Костянтин Голуб, тренер з фізпідготовки ФК «Колос» (Ковалівка), 37 днів прожив в окупації у Бучанському районі. Після того, як чоловіку вдалося доїхати до Ковалівки, футбольний клуб записав з ним відеоінтерв’ю. Костянтин розказав, як він і його сусіди виживали без води, світла, їжі і зв’язку. Бачили на власні очі, як російські загарбники розграбовували їхні будинки і бомбили українські міста. Приводимо деякі цитати з інтерв’ю з Костянтином Голубом.
«Я все життя працюю тренером. Це моя робота. Я люблю дітей, свою роботу. Було багато варіантів перейти в інші сфери, але я - тренер. Зараз я - тренер «Колос» (Ковалівка). І пишаюся цим».
«Ситуація вийшла така: ми приїхали з Туреччини, готувалися до чемпіонату України. Були такі задоволені, що наша команда почала бігти, рухатися. Зазвичай переживали, а цього разу були настільки впевнені, що наша команда буде грати. 24-го числа, зранку, нас підняли і сказали, що почалася війна. Ми були тут, в Ковалівці. І звідси всі помчалися додому. У мене там і друг, і собаки, яких треба годувати. 24-го приїхав, ще ніхто не розумів, що починається війна. У мене там друг живе, який сам росіянин, колишній морпіх. Він каже: «Які росіяни? Ти що, прикалуєшся? Ніхто не піде сюди». Ми ще в магазин встигли з’їздити. А 25-го зранку як пішли ці орки: 650 танків, бронетранспортерів. Наш будинок розташований між Блиставицею і Здвижівкою – 3,5 кілометри до одного села і до іншого. І ми в цьому районі були – в тилу немислимої кількості росіян і техніки, які заїхали. Було страшно, хоча до нас не прилітало, але туди летіло – на Бучу, Ворзель. Я знав – це «Гради», «Урагани». Все було видно, вони стояли за 200 метрів від мене».
«24-го ввечері і 25-го пішла техніка і 34 вертольоти-алігатори (я живу біля аеропорту Антонова). Почався бій за аеропорт. А 26-го не просто пішла техніка, ми почали заради інтересу рахувати: один, два, три... 650 одиниць техніки: танки, бронетранспортери. Ми подумали: скільки народу! А на наступний день нарахували 1200. Це тільки у нас на дорозі, а ще йшли зверху і знизу, через Демидів, Варшавку (автошлях М07 – ред.). Всі з буквою V».
«Ці перші дні вони просто їхали. А потім почали заїжджати до нас. У них була зачистка. Чотири бронетранспортери, людей двадцять з автоматами заходили, приставляли до лоба і говорили: «Виходим, виходим». Нас всіх зігнали в один будинок, щоб просто грабувати наші будинки. З однієї сторони нас виводять, а з іншої - вже грабують (будинок прохідний), з кульками ходять. Винесли все. Кухню, дивно, не забрали. А так винесли все. У мене просто речей не залишилося. Два пакети, які я привіз в Ковалівку, – це все, більше нема. Кросівки свої позалишали, радянські напівкеди. Мої кросівки позабирали. От в чому я був, у тому залишився. Взагалі нічого немає».
«У друзів собак порозстрілювали, сволота. Собак шкода. У мене друзі там залишилися тільки заради собак. Собак повбивали. Мої живі».
«Це кошмар, що було. Всі бояться вийти на вулицю, бо там стріляють. Виходиш, тільки тебе помічають і стріляють. Навкарачки повзали. Нічого не було: ні води, ні світла. О 7-ій годині (по старому часу) ми вже лягали спати. А зранку о 6-ій підіймалися і йшли шукати якусь їжу. У сусіда були два мішки сухарів для курей, вже прогнилі. Приніс, ні одного не залишилося, все з’їли. І готували на багатті. Газовий балон був, але на ньому намагалися поменше, щоб газ не закінчився. Дрова були. Готували для людей. Ви не розумієте, що таке 15 людей - навіть в один туалет ходити. Води немає навіть змити. За кожним десятим змивали. Це жах був. А потім знайшли криницю за тисячу метрів. Але ніхто не хоче ходити. Я зі своїм другом ходив, а інші не виходили з дому, боялися. Бо росіяни стріляють. Але нам потім вже пофігу було. Вже ходили, нам стільки цей автомат в лоб ставили: «Куда идешь?» «Куди іду? Води взяти». Вже ми сміялися - ти тренера «Дніпра» і «Колоса» вб’єш, приїдеш додому, розкажеш. Давай, лупи».
