Про полон, умови у в’язниці та чому не застосовували зброю під час захоплення українських кораблів – говорили журналісти ФастівNews.City з капітаном 2 рангу Денисом Гриценком під час його перебування у Фастові.
4 роки тому фастівчани взяли шефство над морським кораблем - танкером, що носив ім’я нашого міста – Фастів. Командиром там був Денис Гриценко. Зараз він – один з тих моряків, яких 9 місяців утримували у російському полоні. Саме він командував походом з Одеси через Керченську протоку. Справжній офіцер, на долю якого випало протистояти російській агресії вже вдруге. Але ні атака росіян, ні 9 місяців полону, ні онкологія не змогли зламати цього міцного духом офіцера. Він все витримав з честю, не зрадив присязі і своїм рішенням «Не стріляти» врятував життя 23 членам екіпажу морського походу.
Денисе, хочеться з перших вуст почути як все відбувалося. Розкажіть нам, яким був ваш день 25 листопада 2018 року.
Чесно кажучи, день видався не з найкращих. Спочатку два наших малих броньованих артилерійських катери "Бердянськ", "Нікополь" і буксир "Яни Капу" здійснювали плановий перехід з Одеси до Бердянська для створення нової бази ВМС в Азовському морі. Я знаходився на судні «Бердянськ» і як командир цього походу звісно ж повідомив прибережну охорону і отримав підтвердження на прохід. Водночас від берегової охорони РФ, яка є підрозділом ФСБ, надходили зовсім інші повідомлення. Я веду перемовини з "Керчпортконтролем", вони кажуть: "Так-так, яка у вас ширина судна, яка довжина", а паралельно по іншому каналу берегова охорона РФ каже, що ми вам забороняємо прохід у 12-мильну зону. Ситуація була незрозумілою. Нам сказали йти в певні точки, де нас не будуть чіпати. Коли ми туди прийшли, берегова охорона РФ знаходилась поруч - в неофіційній обстановці росіяни просили нас залишити 12-мильну зону. Але через кілька годин все різко змінилося, і всі переговори росіяни припинили. Певно, вже виробили стратегію. Коли ми вийшли з Керченської протоки і лишалося 12 миль до нейтральних вод, нам для більшого психологічного тиску росіяни увімкнули запис: «Ви порушили територіальні води Росії!», який повторювали багато разів. Ми простояли біля Керченської протоки до вечора 25 листопада і вирішили повернутися в Одесу. Після початку руху російські прикордонники почали переслідування наших суден. Спочатку жодних погроз і попереджень про застосування зброї не було, а потім, як я розумію, після випрацювання стратегії, їм дали команду зупинити нас усіма наявними засобами.
Саме ваш голос ми чули на всіх відео з обстрілу та захоплення наших кораблів. Коли ви зрозуміли, що все серйозно?
Коли нас оточили російські кораблі і почався наступ. Зважаючи на кількість спец призначенців та вертольоти, які застосувала РФ, було зрозуміло, що це не просто гра у «морський бій», а росіяни готові атакувати. Один снаряд пробив броню рубки і хоча не розірвався, проте троє членів екіпажу дістали поранення. Аптечки натовського зразка стали у нагоді – і нам вдалося їм зупинити кров. Я одразу передав по рації сигнал SOS, увімкнув усі радіочастоти, щоб увесь світ чув, яке беззаконня чинять росіяни.
Ви зв’язувались зі своїм командуванням? Які ви отримали інструкції щодо застосування зброї?
Ми йшли з мирними цілями – пройти згідно з нормами міжнародного морського права, договіром між Україною і Росією щодо використання Керченської протоки. До такого повороту подій ніхто не був готовий. Ситуація, яка вийшла, дійсно була позаштатною і не була спланована ні нашою, ні їх стороною. І як командир цього походу я прийняв рішення - не стріляти.
Під час цих всіх місяців у полоні я чи не щодня осмислював ситуацію, розбирав всі можливі варіанти виходу з неї. Роздумував чи правильно вчинив, чи можна було зробити по іншому. Але минув час і я зараз упевнений у тому, що ми зробили саме те, що треба. Якби було інакше – нікого в живих вже б не було. А так всі повернулися до своїх родин. Це ж найголовніше. Вдячний екіпажу, який діяв дуже злагоджено і кожен тримався гідно.
Потім був полон, в’язниця, суди. Чи не було думок про те, що Україна може не боротися за вас і ви залишитесь у в’язниці?
