятувала дітей як педіатр, а сьогодні, у свої 84, рятує тих, хто захищає нас. Фастівчанка Марія Дмитрівна Черняк не звикла до публічності, бо переконана: справжнє добро любить тишу. Попри поважний вік, вона стала надійним тилом для українських захисників, доводячи власною справою - для великого серця не існує кордонів і років.
«Жоден акт доброти, незалежно від того, наскільки він маленький, не є марним», - зазначав свого часу видатний давньогрецький байкар Езоп. Справді, часом навіть найменший прояв допомоги і підтримки може бути для когось тим самим «рятівним острівцем». І зовсім неважливо, чи це фінансова або матеріальна допомога, чи це підтримка словом або ж обіймами.
Водночас, доброта – це не просто почуття, а спосіб життя, що проявляється в конкретних вчинках. І, зазвичай, доброта проявляється тихо, скромно, бо ж недарма кажуть, що добрі справи робляться тихо.
Саме так тихо й скромно, а ще щиро й безкорисливо проявляє свою доброту 84-річна фастівчанка Марія Дмитрівна Черняк. Вона присвятила своє життя педіатрії, піклуванню про дітей та їх здоров’я. А коли на її рідну землю прийшов ворог, жінка знову не залишилась осторонь та навіть попри свій поважний вік знаходила можливості для допомоги тим, хто її захищає, – українським військовим.
«Я навіть не вважаю, що це допомога, - скромно зізнається Марія Дмитрівна. – Спочатку я в’язала шкарпетки для військових. Але зараз вже руки не слухаються, спиці важко тримати в руках, та і зір підводить. Тому останні шкарпетки зв’язала позаминулого року. А влітку сушила яблука, яких в нас багато. Свого часу, а це вже понад 30 років тому, саджанці цих яблук нам з чоловіком (Анатолій Петрович Черняк, лікар-травматолог колишньої залізничної лікарні у місті Фастів – примітка редакції) дали наші хороші друзі – Галина Яківна та Віктор Іванович Явели, які все своє життя присвятили праці в сільському господарстві. Їх вже, на жаль, давно немає з нами, а яблуні продовжують тішити плодами. Так що то ще потрібно розібратися, чия то допомога. Яблук дійсно багато, нам стільки не потрібно, а сорти літні, з них особливо нічого не приготуєш. Тому ріжемо, надворі на вуликах розкладаємо, кілька разів перевертаємо та і так сушимо. Не в сушарках, а на сонці».
Цього року Марія Дмитрівна насушила й передала для потреб ЗСУ два мішки сушених яблук. Також разом із сином Дмитром назбирали горіхів.
І хоч горіхів цього року мають небагато, бо саджанці ще молоді та і не рясно вродили, проте Марія Дмитрівна тішиться, що хоч комусь якась буде від того користь. Адже знає, що ці сушка і горіхи будуть використані для приготування енергетичних батончиків для військових.
Такі батончики виготовляють дівчата із «Загону Бджовелінок» в селі Кожанці, які, окрім своєї основної роботи – плетіння маскувальних сіток – намагаються усебічно допомагати військовим. Дівчата дізнались про Марію Дмитрівну від своєї колеги з пункту виплітання сіток Лілії, жительки Кожанки, зять якої, військовий, вважається безвісти зниклим.
Так і розпочалася волонтерська співпраця Марії Дмитрівни із «Загоном Бджовелінок».
З чоловіком Анатолієм Петровичем
Ще раніше Марія Дмитрівна разом з чоловіком неодноразово фінансово допомагали військовим:
«Коли чоловік ще був живий (Анатолій Петрович помер майже три роки тому – примітка редакції), то ми багато грошей посилали. Звісно, були інші можливості, коли були вдвох. А зараз лише одна моя пенсія. Ми завжди допомагали. Чоловік мій, Анатолій Петрович, дуже небайдужий був до всього і безумовно патріотичний. Його завжди все хвилювало, він ніколи не проходив мимо, щоб не звернути увагу на щось і за жодних обставин не залишався осторонь, коли хтось потребував допомоги».
Зараз же Марія Дмитрівна вже чекає наступного літа, бо, впевнена, що на той період матиме роботу й можливість знову допомагати військовим тим, чим може, - плодами власного саду. Адже зараз, в зимовий час, зізнається, що найважча робота – це нічого не робити.
Для неї це надзвичайно складно, оскільки звикла завжди поспішати, маючи багато справ та турбот. І тут просто неможливо не згадати про одну з таких справ, а саме вишивання. Бо, здається, це ніби невід’ємна частина цієї дивовижної жінки, яка вклала багато любові й тепла в кожен хрестик вишитої картини чи рушника.
Її вишиті роботи – це не просто хоббі, це – прояв любові до рідного краю і його традицій та бажання зберегти й примножити українську культурну спадщину, в якій вишивання вважається одним із найдавніших та найважливіших традиційних українських мистецтв.
Зараз же Марія Дмитрівна, як і всі українці, мріє дочекатися перемоги. Водночас, на відміну від вже, на жаль, багатьох українців, які «втомилися від війни» та припинили допомагати ЗСУ, робить все можливе для того, аби кожен український військовий відчував підтримку і турботу, захищаючи рідну землю. І попри свій поважний вік жінка доводить, що допомагати може кожен і будь - чим, у будь-якому віці та за будь-яких обставин.
