Тридцять дев’ять років тому ця подія змінила світ, ставши найбільшою в історії людства техногенною катастрофою. 26 квітня 1986 року – дата, назавжди закарбована в пам’яті багатьох людей, особливо тих, які тоді лишились без житла і стали вимушеними переселенцями, та тих, хто ліквідовував наслідки цієї катастрофи. Тоді аварія на Чорнобильській атомній електростанції спричинила поширення радіації на 200 тисяч квадратних кілометрів та евакуацію понад 115 тисяч жителів найближчого на станції міста Прип’ять та 30-кілометрової зони. До ліквідації наслідків аварії залучили понад 600 тисяч людей, з яких 1284 – з Фастова та тодішнього Фастівського району.
До чергової річниці Чорнобильської трагедії журналісти ФастівNews.City відвідали місцевий Музей Героїв Чорнобиля, де поспілкувались з ліквідатором наслідків аварії на ЧАЕС та колишнім директором цього музею Іваном Григоровичем Павловським, який поділився своїми спогадами про ті події.
«У вересні 1986 року я закінчив з відзнакою Черкаське пожежно-технічне училище МВС СРСР. Тоді всім випускникам училища повідомили, що відправляють в Київську область. Я, по суті, повертався на рідні землі, адже сам зі Сквирщини, на відміну від багатьох однокурсників, які були і з Запоріжжя, і з Донецька, і з російських міст та з інших регіонів. Ми приїхали на Київщину, нам тут дали тимчасові посади і одразу ж попередили, що після нового року нас відправлять змінювати тих, хто вже перебував на ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, яка сталася ще півроку тому», - пригадує Іван Григорович.
Після нового року, як і попереджали раніше, Івана Павловського викликали в тодішнє управління пожежної охорони і повідомили, що назначають його на посаду заступника начальника ВПЧ-2 (воєнізована пожежна частина – примітка редакції) по охороні ЧАЕС. Зізнається, для нього це була тоді велика честь, адже мав лише звання лейтенанта внутрішньої служби і тут така висока посада. Але перед ним стояла непроста задача – зробити дезактивацію приміщення пожежної частини та завести туди людей. Цьому передувало відвідування ЧАЕС представниками МАГАТЕ (Міжнародного агентства з атомної енергії – примітка редакції), які заборонили перебування пожежних у 1-му енергоблоці ЧАЕС, де вони тоді розташовувались через відсутність іншого придатного для їх перебування приміщення.
Іван Павловський (крайній справа)
«Я мав відновити ту пожежну частину. Коли я туди приїхав там не було ні вікон, ні дверей. А сама пожежна частина була якраз навпроти саркофагу. Для ліквідації наслідків аварії тоді залучили багато військових з найближчих військових частин. Багато людей нагнали і для відновлення пожежної частини. Почали виконувати роботи: обдерли шпаклівку, плитку, аж до бетону, потім побілили, пофарбували. У вересні 1987 року ми вже були готові показувати результати. Прийшли дозиметристи, зробили заміри, виявилось, що на другому поверсі пожежної частини не демонтували підвісну стелю, з якої дуже фонила радіація. Дали наказ демонтувати цю стелю. Ми всі були шоковані, бо вже всі роботи були завершені, все прибрано, вичищено, але розуміли, що іншого виходу немає, адже радіація така штука, що вбиває людей заживо. І дозиметристи сказали, що не дадуть туди завести людей. А це були незалежні дозиметристи станції, на яких ніхто, жоден з керівництва навіть, не мав впливу. Тому довелося демонтувати стелю, заново все прибирати. Лише після цього ми завели в пожежну частину людей і техніку. Почалися будні гасіння пожеж», - ділиться спогадами Іван Григорович.
Ліквідатор зізнається, не менше п’яти років мовчав про одну з таких пожеж. Але, на його думку, це була техногенна катастрофа. У 1987 році третій енергоблок здавався в експлуатацію достроково і тоді на шостій турбіні цього енергоблоку при запуску не спрацював клапан і більше 10 тон мастила вилилось в кабельні тунелі станції. Іван Григорович розповідає, що для ліквідації цієї аварії тоді нагнали військових, які спускались в кабельні тунелі станції і, стоячи по коліна з тому мастилі, вичерпували його відрами. Люди не знали місцевості, бо були відрядженими, тому Івану Павловському доводилось їх розставляти по території виконання робіт, а начальникам караулу показувати, де саме люди мають працювати. Пригадує, кожного разу, коли спускався в кабельний тунель, з ним завжди був дозиметрист, який вимірював і оголошував рівень радіації, який ставав все вищим. Люди черпали мастило фактично під стіною, яка відділяла 3-й енергоблок від саркофагу 4-го енергоблоку. Коли рівень радіації зашкалював, дозиметрист наполягав на виході з тунелів. Так Іван Григорович розставив чотири караули для ліквідації наслідків цієї аварії.