Коли затримали, то думав, що після з’ясування обставин нас швидко випустять. Але коли вже почали висувати звинувачення, запобіжні заходи, ми зрозуміли наскільки все серйозно. Чесно кажучи, інколи були думки про те, що місць-два пройде і за нас забудуть. Через пару днів після затримання до нас завітав якійсь їх адвокат, який повідомив, що на нас в Україні вже завели кримінальні справи, вважають злочинцями і наполегливо радив просити політичного притулку в Росії. Телефони і всі особисті речі у нас забрали і ми не знали, що насправді відбувається в нашій державі і як взагалі світова спільнота сприйняла цю ситуацію. Після захоплення був момент коли ми всі разом з хлопцями сиділи в одному приміщенні до ранку, там я дав вводні для усіх щодо нашої позиції. Всі ми її і дотримувались. Велику допомогу нам надавав адвокат Микола Полозов з його фахівцями. Саме вони розробили стратегію щодо того, щоб нас визнали військовополоненими, весь захист будували в одному ключі. Інакше за російськими звинуваченнями нас могли засудити від 10 до 16 років позбавлення волі. Думаю, те що за полонених моряків не забули ще й велика заслуга активістів, які піднімали ЗМІ, влаштовували акції підтримки, надавали цій темі розголосу. Вдячний меру Фастова Михайлу Нетяжуку за його підтримку моєї родини та всій фастівській громаді за те, що саме з вашого міста стартувала всеукраїнська акція підтримки «Вся Україна з вами!» Повірте, для нас це було дуже важливим! Відчуття, що за вас борються, вас підтримують українці - давало сили пережити 9 місяців полону.
Якими були умови у в’язниці «Лефортово»?
Всі ми сиділи окремо у камерах на 2 особи. Люди, які були нашими сусідами, періодично мінялися. До мене особисто підсаджували людей 10. Які під час бесід ненав’язливо все розпитували. Наприклад, про те, що робили на наших суднах СБУшники, просили намалювати схему як все було, які були накази командування тощо. Але я ж то розумів, що то за «сусіди». Всі ми були в повній ізоляції один від одного. Раз на день виводили на прогулянку на годину у дворик, де в той момент не прогулювався ніхто з моєї команди. Годували тричі на день. Якісь каші, баланди. Особливо обурював так званий борщ – це була якась мутна юшка, ніби вода, якою мили каструлю після борщу. Я вперше у житті відчув, що таке голод. Рятували ситуацію передачі від волонтерів, з дому. Дозволялося до 30 кг на місяць. Якщо б не вони, я не знаю як би ми вижили. Ви не уявляєте з яким задоволенням тоді з’їдався шматок м’яса чи сала… У камері був телевізор з 2 російськими каналами, які вже не було ніяких моральних сил дивитися. Тому я читав. У в’язниці виявилась непогана бібліотека. За 9 місяців полону я прочитав 120 книг, вчив англійську мову, намагався займатися фізичними вправами – в камері і під час щоденної прогулянки.
Раз на тиждень нас водили в баню, де за 15 хв ми мали встигнути помитися і випрати власні речі. А всі інші дні ми намагалися гігієнічні процедури робити у камері. Де окрім 2 ліжок був умивальник і отвір для туалету. Ми з сусідом придумали завішувати це місце імпровізованою шторкою. Отакі умови.
Чи не намагались ФСБшники вас завербувати і чи застосовували фізичне насильство?
Особисто мене не били, за інших – не скажу. Щодо намагання зламати або перетягнути на бік Росії – були такі намагання. Але я одразу нагадав хлопцям, що справа марна. Бо у мене вже було випробування на вірність присязі у 2014 році під час анексії Криму. Якщо я не лишився у Севастополі тоді, то, звісно, не зміню своєї позиції і зараз. Я – український офіцер і присягнув на вірність народу України. У свій час з окупованого Криму в порти Одеси я виводив 6 наших суден, бо був командиром перегінного екіпажу українських кораблів.
Знаю, що полон дуже позначився на вашому здоров’ї. Під час обстеження у «Феофанії», у вас виявили пухлину…
Так, це стало ще одним шоком, коли з’ясувалося, що пухлина злоякісна. За словами ізраїльських лікарів, пухлина розвивалася близько 10 місяців, тобто саме в той час, коли ми перебували у полоні. Її зростання могли спровокувати стрес і умови утримання.
Завдяки ізраїльським лікарям, пухлину видалили і нирку вдалося зберегти. Медики кажуть, що ще кілька місяців полону могли стати для мене смертельними. Але наразі все добре: я живий-здоровий, вільний і на своїй рідній землі (Посміхається).
Знаєте, полон розділив моє життя на До і Після. Переосмислення життєвих пріоритетів дало зрозуміти наскільки важливою у моєму житті є моя родина, друзі і люди, які поруч. Усвідомив цінність моментів, з яких складається життя, на які я не зважав і не цінував До…
Нагадаємо, 25 листопада 2018 року Росія обстріляла і захопила в Чорному морі катери українських ВМС "Бердянськ" і "Нікополь", а також буксир "Яни Капу", які поверталися до Одеси після спроби пройти через Керченську протоку в Азовське море. 24 українських моряків затримали і пізніше їх заарештували в кримських "судах" і перевезли в Москву. Всім українцям висунули обвинувачення в незаконному перетині кордону РФ.
7 вересня 2019 року відбувся обмін полоненими між Україною та РФ. Літак з українськими бранцями приземлився у столичному аеропорту "Бориспіль", де на нього чекали рідні та близькі, журналісти і президент України Володимир Зеленський.