«Багато хто хотів виїхати, але ми були з двох сторін затиснуті. У тилу росіян. З однієї сторони вони базуються, з іншої – вони атакують. Як виїхати? Григорій наш, колишній начальник кооперативу, коли вбили його Джулічку (собаку – ред.), напився, випив півтори пляшки, і поїхав. Дні через три дзвонить, говорить: «Я в Івано-Франківську». Каже: «Все у мене беріть». Ми говоримо: «У тебе і так все беруть, тільки росіяни, не ми».
«Перша зустріч: вони заскочили до нас: «Стоять! Лежать! «На пол!». Ми: «Немає проблем». Тим більше людина, яка у мене живе – Анатолійович, колишній морпіх, і при тому російський. І опинилися у нас морпіхи з Владивостока. Я говорю: «Навіщо ви сюди приїхали?» Каже: «У вас тут бандеровці». «Які бандеровці? Я тут сорок років живу. Не бачив нікого. Он ваш коріфан – бандерівець». Він каже: «З Донецька виїхав, тепер знову нарвався на війну». Тобто людина на другу війну натрапила через росіян! І вони приїхали з такими переляканими очима. Є хлопці, які були старші, говорили, що приїдуть додому, будуть йти з армії. Вони сказали, будуть закінчувати. Тому що подивилися…»
«Уявіть, яке щастя, що моїх дітей і онуків не було зі мною. Під’їхав бронетранспортер, просто став і 12-им калібром - в мій будинок. Слава Богу, що ми були з іншої сторони будинку. Ми починаємо гасити, а інший (військовий – ред.) став і поливає нас з автомату. Потім розвернулися і поїхали. Не було б нас, будинок би згорів. Анатолійович побіг курткою гасити, я – за водою вниз. У нас була знизу вода і вогнегасник. То наступні, які зайшли, вирішили вогнегасником побалуватися. Весь будинок всередині залишили в піні».
«У нас хотіли забрати телефони. У багатьох забрали. Я не віддав. Сказав, у мене немає телефону. Хоча був. Нам було там дуже складно подзвонити. Це треба було пройти 600 метрів, які прострілювалися. І тільки тінь пройшла, відразу стріляють. І повзеш, а потім зупиняєшся, і далі повзеш. Я навіть образився на друга, якому дзвонив. Питаю: «Як справи?» А він каже: «Говори голосніше». Він з Дніпра, там же немає боїв. Я кажу пошепки: «Не можу говорити голосніше». Потім сказав голосніше. І по мені як дали чергу. Я ж там був між тими, хто бомбив наших у Бучі, і тими, які лупили по Ворзелю. І виходить, як би не сказав голосно, мене чути. Вони ще й забивали зв’язок. А потім знайшли, де я говорю, і до мене біжать люди з автоматами, у мою сторону. Зрозуміли, де я сиджу. Я кидаю телефон під сарай і через паркани залізні - як дав. Особистий рекорд встановив. Секунд за 40 добіг до будинку, де ми були. Хотіли мене пристрелити».
«Ми бачили, як 4,5 дні вони просто виїжджали і виїжджали. Йшла техніка: танки, броніки, крематорії. Я ніколи не знав, що у них є крематорії. Вони спалювали трупи, «двохсотих», щоб не везти їх. А 31 березня – раз, і пустота, тиша, нікого немає. Я почав дзвонити, щоб, може, виїхати у Ворзель, в Бучу. Мені сказали, не їхати, там розтяжки, міни. Я не поїхав. Ще день почекали, взяли чотири машини, щоб їхати до Одеської траси. Я першим їхав - у Ковалівку. Це теж жах: машини розбиті, трупів багато. У Макарів заїхали – було красиве маленьке містечко – все розбомбили, все в дірах. Я 100 кілометрів їхав 4,5 години, ледве добрався. Слава Богу, в Ковалівці зустріли, прийняли».
«Так незвично було. Прокидаюся вранці. Перша думка: треба бігти собак годувати. Потім думаю - я ж в Ковалівці. Заспокоївся, передзвонив Анатолійовичу. Він каже: «Все нормально, собаки погодовані».
«Мої собаки (у мене дві вівчарки) були перелякані, коли чули постріли і вибухи. Я залишився ночувати, у будинок не пішов. Вони лягли по боках і гріли мене. Ще й зайця впіймали. То він живе у мене на ліжку».
«Складна ситуація, це жах, щоб росіяни, брати, на нас напали. Коли ми були на зборах у Туреччині, я ще другу говорив: «Ну нереально. Як? Донецьку, Луганську признали якісь автономії. Але як можна напасти на своїх? Стріляти ракетами?» Мої міста – Буча, Ворзель, Гостомель, ви не уявляєте, що там. Людей розстрілювали. Головне, сволота, вони вже відійшли, люди почали вибиратися з сараїв, погребів, і вони почали навздогін стріляти снарядами. Фашисти такого не робили, а ці роблять».