Розповідає, через пару днів до пожежної частини приїхав лікар і почав цікавитись його здоров’ям, бо знав про ліквідацію цієї техногенної катастрофи. Ліквідатору заміряли тиск, який був 200/100 мм р. ст. Порекомендували випити пів таблетки адельфана (таблетки від підвищеного тиску – примітка редакції) і на наступний день знов виміряти тиск. Наступного дня ситуація з тиском не змінилась, тому лікар збільшив дозу таблеток. А вже на четвертий день, коли тиск не знижувався, виписав Івану Павловському направлення на лікування зі словами: «Ти звідси їдь, бо тебе тут розіб’є».
Після півтора місяці лікування в Інституті медичної радіології (з 2000 року - Інститут медичної радіології ім. С. П. Григор’єва – примітка редакції) ліквідатору повідомили, що його служба на ЧАЕС закінчилась і повертатись в Чорнобильську зону йому не можна через зниження імунітету крові. Тоді ж йому запропонували подати документи на підтвердження зв’язку хвороби з Чорнобильською аварією, але Іван Павловський вирішив цього не робити. Лише згодом, коли вже перебував на службі в СВПЧ-5 по охороні міста Фастова і на тривалий час захворів, а керівництво зробило запит про його лікування, ліквідатор дізнався про наявність медичного висновку про зв'язок його хвороби з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС.
«Ще коли лежав в інституті радіології думав, я ж лише 4 рази спустився в ті кабельні тунелі і то на кілька хвилин. А що ж з тими людьми, які стояли по коліна в мастилі і відрами черпали його. - з хвилюванням згадує Іван Григорович та додає: - Недарма кажуть, що герої серед нас. Так, герої не вмирають і вони дійсно є. Був випадок, коли загорівся прожектор на саркофазі. Київ кричить, Москва кричить. Доручено з’ясувати, що трапилось, і якнайшвидше довести до відома керівництва чому із саркофагу йде дим. Ми приїхали, виставили драбину до верху саркофагу і я мав вирішити, кого відправити на саркофаг, щоб перевірити причину задимлення. А на той час уже були випадки, коли люди бунтували. Говорили, що керівництво, офіцери сидять по кабінетах, а звичайних людей свідомо відправляють на радіацію. Але один хлопець добровільно погодився все зробити. Він вискочив по драбині, пробіг по даху саркофагу, скинув прожектор і повернувся. Це був випадок, коли один зберіг всіх, бо мені потрібно було відправити туди як мінімум трьох людей – старшого зміни, дозиметриста і його. Але заради блага трьох я тоді ризикував одним».
Пригадує Іван Григорович й інший героїчний випадок своїх колег. Так, одного разу потрібно було пройти трьом спеціалістам і протягнути рукавну лінію, щоб потім пройшла група і продовжила там роботи. Коли вони втрьох йшли, один з них провалився в отвір внизу. Час був обмежений і двоє інших ліквідаторів постали перед вибором: або витягувати першого і повертатись, не виконавши завдання, або йти далі виконувати завдання без нього. Старший з них за званням прийняв рішення не втрачати час та продовжити виконання завдання. Вони виконали роботу і вже на зворотному шляху молодший за званням, ризикуючи собою, адже час перебування в тому місці був обмеженим, встиг витягнути товариша, що провалився.
Іван Павловський зауважує, керівники, які регулювали та контролювали процес ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС не завжди піклувались про своїх підлеглих. Одного разу хтось з генералів розгнівався, що люди сидять в коридорах станції і вигнав їх звідти прибирати територію станції та промзону. Налякані люди звісно ж вийшли на прибирання. А керівництво, в свою чергу. навіть не задумувалось над тим, що свідомо відправляє людей на смерть від радіації.
Часто людей відправляли згрібати лопатами графітові стержні. Радіація в тому місці зашкалювала, а вони мали лише 45 секунд, щоб підбігти в одну сторону, взяти на лопату графітові стержні і добігти на іншу сторону, викинути їх. Все потрібно було робити швидко, більше часу там не можна було знаходитись, потрібно було бігти в укриття і переодягатись. При цьому, вони були одягнені у свинцеві фартухи і рукавиці, які були дуже важкими, бо радіація прошивала наскрізь.
Забагато людей, зізнається Іван Григорович, відправляли і на дезінфекцію пожежної частини, яку відновлювали під його керівництвом. Адже говорить, в такій кількості людей, яка там була, зовсім не було необхідності. Однак і його ніхто не слухав. На нарадах йому не надавали слово і лише просили не заважати. Більше того, певний час ліквідатор мав проблему в їдальні станції. Адже постійно перебуваючи поряд зі своїми підлеглими, кожного разу, коли він приходив до їдальні, йому потрібно було переодягатися в чистий від радіації одяг, інакше до закладу харчування не пускали. Через кілька днів на нього почали скаржитись, що його доводиться часто переодягати. Ліквідатор вже почав нервувати, що скоро його взагалі перестануть пускати до їдальні. Але подзвонивши вищому керівництву, отримав наказ – приїхав, подивився через двері як виконуються роботи з дезінфекції пожежної частини і назад.
«Мені хоч було кому подзвонити, у кого попросити захисту, - розповідає Іван Павловський. – До того ж, зі мною постійно був дозиметрист. Якось поїхали ми з ним в Прип’ять, там зупинились коло книжкового магазину, зайшли, я нагнувся до нижньої полиці, щоб взяти одну книжку, але дозиметрист заборонив її брати. Дорогу з магазину до машини він також вказував за показниками дозиметра, який місцями просто зашкалював. Пам’ятаю, коли я підходив до саркофагу, в мене годинник і рація переставали працювати, а волосся на тілі ставало «дибки». Такі були у мене відчуття».
Пригадує ліквідатор і цікаве спостереження, коли через вікно бачив як на станцію летять ворони і в певний момент вони різко розвертаються і летять в іншу сторону. Певний час він не міг збагнути причину такої поведінки птахів. Але згодом працівники станції йому пояснили, що іонізація повітря навколо станції настільки висока, що птахи ніби вдаряються об стіну, коли долітають до станції.
Згодом всі свої спогади та історії багатьох людей, які тоді ліквідовували наслідки Чорнобильської катастрофи, Іван Григорович зібрав у Фастівському музеї Героїв Чорнобиля, засновником та директором якого став у 2011 році: «За кожним тут тягнеться історія. За нашими (пожежниками – примітка редакції), за транспортниками, за цивільною охороною. Навіть повар з ЧАЕС заслуговує на пошану. Бо вона вставала в 5-й годині ранку, щоб приготувати сніданок для всіх, хто перебував на станції. Це був її вклад в ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи. Без кожної такої людини цей механізм не зміг би функціонувати, бо кожна людина на своєму місці виконувала свою роботу».
Облаштувати цей музей вдалося лише на громадських засадах самих ліквідаторів аварії на ЧАЕС, які все зробили своїми руками та продовжують допомагати музею і нині. Кілька років тому ліквідатори вирішили передати музей в державну власність, щоб зберегти його для історії, для дітей, для людей. Адже, як зізнається Іван Григорович, самостійно доглядати за музеєм почало ставати складно, вік та хвороби ліквідаторів почали давати своє: «З 60 чоловік нашої пожежної частини більше 50 відсотків були ліквідаторами, які віддано виконували свій обов’язок. На жаль, вже кожен 5-й з них помер. Інші хворіють».
Керівництво музеєм тоді прийняла Директор Фастівського державного краєзнавчого музею Тетяна Анатоліївна Дакал, яка вдячна Івану Павловському та іншим ліквідаторам за створення такого закладу: «Не будучи працівниками музею, вони все зробили на такому високому рівні. Щира подяка Івану Григоровичу за його ініціативу, легку вдачу, за те, що свого часу підняв ліквідаторів і вони створили такий музей. Лише завдяки їх допомозі і підтримці, не отримуючи за це ні копійки коштів, на громадських засадах, вони створили та продовжують підтримувати цей музей».
Нині, розповідає Іван Григорович, і музей, і самі ліквідатори мають і підтримку з боку міста та небайдужих людей. Так, останніми роками до Міжнародного дня пам’яті про Чорнобильську катастрофу та до Дня вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС ліквідатори отримують кошти на закупівлю продуктових наборів для ліквідаторів та їх вдів. Однак, з початку війни ліквідатори вирішили за ці кошти підтримувати тих, хто найбільше зараз цього потребує – наших військових, тому спрямовують кошти їм на допомогу. Але одного року після того як вони перерахували на потреби військових такі кошти в розмірі 30 тисяч гривень, в музеї виявили протікання даху і необхідно було купити руберойд, щоб його полагодити. Цього разу вже військові прийшли на допомогу ліквідаторам, повернувши частини коштів, та надавши їм можливість швидко відремонтувати дах і врятувати музей. Іван Павловський зізнається, що це був прояв надзвичайної доброти і підтримки від тих, кому зараз самим потрібна допомога.
Безумовно, Чорнобильська трагедія лишила слід у житті кожного з ліквідаторів, які самовіддано рятували увесь світ від жахливих смертельних наслідків аварії. І як би тодішня влада не намагалась приховати усю правду про трагедію, очевидці тих подій все ж можуть ще багато чого розповісти світові, щоб уникнути подібних катастроф в майбутньому. Але кожен з нас має знати і пам’ятати ціну, яку кожен з ліквідаторів заплатив тоді за безпечне майбутнє світової спільноти.
Нагадаємо, наприкінці минулого місяця соцмережі та засоби масової інформації облетіла новина про маленького рекордсмена з Фастова 7-річного Гордія Червінського, хлопчика із синдромом Дауна, який встановив рекорд України з плавання.
